В листопаді 1708 року російські війська жорстоко знищили козацьку столицю – місто Батурин. Окупанти, що прибули з московської землі, жорстоко розправилися з мирними жителями: за свідченнями очевидців, ще наступні кілька днів по річці плавали понівечені тіла закатованих батуринців. Фокус розібрався, як козацька вольниця, яка справедливо претендувала на звання найвільнішої держави Європи, перейшла у підданство однієї з найбільш жорстоких деспотій.
Весною 1687 року до козацького гетьмана Івана Самойловича прибули московські представники, які повідомили йому про рішення князя Василя Голіцина вирушати на Крим. Підготовка до походу почалася ще восени, проте здійснювати перехід через степ до півострова саме у травні-червні було з військової точки зору самогубством. Адже татари могли використати основний козир безводного степу – підпалити траву, що унеможливило б перехід великого війська.
Досвідчений гетьман це прекрасно розумів. Він, як і більшість козаків, прекрасно знав степ та місцеві реалії, проте перечити вельможному князю не міг. Василь Голіцин був фаворитом царівни Софії – фактичної володарки Московії при хворому царевичі Івану V та малолітньому Петрі. А козацький гетьман уже давно не мав реального суверенітету, якого добивався його попередник Богдан Хмельницький, укладаючи угоду з царем Московії у ще не такому й далекому 1654 році.
Союз з Московією: невиправдані сподівання
За трохи більше як три десятиліття Українська козацька держава пережила справжню руїну – її землі були розділені на кілька частин і по черзі окуповані усіма сусідами. Поляки насаджували на українській землі католицизм та полонізували населення, московити – деспотію азійського зразка, турки намагалися приєднати українські землі до своєї трансконтинентальної імперії (проте зрештою віддали частину козацької території під опіку Молдові), а татари з Криму просто грабували все і всіх, зганяючи тисячі людей на невільничий ринок у Кафу. Козаки ж увесь цей час воювали між собою за гетьманську владу, яка ставала все більш ефемерною.
Врешті кожен наступний козацький лідер укладав усе менш вигідні для козаків угоди з московським царем. Передача суверенітету власної держави – така була плата за підтримку у боротьбі за владу. При цьому площа території, якою реально володіли гетьмани, як і їх самостійність все зменшувалися. Той же Іван Самойлович, аби стати гетьманом, у 1672 році зрадив свого попередника Дем’яна Многогрішного і запроторив його у московські каземати, звідки того згодом було заслано у Сибір. Проте попри те, що він оголосив себе гетьманом обох берегів Дніпра, реально Самойлович отримав лише території на лівому березі найбільшої української річки.
Землі сучасної Центральної України за десятиліття війн перетворилися на справжню пустелю. Тих, хто був готовий залишитися в ній навіть попри усі незгоди та ризики, гетьман силою переселив у свої маленькі володіння. Він здійснив це на догоду московському царю, який волів радше бачити землі центрального українського Подніпров'я пусткою, аніж віддати комусь із сусідів.
Падіння гетьмана Самойловича
Саме гетьман Іван Самойлович остаточно втратив контроль над Запорізькою Січчю, яка була офіційно оголошена окремою військово-політичною одиницею, що напряму підпорядковується царю. Також у 1686 році Московське царство офіційно затвердило поділ України із Річчю Посполитою по Дніпру, уклавши з нею "вічний мир" (який насправдi протривав менше століття). В той же рік Україна (не лише козацька, а й та частина, що залишилася у складі Польщі) втратила свою самостійну православну митрополію.
Понад 600 років, із середини XI століття Київська митрополія була автокефальним, тобто самостійним організаційним утворенням, яке лише символічно визнавало духовну зверхність патріарха у Константинополі. В той час саме Церква формувала соціальну сферу – освіту, медицину, культуру та людське дозвілля в цілому. Усе це управлялося з Києва на величезних просторах колишньої Київської держави. Тепер же, у 1686 році, контроль над усім цим отримала Москва.
Гетьману залишалося лише змиритися з таким станом речей — і ось тепер він мав отримати приниження ще і як військовий командир, вирушивши у заздалегідь програний похід. Іронія долі в тому, що коли татари, як і очікувалося, підпалили траву, зруйнувавши плани Кремля щодо швидкої окупації Криму, винним у цьому зробили самого гетьмана.
Князь Василь Голіцин вирішив зробити саме козацького ватажка "козлом відпущення", повісивши на нього вину за свою невдачу. Кара була важкою – гетьмана заслали до Сибіру, позбавивши усіх титулів та майна, а сина, якого він готував собі у наступники, стратили. Такий сумний і парадоксальний фінал п’ятнадцятирічної політики гетьмана Самойловича, яка полягала у поступках Московії щодо усіх питань.
Вибори гетьмана: нова надія
Вибори нового гетьмана були перетворені у фарс – московське військо оточило козацький табір і присмиряло усіх, хто виступав проти їхнього кандидата. А цим кандидатом став генеральний осавул (помічник) колишнього гетьмана – Іван Мазепа. Як й усі попередні кандидати, він підписав угоду (Статті) з московським урядом, яка знову урізала суверенітет Гетьманщини. Проте якісна європейська освіта нового гетьмана та практичний досвід дипломатичної роботи в купі із певним політичним фартом (куди ж без нього) дозволили перетворити правління Івана Мазепи на справжнє відродження Держави війська Запорізького, яке згодом назвали Мазепинським ренесансом.
Гетьман зумів протриматися при владі найдовше з усіх козацьких ватажків – понад 22 роки. Проте міг позбутися трону й голови уже через два роки. У 1689 році у Москві відбувся державний переворот – царівну Софію (а саме її фаворит просунув Мазепу на посаду гетьмана) усунули від влади й відправили до кінця життя в монастир.
Іван Мазепа: вірний радник царя Петра
Проте Іван Мазепа проявив дивовижну політичну інтуїцію і вчасно підтримав нову владу. Царю Петру тоді не було й двадцяти, а Мазепі уже підходив п’ятий десяток. Козацький гетьман, який свого часу чимало поїздив по Європі та знав багато мов став, справжнім наставником для молодого царя.
Молодий Петро мріяв перетворити свою відсталу та занедбану країну у могутню європейську державу, тож він дослухався до усіх, хто міг йому допомогти у цій справі — а у Московському царстві було небагато таких, хто бачив Європу власними очима. Ось так Мазепа отримав реальний вплив на людину, як приймала остаточні рішення у Московській державі – на самого царя Петра.
Цинiчнй, але реальний погляд: яка різниця, що Київською митрополією тепер керують з Москви, якщо у самій столиці царства дослухаються до слів гетьмана? Сам гетьман повністю підконтрольний московським воєводам – навіть у його столиці розміщено полк стрільців, аби козацький ватажок не надумав займатися самоуправством. І що з того — якщо воєводи виконують усі забаганки царя, який сам запитує поради у свого улюбленця Івана Мазепи? За умовами останніх договорів Українська козацька держава стала частиною Московського царства – держави, де провідну роль грав лідер козаків.
Іван Мазепа був гетьманом, для якого влада та гроші являлися засобом, а не самоціллю. Він був одним із найбагатших людей регіону – цар щедро обдаровував свого фаворита. Але гетьман витрачав значну частину своїх коштів на благодійність. Він збудував та реставрував десятки церков, засновував та розвивав освітні заклади, серед яких справжньою перлиною стала Києво-Могилянська академія, яка отримала свій високий статус саме стараннями гетьмана. Дякуючи Мазепi до Києва з’їжджалися студенти та науковці з усієї Східної Європи. У місті проходили найкращі вистави у регіоні, реставрувалися та будувалися церкви, розвивалася торгівля. Гетьман щедро жертвував на потреби митців – художників, скульпторів, літераторів, які у відповідь прославляли його ж самого. Іван Мазепа став чи не найпопулярнішим українським політиком свого часу та героєм світової літературної спадщини (про якого писав навiть Джордж Байрон).
Поряд з тим Іван Мазепа був захланним та жадібним до влади правителем. Він страчував або й просто вбивав усіх, хто зазіхав на його владу або майно.
Ще на початку правління розправився із лідером козацького повстання Петриком Іваненком. Коли Річ Посполита тонула у міжусобній боротьбі, яку посилила агресія Швеції, Мазепа, всупереч умовам Вічного миру, таємно підтримав та роздмухав вогнище козацького повстання у цій країні — аби отримати привід вторгнутися, щоб "допомогти союзній державі його придушити". І таки придушив, заарештувавши та відправивши московському царю лідера повстання Семена Палія. Мазепа став останнім гетьманом обох берегів Дніпра, а Семен Палій відправився до Сибіру.
"Допомагаючи" полякам у війні зі шведами, Іван Мазепа узяв під контроль ще й Волинь – так далеко не вдалося зайти навіть Богдану Хмельницькому. Усе — "заради розширення влади московського царя". Реально ж сам Мазепа усім заправляв. Проте старий і мудрий гетьман не передбачив одного – юний цар з часом таки виріс.
Петро Перший бере своє
З початком Північної війни, яка врешті стала проектом життя Петра I, цар став вимагати від Мазепи відряджання козаків на північ – для виконання потреб царського війська. Зрозуміло, що в Гетьманщині такі дії були зовсім не популярними. З часом все очевиднішими ставали наміри царя відправити гетьмана на почесну пенсію. Для цього московський правитель навіть добився для Мазепи від австрійського імператора (єдиного на той час імператора у Європі) титулу німецького князя.
Останньою краплею стала вимога царя до Мазепи відправитися з усім військом на територію Московії, в той час, як сама козацька держава була наповнена московськими військовими. Було очевидно, що це спроба замінити гетьмана і козаків на московських чиновників. В такій ситуації Іван Мазепа вирішив діяти.
Програшний ва-банк
Гетьман Іван Мазепа контактував із польським королем Станіславом Лещинським з моменту його обрання на престол (за допомогою сили шведської зброї). В ситуації, коли рішення потрібно було прийняти тут і одразу, Мазепа вирішив спробувати повторити маневр Богдана Хмельницького, який теж під кінець життя уклав союз зі Швецією проти Речі Посполитої, на бік якої тоді перейшов московський цар.
Угода, яку уклали король Швеції Карл XII та гетьман Іван Мазепа, була куди вигіднішою для України, ніж статті, які гетьмана змусили підписати за два десятиліття до того московські вельможі. Вона була схожа на ту, яку колись Хмельницький уклав із Москвою. Якщо коротко: в ті часи у Європі держава не могла існувати без монарха, тож як мінімум формально було необхідно прийняти чиюсь зверхність. Хмельницький обрав московського царя, цього разу гетьман Мазепа обрав монарха Швеції, проте фактично територія козацької держави отримувала самоуправління та навіть право вести зовнішню політику, що завжди було ознакою суверенної держави.
Маневр гетьмана, який з тисячею вірних козаків перейшов на сторону короля Швеції, був зрозумілим, проте далі було важливо заручитися підтримкою решти козаків та звичайних (посполитих) людей.
Росія демонструє звірине обличчя
Цар Петро був шокований новиною про рішення гетьмана. І помста його була страшна. Розлючений монарх наказав повністю знищити гетьманську столицю – місто Батурин. Цей наказ одразу виконав його вірний генерал, який сам претендував на гетьманство — князь Олександр Меншиков. Взявши місто за допомогою зрадників, московські війська жорстоко розправилися не лише з захисниками Батурина, а й з мирними мешканцями: це підтверджують сучасні археологічні розкопки. Московити вбивали навіть немовлят, а козаків страчували у вкрай жорстокий спосіб. Колесуванню піддали навіть помічника коменданта, який був німцем за походженням і на момент "страти" уже помер від ран. Тож під колесо пустили бездиханне тіло. Вниз за течією річки Сейм спустили плоти із понівеченими тілами захисників столиці. Всього в Батурині на момент штурму перебувало близько 6 тисяч осіб.
Окрім емоцій у царя Петра, скоріш за все, був і жорстокий, холоднокровний та, слід визнати, ефективний розрахунок. Розправа з населенням Батурина мала стати акцією залякування інших жителів козацької держави, щоб унеможливити підтримку гетьмана Мазепи.
Водночас розпочалося його шельмування через тодішні засоби комунікації. Івана Мазепу піддали анафемі (церковне прокляття) у збудованих ним же православних церквах. Далося взнаки перепідпорядкування Київської митрополії Москві. Лише у 2018 році Константинопольський патріархат офіційно визнав накладення анафеми на гетьмана Мазепу політично вмотивованим, тож неканонічним (позбавленим юридичної сили та духовного сенсу).
І всі ці методи спрацювали. Більшість козаків слухняно прибули до Глухова, який цар визначив новою столицею, та обрали Івана Скоропадського – кандидата, на якого вказав сам Петро I. Підтримати гетьмана Мазепу наважилися лише запорожці – хто як не вони могли встояти перед залякуваннями?
У відповідь Чортомлицьку Запорізьку Січ було піддано тій же екзекуції, що і Батурин – там теж розорювали козацькі могили й повторно страчували померлих. Звичайно, мирних людей у козацькій твердині не було, а от оборонці зазнали тих же знущань, що й захисники Батурина.
Втрата державності та її наслідки
Руйнація Батурина стала поворотним моментом в історії України. Вона ознаменувала остаточну окупацію Козацької держави й умови, на яких встановлювалася нова влада. А це — абсолютна покора та жорстоке покарання за будь-яку самодіяльність. Влада у Москві будувалася не на силі переконання, а на самій силі. Такі ж методи упроваджували й на завойованих територіях. Ти маєш виконувати накази вищого за себе: не тому, що вони правильні та розумні, а тому, що в іншому разі тебе буде жорстоко покарано. І показова розправа над Батурином – перший акт у впровадженні таких норм моралі на територіях України — які не просто звикли до свободи, а були її втіленням.
Козацька держава була збудована козаками – людьми, які повстали проти свавілля та несправедливості в Речі Посполитій, і встановити деспотизм у такій країні можна було лише найжорстокішим способом – через фізичне знищення усіх хто наважиться опиратися.
Поразка україно-шведського війська у битві під Полтавою створила умови для утвердження московської окупаційної влади на території України на наступні два століття. Як саме відбувалося її впровадження в усі сфери життя українців — розкажемо далi.