Дмитро Старіков майже чотири місяці провів у лічених кілометрах від ворога, де тиша означала ще більшу небезпеку.
"Відбій повітряної тривоги". Яким же полегшенням для мешканців тилових міст є це сповіщення у смартфоні. Нарешті тиша… Та на фронті все інакше: ветеран з Київщини, 38-річний Дмитро Старіков, майже чотири місяці провів у лічених кілометрах від ворога, де тиша означала ще більшу небезпеку. Та одного дня, наступивши на міну, чоловік отримав важке поранення, але завдячуючи власній винахідливості зміг вижити. Свою історію захисник розповів Фокусу.
"Батько попереджав, що буде війна, але я не вірив"
Дмитро Старіков народився і виріс у Києві. До початку повномасштабного вторгнення чоловік успішно займався бізнесом — володів автомийкою, жив звичайним мирним життям. Попри те, що батько Дмитра був професійним військовим і попереджав сина про неминуче вторгнення РФ, чоловік залишався скептиком.
"Я був просто впевнений, що "великої" війни не буде. Дивився на людей і думав, що всі вони просто панікують передчасно", — зізнається Дмитро.
24 лютого 2022 року чоловіка розбудив тривожний телефонний дзвінок батька.
"Він сказав, щоб я все кидав, брав дружину і переїжджав на Київщину, у Ворзель, адже почалася війна", — пригадує ветеран.
Втім, Дмитро розсудив інакше: захопити столицю окупантам буде набагато важче, ніж селища в області, тож не скористався порадою батька. Як виявилося, це було вірним рішенням, адже наступного дня Ворзель уже потрапив під окупацію.
Перший час чоловік активно допомагав військовим, займався евакуацією місцевих, возив гуманітарну допомогу, а після відходу росіян з Київщини розбирав завали в Ірпені. Та всього цього було замало — внутрішній голос підказував, що треба робити більше.
"Сидіти вдома я не міг. Дружина каже: "Я бачу, що тобі дуже погано. Ти хочеш до своїх хлопців?" Я відповів, що дуже хочу. Вона розуміла, що це лише питання часу, коли я піду на війну, тож вона мене відпустила", — розповідає боєць.
Дмитро одразу зателефонував батькові й попросив його підшукати місце у війську. Так чоловік потрапив у новосформований 252-й батальйон ТрО, де проходили службу ветерани морської піхоти.
Про свою мотивацію стати добровольцем чоловік розповідає відверто:
"Коли в 2014 році почалася війна, мені прийшла повістка, але я взагалі не хотів їхати воювати на Донбас. Я тоді вважав, що це все політика, мене це не стосується, я живу в Києві, і в мене все добре. Та коли я побачив, що коїлося в Ірпені, Бучі, Ворзелі, ці трупи, які лежали просто на вулиці, то не зміг втриматися. Я хотів максимально допомогти", — каже військовий.
Чотири місяці на нулі
Через півтора місяця після вступу до батальйону прийшов наказ їхати на Донбас.
"Ми з хлопцями поїхали до стоматолога, повиривали хворі зуби і наступного дня о шостій ранку вирушили на схід", — пригадує Дмитро.
Їхали з жартами, щоб розслабитися та відволіктися, та коли опинилися в Краматорську і побачили на обличчі міста глибокі шрами руйнувань, що залишила війна, гумору стало значно менше.
Перший же день на позиціях видався для Дмитра особливо випробувальним. Без досвіду він залишився один під час перезмінки — побратими пообіцяли, що повернуться за ним.
"Минає година, друга… Ніхто не повертається. Розбиті будинки, все вибухає. Стемніло, переді мною ліс, а там уже росіяни. І я думаю, що почалася вже атака і за мною ніхто не приїде, бо хто ж буде ризикувати людьми заради мене одного. Я сховався в розбитому будинку, на край дверної ручки повісив чашку, щоб, коли хтось візьметься за ручку, я стріляв крізь двері. Минає третя, четверта година… Лежу на ліжку зі зброєю і думаю: "Боже, ну не так я планував помирати. Ну не в перший же день війни". Згадав гарні моменти в житті, чого я хотів, що зміг зробити, чого не досяг. І я відпустив ситуацію, та страху вже майже не було", — пригадує боєць той моторошний вечір.
За Дмитром тоді повернулися, та загалом чоловік провів близько чотирьох місяців безпосередньо на нулі — неймовірно тривалий термін для таких умов.
"Ми жили на нулі в двох кілометрах від росіян. Не просто воювали, а саме жили! Така була задача — максимально швидко реагувати. Там усе вибухає, і стрільба ніколи не припиняється. А якщо раптом вибухи стихли, то велика ймовірність, що росіяни вже десь поряд", — розповідає військовий.
Стояли проти російських десантників і вагнерівців — найбільш підготовлених і жорстоких противників.
"Вагнерівці — досвідчені найманці. Ми були цивільними, а вони з народження зі зброєю. У них велика мотивація — отримати гроші, а нам просто хочеться жити, і щоб більше цих дурників не було на нашій землі", — каже Дмитро.
"Роблю крок… наступаю на міну"
Важке поранення Дмитро отримав у Серебрянському лісництві. Повертався з чергування. Була зима, пронизливо холодно. Хлопці жили в покинутих хатах, які треба було постійно опалювати дровами.
"Ми вдвох із побратимом Павлом перечекали черговий обстріл у лісі, і я побачив гарне дерево, яке можна було якраз пустити на дрова. Я роблю крок… і наступаю на протипіхотну міну. Та в той момент я цього ще не розумів. Від вибуху побратима відкинуло, а я взагалі улетів. Лежу і дивлюся в небо. Дуже важко, ніби мене вантажівка збила. Ліву ногу одразу відірвало, а права була розірвана від коліна до ступні, хоч я тоді цього ще не усвідомлював", — важко пригадує ветеран.
Десь далеко чоловік почув голос побратима, який кликав Дмитра.
"І в цей момент я чую ще один потужний вибух і крики. Підіймаю голову і бачу, що побратима також поранено", — каже захисник.
Побратим, бажаючи терміново надати допомогу Дмитру, вчинив не за інструкціями і побіг до нього, тому й сам підірвався на міні і втратив кінцівку.
Дмитро миттєво зрозумів: у ситуації, що склалася, найцінніше — час, тож вирішив діяти швидко та рішуче. Звівся на травмовану, але вцілілу ногу і, не накладаючи навіть турнікет, у повному спорядженні дострибав через ліс до дороги, де хлопці залишили автівку з рацією. Однак запросити евакуацію на радіохвилях не вдалося, тож Дмитро зважується на відчайдушний крок: перетиснувши ногу турнікетом, чоловік сідає за кермо пікапа, заводить його викруткою і з однією ногою їде до найближчого командно-спостережного пункту.
Діставшись побратимів і сповістивши про пораненого Павла, який залишився в лісі, чоловік нарешті розслабився…
"І тут почався біль. Який же сильний він був. Я ледь з розуму не зійшов. Мене везуть на точку евакуації, я благаю бойову медикиню, щоб мені вкололи хоч якесь знеболювальне, але не можна було, треба було терпіти. Я в житті ніколи не втрачав свідомості, але тоді подумав: ну гаразд, якщо мені нічого не колють, то я намагатимуся втратити свідомість, щоб не відчувати болю. Закриваю очі, а медикиня мене б’є по обличчю: "Не спати!"" — розповідає боєць.
Зрештою Дмитра врятували, і побратима, з яким він разом отримав поранення, також витягли. Кінцівку, звісно, медикам не вдалося зберегти, бо ж рятувати було нічого.
"Та я через це ні на кого і ні на що не ображався. Ми мешкали на нулі вже більше ніж 100 днів, за цей час я багато чого бачив і розумів, що є декілька варіантів: або я потраплю в полон, або мене вб’ють, або ж війна завершиться. Полон і завершення війни були малоймовірними, тому я чекав, коли прийде мій час. Та мені пощастило: ногу відірвало, але ж я залишився живий", — каже ветеран.
Нічний дзвінок, який усе змінив
Найтяжчі випробування, як виявилося, почалися саме в період реабілітації. Всі близькі казали, щоб чоловік не переймався, адже сучасні технології протезування дуже розвинені, тож ветеран знову зможе нормально ходити. Коли прийшов час, Дмитро звернувся до одного з протезних центрів столиці та, отримавши через два місяці протез, ветеран вдягнув його і впав у розпач.
"Ходжу 40 хвилин — і все, більше не можу. І після цього мене накрило: я став думати, що все, я каліка і тепер моє життя дуже сильно повинно змінитися", — зізнається Дмитро.
Та одного дня все кардинально змінилося. Вночі Дмитрові несподівано зателефонували волонтери і запропонували протезування у США. Спочатку чоловік подумав, що це якісь шахраї, та й не мав грошей на дорогий протез за кордоном. Однак волонтери виявилися справжніми і грошей, звісно, не взяли. Тож чоловік, не вагаючись, вирушив до США.
"У столиці, на жаль, два місяці мені робили тимчасовий протез. У США мені зробили постійний протез за дві години. Я вдягнув його — і таке відчуття, що в ньому мені краще, ніж навіть на своїй вцілілій нозі. Це був шок. А наступного дня я вже катався на цьому протезі на роликах", — із захопленням розповідає Дмитро.
У новій реальності фізичного тіла ветеран уже багато разів успішно випробовував свої можливості: займався картингом, вейкбордингом, дайвінгом, підіймав значну вагу в спортзалі.
Крім того, зараз захисник планує новий підприємницький проєкт.
"Я вірю, що війна завершиться і перемога буде на нашому боці. У нас просто немає інших варіантів. Ми дуже багато пожертвували, віддали, і здатися — не варіант. Переходити на рубль не хочеться. Не для цього мої друзі віддали своє життя", — резюмував Дмитро Старіков.
Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.