У холодному пеклі: Фокус розповідає про українців, яких Російська імперія відправляла у заслання за гордість та непокору

У Росії, яка загарбала значно більше території, ніж може освоїти, існує досить неординарна традиція покарання непокірних громадян або підданих (коли мова йде про часи монархії). Їх просто висилали жити у віддалені й слабко освоєні регіони держави. Тобто життя в цих завойованих землях вважалося гіршим, ніж в ув’язненні у стандартній в’язниці. Така сумна доля за майже чотири сотні років взаємовідносин нашої держави із Московією спіткала чимало українців.

Козацькі ватажки у сибірській неволі

Історія засилань українців у віддалені регіони Московського царства розпочинається із самого початку співпраці України (тоді ще козацької держави) та Росії (тоді ще Московського царства).

У 1672 році старшина засипала московську адміністрацію доносами на гетьмана Лівобережжя Дем’яна Многогрішного. Сам гетьман узурпував владу та побоювався свого народу, тому організував свою особисту охорону із найманців компанійців та московських стрільців. Проте вона йому не допомогла – вночі гетьмана зв’язали та відвезли до Москви на суд. Це було порушенням козацьких звичаїв (віддати будь-якого козака не під козацький суд), проте старшину це не зупинило. Многогрішного було засуджено до страти, проте в останній момент цар змінив вирок на довічну каторгу спочатку в Селенгинську, а потім і в Іркутську.

Цікавий момент – коли через десять років гетьмана звільнили, то його наступник Іван Самойлович особисто просив московську владу аби його попередника знову ув’язнили. Вже після повалення Самойловича досвідченому воєначальнику Многогрішному царська влада довірила очолити каральну операцію проти бурятського народу у 1688 році. Далі відомості про опального гетьмана губляться.

Сам Самойлович теж пішов слідом за попередником у 1687 році, проте про його долю відомостей значно менше. Відомо лише, що був засланий до Тобольська, де помер у 1690 році.

Під час одного із найжахливіших періодів в історії України – Руїни запорозькі козаки проявили свою політичну недалекоглядність та занадто демонстрували свою лояльність московському царю, що суттєво нашкодило інтересам української держави. Але навіть це не врятувало одного із найславніших кошових отаманів Івана Сірка від заслання. Московська влада не пробачила Сірку повстання у Слобідській Україні, коли той управляв містечком Зміїв на Харківщині. Аж через роки, коли необачний Сірко вирушив на зустріч із боярином Ромодановським з маленькою охороною, його було закуто в кайдани та заслано до Тобольська. Проте Сірку став у пригоді його військовий талант. У тому ж році турецький султан Мехмед IV разом з кримською ордою рушив на підтримку гетьману Петру Дорошенку проти Речі Посполитої. Успіх цього погоду потенційно загрожував і Москві, тож кошового отамана практично негайно повернули із Сибіру на Січ.

У тому ж Тобольську опинився й Фастівський полковник Семен Палій, який організував останнє повстання козаків проти Речі Посполитої у 1702 році. Опинився мужній полковник у засланні з волі гетьмана Івана Мазепи, який його заарештував через два роки. Семен палій став жертвою інтриг гетьмана, який таким способом востаннє об’єднав під гетьманською булавою Правобережжя та Лівобережжя Козацької держави. Проте такого підлого в особистому відношенні вчинку він гетьману не пробачив і після укладання Мазепою союзу зі Швецією проти Московії, Палій взяв участь у Полтавській битві на стороні гетьмана Скоропадського, таким способом посприявши поразці своєму кривднику.

Після перемоги під Полтавою Московське царство взяло під повний контроль Лівобережну Гетьманщину і впроваджувало там свої закони, тож заслання до Сибіру стали масовішими.

Окремо слід виділити історії Максима Залізняка та Петра Калнишевського. Вони обидва були запорожцями та заарештовані російськими військовими за доволі схожих обставин. Максим Залізняк був одним із лідерів найбільшого гайдамацького повстання проти Речі Посполитої – Коліївщини (1768 рік). Завершилося воно доволі прикро – російські військові оточили табір гайдамаків, а ті вирішили не чинити опір "православним братам" і здалися на поруки чужинцям. Залізняка відвезли до Києва, де прилюдно побили батогами, після чого відправили до Сибіру на довічну каторгу. Проте біля Бєлгорода він разом з іншими засудженими роззброїв охорону і зник у невідомому напрямку. Так Максим Залізняк став одним із небагатьох історичних постатей, який зміг уникнути царського покарання.

Всього через сім років помилку Залізняка повторив Петро Калнишевський, який теж здався на милість "православних братів", що прийшли зруйнувати Запорізьку Січ. Мабуть, він знехтував прикладом свого бойового побратима, надихнувшись діями останнього гетьмана Кирила Розумовського. Той добровільно зрікся булави, отримавши величезне фінансове утримання та збереження свого статусу і почестей в імперії. Проте з Калнишевським російські чиновники вирішили вчинити зовсім по-іншому. Його довічно заслали не до Сибіру, а на північ – у монастир на Соловецьких островах (сучасна Карелія).

Парадокс історії в тому, що Калнишевському, якому вже на той момент було 85 років не таким вже й страшним видавалося довічне заслання, проте він прожив ще 28 років, перебуваючи майже увесь час по суті в одиночній камері (маленькій монастирській келії, звідки його випускали всього тричі на рік – на великі релігійні свята). Так літній гетьман поплатився за одну із найважчих провин у запорожців – боягузливість. Він здався на волю ворогу, очікуючи від нього вдячності за свою зраду, а натомість ворог вирішив по-іншому. Досить повчальна вийшла історія.

Під удар імперії підпадають поети та письменники

У ХІХ столітті кілька разів до Сибіру засилали несамовитого Устима Кармалюка. Далі український національний рух зосередився в культурно-літературних колах, тож жертвами заслань стали діячі цього напрямку. Зокрема перебували у засланні Пантелеймон Куліш (три роки в Тулі), Микола Костомаров (дев’ять років в Саратові); Тараса Шевченка замість заслання взагалі відправили до армії, де він служив в районі казахстанського степу. Найдальше у заслання потрапив Павло Грабовський – аж до Якутська, проте згодом йому вдалося перевестися до Тобольська, де він і помер від сухот у віці 38 років – далися взнаки роки проведені у в’язниці (Іркутськ) та на засланні в холодних регіонах імперії.

XX століття — революціонери, священники та звичайні обивателі

Вже у XX столітті у заслання потрапляли революціонери, а також українці, що проживали на окупованих територіях Австро-Угорщини (у 1914 році в ході Першої світової війни російські війська взяли Львів), де проводили свою діяльність зокрема численні емігранти із загарбаної Росією частини України. Також ідеї української незалежності активно підтримували місцеві еліти. Найвідомішим таким засланцем став керівник Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Авторитетного в усьому католицькому світі священника росіяни не наважилися заслати аж до Сибіру й обмежилися Ярославлем – містом за понад тисячу кілометрів від його пастви.

А от видатний український історик та майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський таки був засланий до Томська. Щоправда, його було заарештовано в Києві, куди він добровільно приїхав після початку війни.

А от більшовики, коли утвердилися при владі, відкрили принципово нову сторінку в цьому питанні. Адже вони почали засилати людей до Сибіру цілими класами, відтак в товарних ешелонах в напрямку на схід та північ у віддалені регіони СРСР поїхали цілі товарні ешелони, які уже вивозили туди людей мільйонами.

Спочатку це були учасники національно-визвольної боротьби чи просто незручні для влади пасіонарії. Проте з часом маховик репресій став набирати обертів і під заслання стали потрапляти куркулі (фермери, які використовували найману працю), одноосібники (фермери, які не використовували найманої праці), особи, звинувачені в шкідництві (часто ті хто не виконували встановлені партією виробничі плани), а згодом і самі партійні активісти, які програвали внутрішньопартійну боротьбу. При цьому, мова все частіше йшла не про заслання як таке (тобто вільне проживання на вказаній території), а про арешт та відбування покарання у концентраційних таборах.

Зокрема у такій ситуації опинився видатний український інженер-фізик Сергій Корольов. Здавалося б фізика наука далека від політики, проте він перебував в команді опального воєначальника Михайла Тухачевського, якого Сталін усунув від влади. Вслід за ним були ув’язнені і його прихильники, зокрема майбутній конструктор перших радянських ракет.

Українське Відродження, яке розстріляли

Окремо слід виділити долю діячів українського "червоного ренесансу" — відродження української культури в рамках програми українізації, що була широко розгорнута у 1920-х роках. Багато українських мистецьких діячів повірили, що більшовики справді хочуть розвивати українське в Україні. А даремно. У 1930-х роках українізацію згорнули, а всіх причетних піддали репресіям по суті за виконання партійної програми (!).

Провідних діячів українізації було розстріляно за один тиждень з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що на території Карелії. Цей розстріл було приурочено святкуванню двадцятої річниці більшовицького перевороту (тоді цю подію називали Жовтневою соціалістичною революцією). Коментарі тут зайві. Серед жертв цього по-справжньому дикунського вчинку Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Степан Рудницький та багато інших. Згодом ця когорта українських жертв сталінського терору отримала символічне найменування "розстріляне відродження".

Нові території — старі репресії

З початком Другої світової війни до СРСР було приєднано ряд нових територій, зокрема території Західної України та Південної Бессарабії. Там радянська влада стала проводити радянізацію ("підгін" чинних там норм суспільного життя під чинні в СРСР). Фактично відбувалося прискорене повторення ситуації, що склалася в СРСР у 1930-х роках. Але тепер каральні органи діяли уже по лекалах свого власного досвіду, здобутого за попереднє десятиліття.

Сибірські та не тільки табори поповнили уже "ворожі, антирадянські елементи" із нових територій. Це були ті ж фермери та підприємці, а також реальні вороги радянської влади – борці за волю України з лав ОУН та УПА.

Найбільше слід виокремити Йосипа Сліпого, який відмовився переходити у православ’я російського зразка, натомість згодився повторити долю перших ранньохристиянських мучеників за віру. Відзначимо, що Андрея Шептицького радянська влада на відміну від імперської чіпати не наважилася, проте він дуже вчасно для більшовиків помер на самому початку другої радянської окупації Західної України восени 1944 року. Особливо варто відзначити, що у Йосипа Сліпого був вибір – він міг стати митрополитом Київським або заступником патріарха РПЦ, таким чином отримавши матеріальне забезпечення рівня високих партійних чиновників. Натомість він обрав провести вісімнадцять років у таборах ГУЛАГу та у засланнях.

Вже після смерті Сталіна в СРСР відбулися масові амністії політв’язнів. Після цього радянська влада стала надавати перевагу іншим методам психологічного тису, зокрема вдавалася до "каральної психіатрії", але це уже зовсім інша історія.

Практику заслання нелояльних до влади осіб, які не здійснили конкретних важких злочинів у віддалені від столиці регіони практикували ще стародавні імперії. Але саме в Московської держави з’явилися дивовижні можливості для цієї практики, адже в неї з XVII століття було предостатньо територій, які лише й годилися для того аби селити на них людей, що провинилися перед владою.

І українці за понад три століття протистояння московській експансії сповна відчули ці імперські "переваги". В Сибір засилали представників усіх суспільних станів: від козаків до священників, поетів та просто людей, які не вписувалися в бачення режимом реальності. Жертвами системи стали як справжні герої, моральні брили, чиї імена назавжди золотими літерами будуть вписані в український героїчний епос, так і просто звичайні люди, які опинилися не в той час і не в тому місці. Але усі вони разом сформували в українській колективній свідомості образ географічного регіону, що позначає азійську частину Росії як символу імперіалізму, диктатури та інструмента розчавлення людської волі та прагнення до свободи.