Житло для ВПО: як усунути бюрократичну стіну між людиною та домівкою

Проблема полягає у самій логіці наявної житлової політики для ВПО. Уряд вкотре обирає найбільш зручний для себе шлях — спрямовувати кошти у комунальну власність громад. Це подається як допомога місцевому самоврядуванню у забезпеченні житлом переселенців. Насправді ж держава фактично знімає із себе відповідальність за кінцевий результат. Громади отримують нові будівлі або відремонтовані приміщення, але питання, хто і на яких умовах там житиме, залишається відкритим.

Для переселенців це означає одне: вони не отримують права власності або навіть довгострокових гарантій. Максимум — тимчасове проживання. Сьогодні людина живе у комунальному приміщенні, завтра змінюється місцева політика чи фінансування — і ця можливість може зникнути. У такій моделі немає стабільності, а без цього неможливо планувати життя, інтегруватися у нову громаду.

Світ давно знає інші підходи. Держава може передавати житло людям напряму через житлові сертифікати, механізми викупу, доступні кредити або довгострокову оренду з правом викупу. Такі підходи дають змогу людині поступово отримати власний дім, а не залишатися постійним орендарем у комунальної системи. В Україні ж ми бачимо іншу картину: держава фінансує стіни, але не створює механізми, які робили би їх домом для конкретної родини.

Ще більш тривожним є те, що паралельно з новими програмами і презентаціями уряд не виконує навіть тих зобов’язань, які вже були взяті на себе. Бюджетом передбачені виплати для дітей внутрішньо переміщених осіб — невеликі, але важливі кошти, приблизно 2–3 тисячі гривень на покриття витрат на оренду житла. Для багатьох родин це критична підтримка, яка дає змогу просто втриматися на плаву.

Проте ці виплати фактично не здійснюються. Гроші перерозподіляються у ручному режимі на інші ініціативи, а родини, які щомісяця сплачують оренду і намагаються забезпечити дітям нормальні умови життя, залишаються без допомоги. У результаті складається парадоксальна ситуація: уряд декларує масштабні житлові програми, але не здатен забезпечити навіть базові соціальні гарантії.

Особливо показовою виглядає історія з обіцянками відновити ці виплати. Урядовці публічно заявляли про готовність підтримати відповідну постанову. Проте рішення так і не було ухвалене. Бездіяльність Улютіна та віцепрем'єра Кулеби блокує рішення, яке могло б допомогти тисячам сімей уже зараз. Час минає, родини продовжують платити за оренду, а обіцяна допомога залишається лише словами.

Водночас урядові звіти наповнені красивими цифрами. Звучать заяви про мільярдні субвенції, про нові об’єкти, про сучасні стандарти доступності тощо. Але для переселенця ці цифри мало що означають, якщо він не може сплатити оренду квартири наступного місяця.

Проблема житла для ВПО — це не лише питання будівництва. Це питання довіри до держави і її здатності ставити в центр політики людину, а не бюджетний механізм. Якщо держава дійсно хоче вирішити проблему, вона має змінити підхід. Головним адресатом житлової політики повинна бути конкретна родина, а не комунальний баланс.

Переселенцям потрібні не тимчасові кімнати та чергові обіцянки. Їм потрібна можливість отримати власний дім — нехай поступово, через кредити чи викуп, але з реальним правом власності в майбутньому. І їм потрібне виконання тих соціальних гарантій, які вже були обіцяні.

Бо сьогодні складається враження, що у державній системі житлової допомоги є все — програми, кошти, презентації і звіти. Немає лише головного: впевненості людини, що завтра вона не залишиться без даху над головою. А без цієї впевненості жодна житлова політика не працює. Людям потрібен не «комунальний актив» на балансі громад. Їм потрібен дім.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.