Україна — не Корея і не Фінляндія. Чому історичні варіанти "заморозки" воєн зараз не спрацюють

Інтерв'ю екскомандувача силами НАТО адмірала Джеймса Ставрідіса вкотре затронуло тему "корейського сценарію" для України. У контексті "прийняти реальність". Іноді для милозвучності цей сценарій називають "німецьким" (бо там усе закінчилося більш-менш благополучно).

Що ж. Реальність так реальність. Раніше на ці нюанси можна було не звертати уваги, але зараз потрібна точність.

Реальність, яку насправді потрібно прийняти, така: для "корейського сценарію" потрібні два шматки Кореї, але з протилежними політичними знаками. Для "німецького сценарію" потрібні два шматки Німеччини. Спочатку — частини цілого.

Декларована мета "корейсько-німецького сценарію" — возз'єднати розділені частини цілого. Щоб вийшла єдина Корея/Німеччина.

До 1945 р. ні в Кореї, ні в Німеччині не було жодних передумов для виникнення двох держав. Вони виникли не внаслідок сепаратизму чи чогось подібного.

Розділ — наслідок повоєнної політики СРСР і США, внаслідок якої з'явилися розділені народи (якщо з німцями в той момент зі зрозумілих причин не церемонилися, то корейці — це чистий народ-жертва, над яким поглумилися великі держави).

Возз'єднання було можливе лише за зміни політичних умов усередині і ЗА МЕЖАМИ розділених територій (з Німеччиною вже сталося, з Кореєю — поки що ні).

В Україні ситуація принципово інша.

Тому що в нас є держава-окупант (Росія) і жертва агресії (Україна). Ми не вважаємо себе частиною Росії, що відкололася, і не мріємо возз'єднатися. А ось у Москві прямо протилежна доктрина. Тому й цілі — протилежні.

Росія імітувала "псевдокорейський сценарій" у сюжеті з Л/ДНР, які формально 8 років вели збройну боротьбу, щоб… возз'єднатися з Україною! Навіть у випадку з Кримом "корейський сценарій" не працював. Тобто він загалом від початку не про Україну.

Притягування "корейського сценарію" до нашого випадку — це вільне чи мимовільне замилювання непривабливої правди.

Будь-які аналогії кульгають, але для того, що відбувається в Україні, є дуже близький аналог — напад СРСР на Фінляндію, а потім на країни Балтії. Захоплення агресором території загальновизнаної незалежної держави і подальше приєднання окупованих територій.

"Фінський сценарій" (часткова окупація — бо не вийшло).

"Балтійський сценарій" (повна окупація — бо вийшло).

Які трапилися не на порожньому місці.

Основа для тієї агресії — "пакт Молотова–Ріббентропа" як логічне продовження "Мюнхенської змови".

Ще у 2014 р. Росія здійснила незаконну спробу анексії Криму, тобто спробувала формально приєднати окуповану територію.

Багато хто навмисно упускає той факт, що 2022 року Кремль провів низку формальних ритуалів для "включення" нових окупованих територій України до складу Росії.

Міжнародне співтовариство, крім окремих девіантів, цю нісенітницю не визнає. Але з боку Росії формально все інакше. І щоб повернутися до початку, потрібно відкотити формальні рішення в РФ. Не в "КНДР", а в загальновизнаній ядерній державі, постійному члені РБ ООН.

Якщо теоретично припустити, що завтра все замре, то під боком у нас буде не "Східно-Українська Народно-Демократична Республіка", яка вимагає возз'єднання всієї України під своєю егідою. А Росія, яка формально (за її логікою) має до нас територіальні претензії і вимагає, щоб нас не було фактично.

Усі, хто орально й епістолярно просуває "корейський сценарій" на цьому етапі, буквально кажуть таке: Росія і Україна — це одне й те саме, єдиний простір, частини цілого. Велика Росія і маленька Росія. Маленька збунтувалася, відмовляється здаватися, створює всім проблеми. Словом, сама винна. Потрібно щось вирішувати.

У цьому "корейському сценарії", який нам м'яко накидають, не існує жодної реалістичної логіки, крім такої:

1. Спочатку треба припинити вогонь, віддавши великій Росії захоплені території.
2. Потім треба вести діалог про якусь форму повернення маленької Росії в лоно великої. А НЕ ПРО ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ.

Ось що таке "корейський сценарій" для України. Він же "німецький".

Підміна сенсу допомагає уникати відповідей на два неприємних запитання.

• перше. Якщо є умовний "Молотов" з боку Кремля, то хто умовний "Ріббентроп"? І хто старший начальник умовного "Ріббентропа"? Навіть Ріббентропом бути неприємно, тому що його в підсумку повісили за вироком Нюрнберзького трибуналу. Не кажучи вже про старшого начальника — австрійського художника (якщо називати його згідно з актуальними стандартами західних медіа);
• друге запитання. Що ви будете робити з Росією? Поки що відповідь цілком однозначна — "умиротворяти". Але вимовляти це вголос некомфортно. Бо хто тоді умовний "Чемберлен" і хто візьме на себе відповідальність за наслідки?

Уявіть, що замість мантр про "корейський сценарій" хтось на Заході, наділений владою, який володіє величезними ресурсами, виходить і каже: "Ми пропонуємо віддати агресору окуповану територію незалежної демократичної держави, бо агресор пообіцяв, що вгамується, а ми йому віримо". Тому в хід іде благообразний набір слів…

Єдиною точкою докладання зусиль у процесі справжнього врегулювання є Москва.

Щоб повернути контроль над окупованими територіями України та попередити розширення війни на країни НАТО, щось має статися в Москві.

Відповідно, потрібно впливати на Москву і Росію загалом.

Однак сама ця думка викликає на Заході посмикування безлічі оченят. Тому спеціально навчені люди за допомогою давно відомих риторичних прийомів замилюють Москву як точку докладання зусиль.

Унаслідок чого на арені залишиться єдиний суб'єкт, на який усьому прогресивному людству пропонують чинити тиск — Київ.

Але це не "корейський сценарій". Це навіть не Північний і Південний В'єтнам. Це розтягнута в часі "Мюнхенська змова" + "пакт Молотова–Ріббентропа" з поправкою на вітер.

Ми не в тій ситуації, щоб диктувати. Але під час дискусій із партнерами ніщо не заважає використовувати правильну термінологію. І у відповідь на навколокорейські тиради запитувати, хто з тостувальників мітить у латентні Ріббентропи? Це бадьорить, перевірено.

"Фінський сценарій" (де-факто відмова від територій без прийнятних гарантій і з божевільним сусідом, який нікуди не дівається) буде дуже важко "продати" українському суспільству. Можна спровокувати крах держави і безліч проблем для Європи.

Реальні гарантії з перспективою деокупації (тобто — з роботою щодо Москви) поки що не народилися, хоч і є зрушення. Тому багато хто грає в традиційну гру — переконати Україну задовольнятися малим, запакувавши це в красиву словесну обгортку. Ну, а раптом пролізе?

Не повинно.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело