Миролюбність людожера. Як слід розуміти слова Росії про готовність закінчити війну

Міжнародні новини останніх днів підбурюють написати серію постів з епіграфом класика: "Це ж уже було!".

Накладається маса всього. 10 років російської агресії. 9 років "Мінська-2". Два роки повномасштабного вторгнення. Плюс ювілейний саміт НАТО на горизонті.

Почнемо з акцентованої заяви Лаврова про нібито готовність шукати політико-дипломатичне рішення, якщо будуть враховані "реалії на землі" (тобто окуповані території офіційно перейдуть Росії).

Ця розмова про готовність до переговорів — традиційна обманка РФ, щоб роз'єднати тих, хто підтримує Україну.

Бо це ж уже було. Називалося воно "Мінськ-2".

Я трохи спостерігав за "мінським процесом" у 2020 — на початку 2022 року (особливо — у період Мінреінтеграції/ТКГ). Тож маю що нагадати.

Не буду давати оцінку самому факту "Мінська-2" — у фб усіх аспектів торкнутися неможливо. Плюс будь-яка оцінка — це образа почуттів тієї чи іншої групи політичних віруючих, що зараз відведе від суті.

Суть:

• "Мінськ-2" був порушений Росією прямо в момент досягнення домовленостей (питання Дебальцевого та ін.);
• "Мінськ-2" систематично порушувала РФ під час діалогу (Кремль намагався вдавати, що це домовленості між Україною і "Л/ДНР", хоча було чітко написано, що ТКГ — це Україна, Росія і посередник — ОБСЄ, а сам "мінський процес" — це логістичний майданчик "нормандського формату": Україна, Росія, Німеччина, Франція);
• "Мінськ-2" формально в односторонньому порядку був завершений тією ж Росією.

Оскільки це були кабальні для України домовленості, абсолютно нормально, що наша країна шукала найменш руйнівний спосіб підійти до цього питання. Тим паче, що тексти документів містили безліч розбіжностей.

У Кремлі розглядали "Мінськ-2" як торпеду проти української державності та як спосіб виключити Крим із дискусій. Інтереси Донецька/Луганська в Кремлі не враховували від слова зовсім.

Західні посередники вдавали, що не розуміють російського задуму, і вимагали від України виконання того, чого навіть технічно було виконати не можна (так було складено текст "Мінського протоколу" і "Комплексу заходів" щодо його виконання). Не кажучи вже про можливі політичні наслідки. Тобто, прямо пропонували капітулювати.

Потім ці лідери з різним ступенем завзяття і щирості посипали голову попелом. Частина навіть зараз не покаялася, але колишній пафос розгубила.

Питання переговорів з РФ (неважливо про що) — це питання гарантій виконання домовленостей. Це питання примусу.

У Європі та США вже досить багато людей прийняли, що переговори з Кремлем без гарантій виконання — лише спосіб дати Москві перепочинок і дозволити накопичити ресурси для нових актів агресії. А оскільки ні про яке покарання агресора в принципі не йтиметься — це ідеальне підбурювання до нових війн.

Діалог про гарантії не стоїть на місці, але всі бачать, як лихоманить систему колективної безпеки демократичних країн (НАТО і споріднені структури) через вибори у США. Тому Москва і мусолить слово "переговори", щоб приманити діячів, готових вчепитися за ілюзію визначеності.

Якщо фанати діалогу з Москвою знову попадуться на цю вудку, наслідки будуть для всього світу. Бо всі, хто має очі, бачать: політики, які живуть виборчими циклами, бояться проявляти волю, нездатні робити висновки й ефективно діяти на довгому відрізку. Навіть найбільш масова ядерна бомбочка важить більше, ніж усі слова всіх найвеличніших "гарантів". І взаємодіяти простіше з людьми, які в демократичні ігри не грають, а рухаються до поставленої мети. Дуже спокусливо.

Обійдеться набагато дорожче з цим усім розбиратися.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело