Ми потрапили в саме пекло, – ветеран, що втратив ногу під Бахмутом, на протезі піднявся в гори

Після ампутації з’явився страх, що більше ніколи не зможе повернутися туди, де почувався живим. Але повернувся. Спочатку до руху і зрештою — в гори. Своєю історією ветеран поділився з нашим виданням.

Пішов добровольцем слідом за батьком

У мирні часи Назар працював електриком, активно займався регбі і, звичайно, ходив у гори. Хлопець зізнається, що тоді навіть не розглядав імовірності “великої” війни.

– Не думав, що буде така ситуація, хоча друзі-військові попереджали. Та мені здавалося, що активна фаза бойових дій буде лише на сході України, — каже Назар.

Коли ж 24 лютого 2022 року хлопець прокинувся від звуків вибухів, то спочатку подумав, що це просто діти запускають феєрверки.

– Та потім подивився новини — і все зрозумів, — пригадує ветеран.

Батько Назара на той момент уже проходив службу в ЗСУ, тож пішов першим на війну.

– Він сказав: “Я йду, щоб ти не йшов в армію”. А я залишився допомагати мамі, адже в Миколаєві тоді було дуже гаряче: місто перебувало в напівоточенні, постійні вибухи, прильоти, — пояснює боєць.

Та згодом Назар зрозумів, що не допомагати силам оборони не може. Тож коли мати погодилася виїхати з Миколаєва за кордон, чоловік одразу пішов до військкомату.

– Я просто бачив, що відбувається несправедливість, гинуть цивільні люди. Мій товариш у Маріуполі потрапив у полон — це для мене була болюча тема. Крім того, багато друзів уже воювали, батько був мені прикладом, тому я не міг просто так сидіти. Я хотів захищати країну та свій дім, — розповідає Назар.

Молодий військовий потрапив до 21-го батальйону спецпризначення у складі Президентської бригади. Пройшов навчання у Великій Британії, потім служив на кордоні з Білоруссю, а далі вирушив на схід — у Бахмутський район.

– Ми потрапили в саме пекло, — зізнається Назар. — Було страшно. На початку я навіть запанікував. Перші постріли й кулі над головою змусили зрозуміти, що це вже не якісь навчання, а реальні бойові дії. Перші побратими, які загинули… Ти знайомишся, проходиш із ними навчання, усе один про одного знаєте, буханкою хліба ділитеся, а потім людини просто не стає. Це дуже тяжко.

Та згодом Назар опанував себе і почав сприймати війну як роботу. Тримати оборону доводилося проти найманців із ПВК “Вагнер”, які використовували підступну тактику.

– У нас біля Кліщіївки було так: спершу вони запускали на штурми непотріб — зеків, які йшли навалами. Після цього (певно, були радіоперехоплення) дізнавалися, що у нас «трьохсоті» або ж закінчується боєкомплект, і в цей момент вони починали накривати мінами, обходили з флангу і закидали гранати прямо в окопи, — розповідає боєць.

Підірвався на “Говерлі”

Бойовий шлях захисника перервався у грудні 2023 року, коли на Сіверському напрямку військовий отримав важке поранення.

– Росіяни прорвали один із наших флангів, і нам довелося робити позицію з нуля. Вона називалася “Говерла”, тому що була на висоті. З неї дуже добре було видно багато доріг, тому ворог, звичайно, хотів її захопити, — пригадує ветеран.

Українські захисники окопувалися на позиції лише вночі, позмінно, групами. Стежка, яка вела до “Говерли”, була вщент засипана мінами. Коли ж настав час змінити побратимів, які тримали цю непросту позицію вже близько двох тижнів, на ротацію у складі групи вирушив і Назар.

– Добу ми там були, а потім нас почали вибивати звідти FPV-дронами. У нашого РЕБ сів акумулятор, і ми не могли нічого зробити — по нас ворог робив скиди, — каже чоловік.

Вночі надійшов наказ — евакуювати пораненого і забрати акумулятори для РЕБ, щоб був захист від ворожих дронів удень.

– І коли я виходив з позиції, була ніч, нічого не видно, і я наступив на міну, — розповідає боєць.

Евакуація Назара виявилася пекельно довгою. Військовий провів із турнікетом на нозі 28 годин!

– Мене несла група через поле і потрапила під масований обстріл: розривалися міни поруч, працювали “Гради” (добре, що не влучно). Ми лежали у відкритому полі і чекали, коли нас заберуть, — пригадує Назар.

Близько чотирьох годин військові перебували в полі, очікуючи на допомогу. Коли ж дісталися до бліндажа, почався новий відлік часу до моменту, коли нарешті приїде евакуаційна автівка. А турнікет невблаганно здавлював кістки.

– Я на той момент уже розумів, що ногу мені не врятують. Було дуже важко. Побратиму, який тоді також отримав поранення, поставили турнікети на дві ноги. Він постійно питав, чи можна попустити ті турнікети і що буде. Йому казали в жодному разі цього не робити. Та потім його вкрили ковдрою, він сам собі попустив турнікети і через це помер. Тож я розумів, що треба терпіти, — каже ветеран.

Врешті евак приїхав, і Назара перевезли до лікарні в Слов’янську, де й провели операцію з ампутації. Спочатку медикам вдалося зберегти захисникові коліно, та коли бійця доправили в госпіталь Мечникова у Дніпрі, вирок лікарів був невтішний — потрібна реампутація, і цього разу вище коліна.

На протезі знову в гори

У перші моменти після важкої операції ветерану було непросто. Тривожно.

– Коли ампутували ногу, перша думка — як же я далі буду ходити в гори? Мої хобі вже не актуальні? — ділиться співрозмовник.

Однак прийняти нову реальність Назару допомогли приклади інших ветеранів.

– До поранення я спостерігав у соцмережах за хлопцями з ампутаціями. Захоплювався ними, тому що бачив їхні результати і як вони живуть далі: займаються спортом, бігають. Я дивився на цих хлопців і розумів, що можу робити все те саме, що і вони. Саме ці люди й стали моєю мотивацією, — каже боєць.

Щоб лежати без діла на лікарняному ліжку, і мови не було. Після загоєння ран чоловік почав активно займатися реабілітацією, щоб швидше стати на протез.

– Було дуже важко, а в перші дні взагалі жахливо. Воно все давить, натирає, шви розриваються від болю, — зізнається ветеран.

Та поступово, починаючи всього з 20 кроків на день, Назар навчився ходити наново.

– Спочатку за допомогою двох милиць, потім із тростиною, а одного дня я просто забув удома тростину і пішов без неї. І в цей момент я зрозумів, що можу вже стабільно ходити, — каже боєць.

А 6 серпня, на свій день народження, Назар знову пішов у гори — вже на протезі. Ветеран підкорив гору Шпиці, а це 1800 метрів над рівнем моря!

Мрія здійснилася.

Крім того, новим захопленням Назара стало джиу-джитсу.

– У принципі, без однієї кінцівки можна спокійно займатися цим спортом, змагаючись зі здоровими хлопцями і досягати гарних результатів, — каже ветеран.

Також Назар є учасником громадської організації для ветеранів, що проводить заходи для дітей і родин військових. Разом із побратимами боєць відвідує школи і розповідає свою історію дітям.

Втім, за словами чоловіка, над ставленням суспільства до ветеранів із травмами ще треба працювати.

– Є різні випадки. Була ситуація, коли я йшов вулицею, а біля зупинки сиділа жінка з хлопчиком. Коли я підходив, вона його так показово відвернула — не хотіла, щоб дитина на мене дивилася. Шкода, що так буває. Я вважаю, що, навпаки, дітям треба пояснювати. З цим треба працювати суспільству, адже для ветерана, який тільки-но повернувся з реабілітації, це дуже неприємно. Та гарних випадків було більше: діти підбігають, морозиво пропонують, обіймають, цікавляться моєю історією, — розповідає боєць.

У перемогу Назар вірить непохитно.

– Ми вже протрималися більше чотирьох років і досі тримаємося, завдаємо ворогу значних уражень: палають російські нафтобази. Треба включитися і працювати на цю війну, адже якщо ми будемо просто гризтися в інтернеті, то нічого доброго не вийде. Треба об’єднатися, як у 2022 році, — резюмував Назар Скиба.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.