Танець на граблях. Чому українці так і не навчилися терпимості один до одного
Більше, ніж втрачені кілометри та зруйновані міста, блогера Максима Ялі хвилює нетерпимість українців до українців. Це — потужна зброя в руках Путіна, і з цим доведеться мати справу після закінчення війни...
Будинки, дороги, аеропорти і навіть міста після війни можна побудувати заново. Так відбувається завжди і скрізь після завершення воєн.
Набагато важче відновити довіру між людьми і соціальні зв'язки в суспільстві.
Довіра в суспільстві, до речі, ніколи не була сильною стороною українців. Звідси й горезвісне "кумівство" і у владі, і на всіх рівнях соціальних відносин.
Те, з якою швидкістю і несамовитістю українці воюють у соцмережах з українцями, тривожить мене набагато більше, ніж втрачені квадратні кілометри територій.
Ненависть, безумовно, — ресурс у війні.
Але коли він спрямовується не на ворога, а на власних громадян, створюючи нові "лінії розколу", — це вже війна на самознищення.
А ворогові залишається тільки вчасно за допомогою алгоритмів, ботоферм, блогерів та інших інструментів соціальної інженерії та маніпуляцій суспільної свідомості "підливати масло у вогонь".
Саме тому я вважаю, що шанси на мирні переговори між Україною та РФ протягом наступного року досить високі.
Навіщо Путіну витрачати колосальні кошти на війну, терпіти багатомільярдні збитки від санкцій, залишатися міжнародним ізгоєм, якщо досягти поставлених цілей зі знищення української державності можна і без додаткових витрат?
"Гібридна" війна набагато дешевша й ефективніша у 21 столітті, ніж "гаряча".
І реальний її виконавець і вигодонабувач може залишатися безкарним.
Як мені здається, правильних висновків із 2015–2022 рр. ми не зробили. І продовжуємо танцювати "на граблях".
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.