Кримська пастка. Як Росія зазнала однієї з найбільших геополітичних невдач

Чому воєнні методи Росії не змінюються вже сотні років?

Знаєте, я полюбляю вивчати історію. І під час аналізу поведінки Путіна щодо початку війни в Україні у мене виникло відчуття дежавю. Десь уже таке було. Маю на увазі Кримську війну 1853—1856 років.

Уся ця історія розпочалася ще в 1820 році, коли міністр закордонних справ Російської імперії Іван Каподистрія, який був етнічним греком, запропонував офіцеру грецького походження Олександру Іпсіланті стати на чолі організації "Філікі Етерія". Це було таємне товариство, яке мало боротися за незалежність Греції від Османської імперії, а штаб-квартира організації була розташована в Одесі з практичною ціллю — бути поближче до кордону з Османською імперією. І саме це дозволяло членам вести підривну діяльність і провокувати заворушення в Греції та дунайських князівствах Османської імперії. Спочатку члени організації запропонували Каподистрії очолити їхню організацію, але він відмовився, оскільки не міг міністр закордонних справ очолювати організацію, яку вважали причетною до грецьких заворушень. А замість себе запропонував Іпсіланті. І ось цей новий ватажок вивів заворушення на новий рівень — йому вдалося спровокувати справжнє повстання в Дунайських князівствах. І хоча це повстання було не дуже вдалим і туркам вдалося його придушити, воно спровокувало ефект доміно. Повстання спалахнуло в різних регіонах Греції та одразу перетворилося на визвольну війну за незалежність Греції.

Довгий час Греція боролася сама, а західні країни не хотіли втручатися, бо бачили там російський слід. Може, греки й хотіли незалежності, але в Росії плани були зовсім інші — знищити Османську імперію та захопити нові території разом зі Стамбулом. Тому ситуацію треба було вирішувати. І в 1827 в Лондоні три країни — Франція, Великобританія та Росія — підписали конвенцію, яка вимагала від Туреччини припинити воєнні дії та надати Греції статус автономії. Султан, який отримав декілька перемог, відмовився виконувати вимоги, після чого флот коаліції знищив флот султана в Наваринській битві. Паралельно з цим Росія розпочала сухопутну операцію, в результаті якої отримала низку перемог і так змусила Османську імперію сісти за стіл переговорів, щоб примусити її виконувати положення конвенції. А також частково відмовитися від територій, які були захоплені під час цієї операції.

І хоча вдалося досягнути офіційних цілей конвенції, але Росія не досягла бажаного. Адже насправді її не хвилювала доля Греції. Греки були лише зручним інструментом для досягнення імперських амбіцій.

Головною ж ціллю Росії був Стамбул. Вона тоді принципово його називала по-візантійськи — Константинополь. Саме в цій принциповості полягала перша, можна сказати, сакральна причина, чого росіяни так хотіли ним володіти. Саме візантійський Константинополь був центром зародження православної церкви, і саме звідти православ’я потрапило в Київську Русь. Ну, а родина Романових, яка себе вважала спадкоємцями Русі, хотіла заволодіти цим містом. Недарма Петро, перший цар із династії Романових, перейменував Московію на Росію.

Існувала також і геополітична причина. Володіння Стамбулом автоматично значило контроль над Босфорською протокою. І цей контроль, із однієї сторони, обмежував доступ британських і французьких військових кораблів у Чорне море, що дозволяло усунути загрозу з боку сильних держав і давало можливість безроздільно володіти морем. А з іншої сторони, Росія отримувала вільний доступ у Середземне море.

Однак реалізації цих планів Росії заважала Великобританія. Ця країна також розуміла стратегічну важливість Босфору. І їй було вигідне існування Османської імперії як інструменту противаги імперським планам Росії, що могли загрожувати інтересам Великобританії в Середземному морі та на Близькому Сході.

Саму ж Османську імперію російський цар вважав слабким супротивником. І був упевнений, що зможе швидко її перемогти, якщо їй не допомагатимуть інші країни.

Тому нова війна між Росією та Османською імперією була лише питанням часу. Не вистачало лише зручного моменту. Цей зручний момент з’явився, коли Наполеон III здійснив державний переворот і в грудні 1852 оголосив себе імператором. Бонапартів у Європі й так не любили, а через цей інцидент антипатія зросла ще більше.

Саме цей інцидент був першим дзвіночком для Росії, що Великобританія навряд чи стане укладати союз із племінником Наполеона Бонапарта, який до того ж марить славою свого дядька.

Прямою ж причиною початку війни став інцидент навколо Палестини, який тоді контролювала Османська імперія. Наполеон III вимагав віддати право контролю над християнськими святинями в Палестині католицькій церкві. Росії це не сподобалося, і вона вимагала, щоб турки дотримувалися договору, в якому контроль мав бути в руках православної церкви. Деякий час султан намагався маневрувати, щоб задовольнити і тих, і інших, однак ситуація тільки розігрівалася. І дійшло до того, що французи відправили військовий корабель, погрожуючи застосуванням сили, а росіяни почали погрожувати вторгненням, розмістивши війська на кордоні.

Паралельно з цим Микола I почав проводити бесіди з англійським послом, намагаючись переконати того, що в нього немає намірів завойовувати нові території. Він лише хоче захистити інтереси християн в Османській імперії. І йому навіть здавалося, що він зумів переконати посла. А найголовнiше, що британці не стануть об’єднуватися з французами, щоб допомогти туркам.

Після цього в Стамбул відправили князя Меншикова, і одною з вимог була та, що всі християни Османській імперії мали перебувати під захистом Росії. Англійський посол у Стамбулі запропонував султану частково визнати вимоги, окрім протекції над християнами. Саме це й стало приводом для Росії, щоб ввести свої війська на територію Османської імперії.

Розуміючи неминучість своєї поразки, султан усе ж таки погодився прийняти умови царя. Однак той одразу ж висунув нові, паралельно з тим продовжуючи свою експансію вглиб Османської імперії.

Великобританії та Франції, звичайно ж, не подобалася ця ситуація, але спочатку вони намагалися вирішити питання дипломатичним шляхом. І тому вони пробували створити договір, який би влаштовував обидві сторони, однак умови та формулювання не влаштовували ні царя, ні султана.

І, звичайно ж, за цей час Росія не припиняла воєнні дії. Останньою краплею для західних країн стала Синопська битва, коли російська ескадра знищила турецький флот у порту міста Синоп. Саме тоді Росії було висунуто англо-французький ультиматум. Звичайно, цей ультиматум був проігнорований, і дві найпотужніші країни в світі оголосили Росії війну, яка згодом закінчилася поразкою Росії.

Микола I не дожив до кінця війни, а його місце зайняв його син Олександр II. І саме йому довелося розгрібати плачевні наслідки цієї безглуздої війни. Спочатку саме він був змушений визнати поразку та підписати договір, який поставив державу в гірше становище, ніж вона була до того. Потім у країні розпочалася економічна криза, яка згодом переросла в масове невдоволення населення. А на імператора було здійснено 8 замахів, останній із яких закінчився його вбивством.

Однак найголовніше, що необхідно розуміти, що навіть це не змусило Росію відмовитися від своїх планів. За 4 роки до свого вбивства Олександр II вирішив повторити те, що хотів зробити його батько. І розпочав ще одну війну проти Османської імперії.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело