Збережи "Молодість" – легендарний кінофестиваль розпочнеться вже 25 жовтня, незважаючи на блекаут

Фокус поговорив з генеральним директором "Молодості" – Андрієм Яковичем Халпахчі – про виклики, які стоять перед організаторами, про українське кіно та про те, що цікаво подивитися.

- Я розумію, що під час війни, під час обстрілів, після того, що у нас знову буде блекаут, яким чином і як відбувається підготовка до фестивалю і як ви взагалі наважилися це робити?

В 22 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, було для нас велике питання робити чи не робити і взагалі чи це потрібно. Але ви знаєте, той досвід багатовічний, коли ти представляєш якийсь фільм на фестивалі і бачиш очі глядачів, для яких це може бути сьогодні навіть якась терапія. І трохи переключитися від тих новин, жахливих новин, від тієї складної ситуації, в якій ми всі живемо і працюємо.

Я дуже не люблю, коли кажуть "ми є той другий фронт". Ну все ж таки фронт єдиний і порівнювати нашу роботу з роботою наших військових, особливо тих, хто знаходиться на передовій, чи ті, які, наприклад, у нас є фільм "Тиха земля" про розмінувальників, які не є на лінії фронту, але які теж працюють в небезпечних умовах і гинуть. І є з них травмовані, і всі, які займаються розмінуванням територій. Тобто, наша робота, безумовно, вона інша, вона спокійніша, вона не настільки небезпечна, але ми розуміємо, що це потрібно сьогодні суспільству. Потрібно.

Ми, правда, написали навіть в наших запрошеннях на відкриття одяг напівформальний. Тобто, ми не хочемо робити фейерверки, ми не хочемо робити якийсь парад зірок "Червоної доріжки" і все інше, бо це дійсно не на часі. Але робоча атмосфера для самих кінематографістів, які беруть участь – позмагатися з міжнародним контентом, для наших глядачів, які перерватися і все ж таки прийти на певні події і подивитися якісь цікаві фільми, є важливим. Було дуже важко це зробити у 2022 році – ми тоді зробили такий гібридний фестиваль, частина міжнародного журі долучились онлайн, але з 2023 року ми робимо фестиваль офлайн, тобто і гості, і журі присутні тут.

Вже на сьогодні ми знаємо, що у нас буде принаймні 30 міжнародних гостей, які наважилися приїхати і всі члени міжнародного журі в повному складі мають бути присутні на фестивалі. І умови, безумовно, дуже важкі і неможливо передбачити, що буде завтра, чи будуть перервані сеанси у зв'язку з тривогою, чи якісь сеанси можуть бути скасовані, що для нас, безумовно, є великою проблемою, як ми вирішимо питання з електрикою, ну, безумовно, треба мати резервний генератор в кінотеатрах, а у нас два майданчики – кінотеатр "Жовтень" і Будинок кіно, – тому ми всі працюємо в важкому режимі.

Окрім того, ми не є державною установою і не визнані як критично необхідне підприємство, на відміну, наприклад, від цирку, і тому два представника нашого програмного відділу, а нас всього четверо, мобілізовані, вони трохи могли нам допомагати, але, безумовно, це не та робота офісна, яку можна було робити.

Тому дещо у нас робиться в останній момент, трохи пізно з'явилася підтверджена програма, але я сподіваюся, що це є зрозумілим для наших прихильників. Безумовно, дуже важка ситуація з бюджетом, ми оголосили краудфандинг, і якщо хтось долучиться навіть на 100 гривень – це теж є підтримка для фестивалю, бо державне фінансування було скорочено, значно менше грошей, ніж минулого року, і дуже важко було організувати.

- Чи допомагає місто, держава в організації та фінансуванні фестивалю?

Це ще одна дуже суттєва проблема, про яку я можу сказати. Ось вчора я прочитав, що Львів вийшов у фінал змагання культурної столиці Європи, але програв Чорногорському містечку, програв у фіналі. А пам'ятаю, як років 10 тому Київ подавався на культурну столицю. І ви знаєте, яких критеріїв не дотримуються наші міста відсутніх стаціонарних кінотеатрів? У нас дуже важка ситуація у Києві, коли за минулі роки ми лишилися таких кінотеатрів, як кінотеатр "Київ", "Україна", "Кінопанорама", "Київська Русь", ну просто крім кінотеатру "Жовтня" нема окремого кінотеатру у місті. Це трагедія, бо ці кінотеатри, які з'явилися в торгових центрах, вони не придатні для фестивальної функції. І ми дуже обмежені такими майданчиками.

І це проблема, про яку треба говорити. Коли мені відповідають у місті, що "так, зараз кінотеатр "Київ" поновити не на часі, після війни ми зробимо", то даруйте, а чому можна робити якийсь незрозумілий ремонт на Бесарабському ринку, бо мабуть там будуть розташовані якісь люксові магазини, а кінотеатр не на часі.

І отакі моменти, і взагалі, ви знаєте, ми єдиний кінофестиваль міжнародного світу, який називається Київський міжнародний кінофестиваль, не отримуємо підтримки міста. Це нонсенс для Канн, для Риму, для Берліну, щоб місто не підтримувало фестиваль. Минулого року, коли ми зверталися, мені сказали, що "нам заборонили фінансувати масові заходи". Даруйте. Якщо місцева влада не розуміє, що кінофестиваль це є структура культурної дипломатії, а не масових заходів, то, ну, даруйте. Нам нема про що говорити, бо все ж таки, на щастя, місто підтримує муніципальні театри і покази спектаклів, що не є, безумовно, масовим заходом.

Чому ж перегляд фільмів в рамках міжнародного фестивалю трактується як масові заходи? Це ж не концерт на Майдані. Тому ось така болюча тема для нас – відсутність підтримки містом кінофестивалю. Бо завжди у світі, я про це неодноразово казав, фінансування фестивалів складається з трьох частин. Це державне фінансування, місцеве фінансування і спонсори. Третина, третина і третина. У нас здебільшого лягає навантаження на спонсорів, яким сьогодні, ви знаєте, бізнесу теж нелегко.

І вони дуже багато підтримують і армію, і економіку, безумовно, тому на культуру залишається дуже мало. Я знаю, що нарешті розробляється і приймається закон про меценатство, і я сподіваюся, що це полегшить можливість працювати культурі з бізнесом. Ну, ось не буду окреслювати всі проблеми, їх багато, багато проблем з людьми, бо багато людей, які долучалися до нас на фестивалі – як розселити гостей, як акредититувати – багато позицій, які є тимчасовими, які заповнюються нашими додатковими співробітниками під час фестивалю.

І багато з цих людей виїхало, багато з тих постійних, які з нами працювали, вони сьогодні не можуть долучитися до нас, а нових людей треба навчати. І це теж проблема. Проблема з людьми, проблема з кадрами, вона є очевидною для всіх, хто працює під час війни.

Тому нічого нового для наших читачів ми не скажемо, бо це проблема для дуже багатьох структур. Я якось розмовляв з туристичним агентством, де теж частина людей мобілізована, їх треба підтримувати фінансово, так чи інакше, і скорочується людський ресурс, який працює. Тому я думаю, що ця проблема багатьох наших колег не тільки зі сфери культури.

Це наші умови роботи під час війни. Але саме тому я вважаю, що дуже важливо, що фестиваль відбувається, що він є сталим, бо ми єдиний фестиваль міжнародний в Україні, який офіційно зареєстрований в світовій асоціації кінопродюсерів. І для них це теж дуже важливо, бо це є ланка зв'язку кіноспільноти з Україною для світової асоціації кінопродюсерів.

- Фестивалю вже 54 роки. Чи можете ви назвати скандальні фільми, які були за цей час випущені та які запам'яталися і про них говорили?

Таких моментів було багато, бо з цією величезною програмою, яку можна робити на нашому фестивалі, завжди були якісь речі.

Можна згадати період 90-х років, коли було абсолютно українське малокартиння і ми були змушені показувати щось українське. І на жаль, траплялися випадки, коли ці українські фільми не дорівнювали міжнародному рівню інших фільмів нашої міжнародної програми. Наприклад, важко про це говорити, бо це видатний режисер Микола Мащенко і ми відкривали якось фестиваль у Палаці України його фільмом "Богдан Хмельницький".

І, на жаль, це була не найкраща його робота, і була дуже така негативна реакція публіки. І це нас навчило, що все ж таки треба пояснювати нашим колегам, які тиснуть "покажіть цей український фільм на фестивалі". І ми розуміємо, що коли ти показуєш таку картину на тлі сильної міжнародної програми, це така "медвежа послуга", яку ми робимо українському кіно.

На щастя, ситуація змінилася, і сьогодні ми маємо дуже потужні українські фільми, які дуже гарно вписуються в міжнародну програму. І я завжди дуже радію, коли український фільм отримує саме нагороду в міжнародному конкурсі. Як, наприклад, це було минулого року, коли картина "Медовий місяць" отримала гран-прі. "Памфір" у нас декілька років тому отримував гран-прі. І це завжди дуже приємно, бо який би не був міжнародний кінофестиваль, завжди він є дзеркалом нашої вітчизняної продукції, яку ми демонструємо в межах міжнародного конкурсу. Різні були випадки.

Був випадок колись з французькою картиною. Це було зовсім на початку 90-х років, коли ми на відкритті хотіли показати фільм, один французький фільм, який викликав таку реакцію в французькому посольстві. Вони просили зняти його з програми, і це викликало великий скандал у Франції, бо картина отримала нагороду "Сізар", це французький "Оскар", вона пройшла по багатьох міжнародних фестивалях, і це був такий скандал у французькій пресі, що французьке посольство заборонило фільм для показу в Україні. Ну, заборони не було, але був такий тиск, що це негативно представить Францію. Бувають такі моменти з різних країн, коли ці картини критикують своє суспільство і іноді офіційні особи не розуміють, що це є досягненням вітчизняного кінематографу будь-якої країни.

- А навпаки, фільми, які були представлені, скажімо так, в усій красі і більше запам'яталися як такі грандіозні картини?

Ви знаєте, що "Молодість" – це кінофестиваль дебютів і, безумовно, конкурс, принаймні, з дебютних картин, бо за конкурсні картини у нас є і програма "Фестиваль фестивалів". Цього року буде демонструватися фільм золотої пальмової гілки Каннського фестивалю "Звичайний випадок" іранського режисера Джафара Банагі, диссидента, який колись свого часу був у нас членом журі. Він якийсь час знаходився і в тюрмі в Ірані. Зараз, на щастя, має вже змогу знімати кіно, і ця картина дуже гарно пролунала.

Але якщо повертатися саме до міжнародного конкурсу, ми можемо пишатися, що дуже багато імен, не тільки вітчизняних (вітчизняних, безумовно, теж), отримували нагороди на нашому фестивалі, і ці імена сьогодні вже є класикою світового кіно. Ну, наприклад, ще як студент приймав участь в нашому конкурсі Франсуа Озон. Ми демонстрували його короткометражну картину, і це сьогодні один з найбільш досвідчених і визнаних французьких режисерів.

Дуже багато Том Тиквер дебютував своєю повнометражною картиною, німецький режисер, фільми якого потім демонструвалися на дуже багатьох фестивалях. Тобто, безумовно, фестиваль відкривав багато імен, в тому числі і вітчизняних.

Цього року ми нагороджуємо за розвиток українського мистецтва Сергія Маслобойщикова, і мені дуже приємно згадувати, що ще наприкінці 80-х років він починав на кінофестивалі "Молодість". Сьогодні це вже метр українського кіно. Час плине дуже швидко, і іноді, як для мене, людина, яка працювала на цьому фестивалі більше 35 років, думає, "це ж був наш студент, це був наш режисер, який тільки починав свій шлях", а сьогодні це імена, які прикрашають український кінематограф. Я не буду перераховувати всіх, але можна пишатися, що перші свої сходинки на кіномистецькому Олімпі робили і Сергій Буковський, і Олесь Санін, і Олександр Роднянський, і дуже багато імен, якими сьогодні ми можемо пишатися. Тому сподіваємося, що ця молодість відкриє нові майбутні зірки.

- Скажіть, будь ласка, а взагалі, якщо казати, наприклад, про Оскароносні фільми, один Оскар Україна вже отримала, а чи взагалі в українського кіно є шанси потрапити в номінації і отримати нагороду?

Знову ж таки, маючи досвід не тільки організації нашого кінофестивалю, але я був залучений і до організації першого Каннського павільйону, першого Берлінського стенду з колегами, і ви знаєте, тоді був такий момент, що ми мріяли, щоб якийсь український фільм потрапив в основну програму таких престижних фестивалів як Кани, Берлін і Венеція.

І коли там з'являвся короткометражний фільм, а потім, теж це було ще наприкінці 80-х років, чи 90-х початку, я можу там в датах трохи переплутати, але в давні часи, коли фільм "Трамвай №9" Коваля, анімаційний фільм, отримав срібного ведмежа на Берлінському фестивалі, це було для нас величезне щастя. А сьогодні українські фільми просто завжди присутні на всіх найбільших фестивалях, не тільки Кани, Венеція, Берлін, Карлові Вари, Локарно, Торонто. Сьогодні вже палітра світового кіно неможлива без українських фільмів.

І це велике досягнення, як творче, так і організаційне, бо для того, щоб потрапити на престижні фестивалі, треба мати вже інституцію, яка може просувати ці фільми. Це велика робота. Сьогодні українські фільми демонструються не тільки на фестивалях, але і в прокаті більшості країн.

Ось під час Одеського фестивалю один член журі наголосив на тому, що ось у Франції, у Парижі виходять на екрани на цьому тижні два українські фільми. І це дуже важливо. Бо що таке фестиваль? Фестиваль – це та ланка між виробником і глядачем. Це як сходинка. І результат важливий, коли фільм потрапляє в нормальний прокат в кінотеатри. І саме фестивалі роблять цю промоцію для фільмів, які вони демонструють для того, щоб вони потрапили потім і в широкий прокат.

- Щоб ви могли ще додати про українське кіно?

Розказувати можна дуже багато, бо вже більше, ніж 35 років відповідальної роботи на фестивалі. В першу чергу, хочу подякувати нашій команді, яка за копійки працює над цим фестивалем і дійсно живе цим фестивалем. Подякувати тому бізнесу, який до нас долучається. Особливо ті компанії, які працюють з нами більше, ніж 25 років, і, незважаючи на всі умови, знаходять ресурси нас підтримати. Хочу, безумовно, подякувати Державному агентству з питань кінематографії, його новому очільнику Андрію Осіпову, який просто робить перезавантаження. І, до речі, якщо прочитають і наша спільнота, і наші журналісти, ми 29-го числа влаштовуємо індустріальну панель "Держкіно-перезавантаження", і з задоволенням, запрошуємо всіх опонентів, які всі ці роки критикували Держкіно, прийняти участь, поговорити разом – що сьогодні потрібно від державної інституції, щоб вона не була.. от іноді в наших державних інституціях, особливо в культурі, вони розуміють, що вони мають управляти культурою. І це велика помилка. Бо ці державні інституції мають не управляти, а допомагати кінопроцесу чи в інших галузях культури, допомагати працювати культурним організаціям, організаціям культури і, особливо, в кіно. Ну ось, мабуть, і все.

- У нас взагалі є шанс на розвиток, щоб наші фільми показували за кордоном? Щоб наші фільми, окрім того, що вже є на фестивалях за кордоном, як ми про це вже говорили, були в широкому доступі для широкого глядача?

Ну, обмеженість, до речі, нашого кінорепертуару іноземних фільмів, вона теж дуже суттєва. Тому, саме на фестивалі іноді можна побачити фільми, відомі фільми, які отримують нагороди, але вони не потраплять в прокат. Я з заздрістю завжди дивлюсь, наприклад, навіть у Варшаві, коли приїжджаєш і дивишся репертуар кінотеатрів, і ти розумієш, о, є один фільм з Сінгапуру, є один фільм з Малайзії, є, безумовно, канська пальмова гілка, є інші нагороди.

Тобто, ті фільми, які не є масовими. Все ж таки, наш екран здебільшого заповнений масовими фільмами. Коли востаннє можна було подивитися в прокаті угорський фільм, чи фільм з Чехії, а ці фільми присутні в репертуарі більшості європейських країн.

Це теж проблема розвитку нашої вітчизняної дистрибуції, щоб вона була більш різноманітною і могла задовольняти різні смаки. Що стосується українських фільмів за кордоном, я про це вже сказав, що ось у Франції виходили два фільми. Все ж таки, наша кінець діє безумовно.

І в найближчі, і не знаю, через скільки років, не буде тягатися з Голівудом. І навіть з Францією. Це інші системи, інші бюджети, інші традиції. Але дуже багато зроблено в Україні. І те, про що ми теж мріяли, коли ми на початку 2000-х запрошували багато іноземних сейлсів, щоб вони подивилися українські фільми і, може, щось для себе купували. І тоді були вже поодинокі випадки.

Але далі, вже сьогодні ця система розвивається. Подивіться, навіть сьогодні організувати якийсь тиждень українського кіно за кордоном, вже стикаєшся з проблемою. Ось, наприклад, фільм "Горностай", який демонструвався в Берліні, він має іноземного дистриб'ютора, іноземного сейлса.

І якщо ви хочете в Німеччині показати на тижні українського кіно, вже іноземний сейлс просить у вас 500 євро за право показу. Це теж вже інша сторона медалі, інша проблема, яка виникає. Але, здебільшого, сьогодні всі наші фільми, ну, більшість фільмів, не всі, безумовно, вони мають іноземного сейлса-дистриб'ютора. Ну, наприклад, я ось пам'ятаю, два роки тому я приходжу на Каннському ринку до компанії, італійської компанії "Вінерба", з якою ми багато працюємо, і бачу величезний постер фільму Леся Саніна "Довбуш". І я питаю, "а ви є правовласником для Європи, інших країн цього фільму?". "Так", – вони кажуть, "і ми дуже задоволені, цей фільм дуже добре продається". Дуже успішно, наскільки я знаю, теж за кордоном пройшла картина анімаційна фільм "Мавка", величезний успіх вона мала.

Ну, зрозуміло, є фільми такі, як, наприклад, документальні фільми, чи такий фільм, навіть, як "Памфір", який є більш нішевими, і вони демонструються в окремих невеличких кінотеатрах, але демонструвалися в чудовому кінотеатрі "Бальзак" на Єлисейських полях у Парижі. Але це менша, безумовна, опція, це окремі покази фільмів. Але ось такі фільми, як "Довбуш" і "Мавка" – вони пройшли досить широким прокатом.

Вже завтра в Будинку Кіно відбудеться урочисте відкриття 54го Міжнародного кінофестивалю "Молодість". Програма кінофестивалю за посиланням.