Розділи
Матеріали

Перевірка Гузаром і Бандерою. Чому українська версія історії працює проти України

Аналітик Олексій Копитько пропонує переглянути підхід до вивчення історії та вибору героїв, який склався в Україні. Те, як це відбувається зараз, збіднює країну і дає козирі російській пропаганді, яка цим із задоволенням користується

Великі Шептицький та Гузар – не єдині церковні діячі України, яких варто знати

Клацнув на один навколоісторичний пост — і в стрічці з'явилося кілька дискусій на нескінченну тему "як писати і викладати історію України".

Поділюся спостереженням.

За якими історичними напрямками нас найбільше (і часто — успішно) атакує Росія?

Їх два: Друга світова війна та історія православ'я. Ці теми активно заграні в політичному порядку денному.

Як держава Україна відповідає на виклик?

Гарна ілюстрація міститься в затвердженому державою базовому історичному стандарті. А саме — у програмі ЗНО та вимогах до того, що середньостатистичний громадянин має знати про історію своєї країни (нагадую, країна в нас — від Сяну до Дону).

Я знайшов затверджені вимоги за 2018 рік (до них відсилає НМТ 2024), якщо є свіжіші — підкажіть.

Найбільш концентроване вираження вимог держави — це вміння впізнавати історичних персонажів за їхніми портретами/фото. Це той стандарт, який має бути забитий у голову цвяхами і в усіх має бути однаковим.

Загалом таких зображень трохи більше 50. Від Василя-Костянтина Острозького до Петра Порошенка.

Так от.

Беремо історію з початку 20 століття. Бо це більш-менш актуальна частина, з якою люди себе асоціюють через дідусів-прадідусів. А також найбільш політично заангажована.

Держава вимагає, щоб громадяни знали в обличчя таких церковних діячів:

  • Андрія Шептицького (УГКЦ), (тема №19);
  • Йосипа Сліпого (УГКЦ), (тема №27);
  • Любомира Гузара (УГКЦ). (тема №31).

І все.

Також треба знати Августина Волошина як президента Карпатської України (теж представника УГКЦ, хоч і з мукачівським нюансом).

Як назвати такий підхід до стандарту викладу історії України? Правильно — це диверсія.

Беремо тему №26 ЗНО "Україна в роки Другої світової війни".

Держава вимагає, щоб громадяни знали зображення двох осіб:

  • Степана Бандери;
  • Романа Шухевича.

І все.

Крім них в українській історії ДМВ офіційно присутні такі персонажі:

  • Іван Багряний;
  • Тарас Бульба (Боровець);
  • Андрій Мельник;
  • Ярослав Стецько;
  • Кирило Осьмак;
  • Олексій Берест;
  • Іван Кожедуб;
  • Амет-Хан Султан;
  • Василь Порик;
  • Кузьма Дерев'янко;
  • Олена Теліга.

Як це назвати? Правильно — це диверсія.

Можна скільки завгодно говорити, що залежить від учителя, що залежить від школяра тощо.

Але є медичний факт: як стандарт держава пропонує спотворений і вихолощений варіант сучасної історії з явним регіональним фокусом.

Як можна зрозуміти долю України без знання історії православних конфесій і без фокуса на цій проблематиці? Зараз люди помирають через це.

ПЦУ ще тільки пише свою історію. Але треба знати, хто такий патріарх Філарет. Він і є історія в концентрованому вираженні, як би хто не ставився до його постаті.

Патріарх Філарет — фігура суперечлива, але його потрібно знати

Треба знати, хто такий патріарх Володимир (Романюк) і митрополит Володимир (Сабодан). Без розуміння ролі та доль цих людей з усіма протиріччями неможливо пояснити те, що відбувається.

Я вже мовчу про роль протестантів. Особливо — в останні років 15. Мер суперправославної столиці — Києва — двічі раптово обирався завдяки протестантським мережам. І потім вони серйозно впливали. А їх нібито немає.

Стандарт щодо ДМВ — це взагалі якесь безумство.

Українська держава говорить нам, що українцеві властиво проявляти особисту доблесть, а також брати участь у партизанській боротьбі. Це заохочується місцем в історії. Бути маршалом українцю не притаманно і не заохочується.

Маршали-українці — вони всі погані? Або не відповідають кон'юнктурі?

УПА (за максимальними оцінками — 100 тис. осіб) має своє обличчя, яке держава вимагає знати, і гідне місце в історії.

Червона Армія (в якій було близько 6 млн українців) не має свого українського обличчя. А місце в історії стирається. Разом із людьми.

Порошенка у 2014 і Зеленського у 2024 кликали в Нормандію як спадкоємців кого? Василя Порика, який партизанив у Франції? УПА? Або представників усіх українців, зокрема тих, хто брав Берлін?

Повторю свою давню тезу: виходячи з такого чисельного співвідношення, притомна держава має витрачати в 60 разів більше зусиль (і грошей) на переосмислення і "привласнення" ролі українців у Червоній Армії.

З розстановкою нових оцінок, з написанням інших (немосковських) наративів. Зі встановленням нових пам'ятників і назвою вулиць на честь українців — героїв ДМВ! Ця тема має бути намертво "присвоєна" Україною, монополія Кремля неприпустима. Нам зараз зброю не дають, бо "відчувають історичну відповідальність" перед Росією. А не перед Україною, територію якої 80 років тому спопелили! Адже ми самі погодилися з відведеною роллю.

Оскільки держава несамовита, відбувається замилювання складної теми. Навіть є ідея трансформувати Національний музей історії України у ДМВ у Музей боротьби за Незалежність. Як на мене — дуже суперечлива.

Що зрештою? Росіяни відкривають шампанське і радісно захоплюють ці колосальні історичні пласти. І обертають їх проти нас. Тому що ми самі все віддали. І поставили печатку Міносвіти.

Ми приречені програвати росіянам на цьому полі, якщо шизофренічний підхід на рівні державного історичного стандарту не буде змінений і втілений в адекватну політику національної пам'яті.

Перекіс, який є зараз, може бути органічним як короткочасне (!) явище для періоду відновлення репресованих сторінок історії. Далі потрібен баланс.

Будувати найбільшу в Європі країну з мільйонною армією, переважно спираючись на ментальні настанови партизанського загону і народного повстання — це вирок.

Допоки держава вимагає знати ясновельможного пана гетьмана Богдана Хмельницького, але не вимагає воєводу руського (!!!) Єремію Вишневецького — ми будемо вигравати бої, але програвати війни.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело