У міру суворості, у міру доброти: Як тренерка з України знайшла "золоту середину" між школами США та пострадянським підходом

Анна Мінакова — тренерка та хореографиня з дивовижною географією. Вона починала з дитячих груп у Харкові, а сьогодні її учні живуть у Лос-Анджелесі та Каліфорнії. За її плечима — робота в шоу-групах Туреччини, циркові тури Орегоном та унікальний досвід інклюзивного викладання. Але головне — за роки міжнародної кар'єри Анна виробила власний підхід до навчання, який називає "золотою серединою". У цьому інтерв'ю вона розповідає, чому не можна просто копіювати методи інших країн, як психологія стала основою тренерської роботи та навіщо шукати індивідуальний ключ до кожного учня.

"Я хотіла не просто вчити, а розуміти, як це працює"

Анно, ваш шлях у професії почався досить рано. Як ви прийшли в тренерство і що вас у ньому утримує досі?

Я почала тренувати ще 2017 року. І якщо чесно, спочатку це був чистий ентузіазм. Я просто намагалася показати своїм учням те, що вміла сама, і навчити їх робити так само. Без глибокого розуміння психології, без вибудуваної методики, без системи.

Але саме тоді я зловила себе на думці, що мені цього замало. Що простого "роби як я" недостатньо. У ті роки в пострадянському просторі ще домінувала стара школа: тренер — це авторитет, його слово — закон, а психологія учня часто залишалася за дужками. Але я відчувала, що є інший шлях.

Я зрозуміла, що хочу вивчати цю тему всерйоз. Що мені потрібен не просто набір вправ, а власний, особливий підхід до навчання. І я почала збирати цей пазл — по шматочках, з різного досвіду, з різних країн, з різних культур.

Україна vs США: Битва філософій

Ви працювали в Україні, у Туреччині, у США. Спостерігали різницю в підходах до навчання?

Величезну. Це просто два різні всесвіти. Давайте я поясню на прикладі двох країн, які сформували мене найбільше — України та США.

В Україні, особливо на початку мого шляху, головною цінністю був результат. Будь-якою ціною. Складними шляхами, через подолання, через "не можу" і "не хочу". Тренер — це людина зі свистком, яка жене спортсмена до вершини, не надто піклуючись про його душевний комфорт. Дисципліна, жорсткість, робота на знос. Це давало плоди — наші спортсмени завжди були сильними. Але ціна іноді була занадто високою.

В Америці я побачила зовсім іншу картину. Тут на чолі кута — процес і психологічний комфорт. Тренер постійно ставить запитання: "Як ти почуваєшся?", "Чи комфортно тобі?", "Що ти думаєш про цю вправу?". Тут неймовірно важливий моральний стан учня. Створюється безпечне середовище, де можна помилятися, пробувати і не боятися осуду.

І знаєте, що цікаво? Результати все одно приходять. Просто вони приходять через довіру і задоволення від процесу, а не через насильство над собою.

Золота середина: Як не впадати в крайнощі

І як вам вдалося поєднати ці два, здавалося б, протилежні підходи?

Я довго спостерігала, аналізувала, пробувала на собі. І в підсумку вивела для себе формулу, яку називаю "золота середина".

Я взяла найкраще з двох світів:

• З української школи — дисципліну, повагу до праці, вміння працювати на результат і не розкисати за перших труднощів.
• З американської школи — емпатію, увагу до особистості, вміння слухати і створювати безпечний простір.

Моя мета як тренера — замотивувати учня правильно. Не затоптати його авторитетом, але й не перетворити тренування на гурток за інтересами. У міру суворості, у міру доброти. Я хочу, щоб мої студенти були готові домагатися вершин, але водночас не втрачали радість від того, що вони роблять.

Авторська методика: Психологія як фундамент

Як у підсумку сформувалася ваша авторська методика? Це був якийсь одномоментний спалах чи довгий шлях?

Це точно не спалах. Це досвід, який накопичувався роками. Кожен учень, кожна група, кожна країна додавали свій шматочок у цей пазл.

Моя базова позиція проста: я тренерка. Не подружка, не матуся, не психотерапевт. Але тренер, який вміє слухати і розуміти. Я не втрачаю авторитет, але я не тисну ним.

Роки роботи навчили мене краще розуміти психологію людини. Я намагаюся розташувати до себе з перших хвилин, щоб мене не боялися, а довіряли. Але водночас — щоб поважали і слухалися. Це тонка грань, і вона потребує постійного налаштування.

І тут найважливіший момент: кожен випадок індивідуальний. Буквально. Те, що працює з одним учнем, може провалитися з іншим. Комусь потрібна жорсткість і структура, комусь — підтримка і похвала. Когось можна підбадьорювати при всіх, а комусь зауваження краще зробити наодинці, щоб не поранити. Я не використовую шаблони — я щоразу шукаю ключ до конкретної людини.

Про майбутнє, цінності та професійну гордість

Анно, у вас такий насичений досвід. Яким ви бачите своє майбутнє в професії?

Знаєте, у мене дуже багато планів. Але я людина обережна і вважаю за краще ділитися результатами тільки після їх реалізації. Скажу одне: на цьому етапі я отримую щире задоволення від того, що роблю. Від хореографії, від тренерства, від можливості спостерігати за розвитком своїх учнів. Бачити, як вони ростуть, як досягають результатів, як загоряються їхні очі — це головна нагорода.

А якщо попросити вас назвати вашу головну цінність як експерта? Що ви ставите собі в заслугу?

Напевно, це три речі.

Перше — мої знання психології. Саме вони допомагають мені знайти підхід до кожного учня, навіть до найскладнішого, закритого чи переляканого.

Друге — мої білінгвальні навички. Можливість вести тренування двома, а то й трьома мовами розширює мою аудиторію і дає змогу працювати з найрізноманітнішими дітьми, включно з тими, хто щойно приїхав до США і переживає період адаптації.

І третє — моє бачення, сформоване на стику різних шкіл і методів. Я бачила, як вчать в Україні, в Туреччині, в Америці. Я ввібрала це, переварила і створила свій власний підхід. Це розширило мій кругозір до межі.

І останнє запитання: що для вас означає бути тренером?

Я щиро вважаю, що мало бути сильним спортсменом або крутим танцюристом. Це необхідно, але недостатньо. Потрібно мати терпіння, потрібно знати, як правильно передати свої знання іншій людині. Як пояснити складне простими словами. Як підтримати в момент відчаю. Як порадіти успіху, не приписуючи його собі.

Уміння передавати знання — це окремий дар і окрема праця. І я пишаюся тим, що розвиваю це в собі щодня. Я не зупиняюся. Я вчуся постійно. Тому що в нашій професії зупинка дорівнює смерті.

Анна Мінакова — тренерка і хореографка з міжнародним досвідом, фахівчиня з роботи з дітьми (включно з інклюзивними групами), артистка цирку і хореографка-постановниця. Лос-Анджелес, Каліфорнія.