Історія одного невдалого походу: чому "Слово о полку Ігоревім" досі актуальне

Весною 1185 року новгород-сіверський князь Ігор Святославович організував авантюрний похід на кочові племена половців, які на той момент уже понад століття спустошували землі Русі, грабуючи міста, руйнуючи торгові шляхи та забираючи із собою в полон сотні й тисячі людей. Похід провалився, проте Ігор Святославович став ледь не найвідомішим князем часів Русі, поступаючись славою лише великим київським князям, які перебували з ним у різних «вагових категоріях» — та й то не усім.

Весною 1185 року відбувся досить типовий для свого часу похід дрібного чернігівського князя. Ігор Святославович не був великим князем київським, який номінально очолював усю руську державу. Він не був навіть чернігівським князем, який очолював регіон, землі колишнього племінного союзу сіверян. Він був «князем третього ешелону» — володарем князівства, штучно створеного спеціально під нього, оскільки з кінця XI століття існувала традиція, що кожен, хто народився в династії, має мати своє князівство, що призвело до безкінечного поділу держави на все дрібніші й дрібніші вотчини (феоди), аби задовольнити усіх членів багатолюдної династії Рюриковичів.

Роздроблена держава — легка здобич для кочових орд

Водночас ледь не кожен із князів мав амбіції стати київським князем, що, на їхню думку, мало б зрівняти їх у славі із давніми київськими князями, які правили Руссю у IX–XI століттях. У часи, коли все вирішувала сила зброї, шлях до слави пролягав через ратні звершення, тобто військові перемоги.

У XII столітті — столітті феодальної роздробленості колись єдиної та могутньої Київської держави основним зовнішнім ворогом були тюркомовні кочівники половці, які з середини XI століття перекочували в українські степи із Центральної Азії. Вони розводили скот серед безкрайніх степових пасовищ, а також займалися работоргівлею, здобуваючи рабів у спустошливих набігах на сусідні землеробські держави, населення яких вело осілий та більш мирний спосіб життя. Найбільшою такою була Русь. На початку XII століття Володимир Мономах відігнав половців на схід від річки Дон. Але надалі із прогресивним дробленням, а відтак і ослабленням Русі половці повернулися і перетворили життя прилеглих до степу територій на справжнє пекло.

У погоні за славою

У 1183–1184 роках київські князі Святослав та Рюрик здійснили серію успішних походів на половців. У 1185 році їх успіх захотіли повторити князі чернігівські. Начебто через погодні умови князь Ігор Святославович відмовився скоординувати свій похід із київськими князями та навіть чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем, який був лідером роду, натомість він пішов у похід сам зі своїми найближчими родичами — сином Володимиром, братом Всеволодом та племінником Святославом.

Похід супроводжувався різними лихими знаками, найсуттєвішим з яких було сонячне затемнення, яке дуже негативно сприймали у Середньовіччі. Факт затемнення підтверджений сучасними астрономічними дослідженнями, за допомогою яких ми можемо встановити не лише точну дату, а й точний до хвилини час події. Проте Ігор знехтував і ним.

Битва, яка увійшла в історію

З половцями об’єднаній дружині (так тоді називалося професійне «лицарське» військо) вдалося зустрітися в басейні річки Сіверський Донець, тобто десь в районі сучасного Донбасу. Де саме протікала річка Каяла, про яку згадують літописи, дослідники сперечаються й досі. Серед багатьох можливих локацій називають сучасні Слов’янськ та Станицю Луганську. Безсумнівно, бій із половцями відбувався десь у тому регіоні.

Половці застосували традиційну для кочівників тактику заманювання важкоозброєних воїнів в глибину степу, імітуючи відступ. За літописними свідченнями руським воїнам навіть вдалося захопити половецький табір з їхніми жінками та майном. Але врешті руські війська потрапили в оточення та були розбиті. Найслабшою ланкою виявилися «чорні клобуки» (ковуї) — степові найманці, які воювали на боці князів. Вони не витримали натиску та кинулися навтьоки, чим зруйнували оборонні порядки русів. Ті воїни, які не загинули від половецьких шабель, втопилися в солоних озерах неподалік. Самі ж князі потрапили у половецький полон.

Трагічні наслідки походу

За полоненими князями плакала уся земля Чернігівська і не тільки. Квінтесенцією страждань став плач Ярославни — Новгород-Сіверської княгині, тобто дружини Ігоря. Трагізм ситуації доповнювало розуміння, що після розгрому професійного війська руська земля, а особливо чернігівське прикордоння залишилися без захисту перед ордою, яка очевидно нападе, користуючись ситуацією.

Так і сталося. Половецьке військо справді напало вже влітку того ж року. І якщо на Переяславщині їм завдав відпору тамтешній князь Володимир Глібович — той самий, який несподівано помер через два роки й за ним «тужила вся Україна». То чернігівське прикордоння було нікому захистити, тож половці його спустошили й повернулися назад із багатою здобиччю.

Цікаво, що того ж часу князь Ігор з іншими князями перебували в полоні відповідно до свого статусу. Половці до нього приставили п’ятнадцять охоронців зі знатних родів. Також Ігорю була доступна власна прислуга, що супроводжувала його в поході. Він їздив на полювання, відвідував бенкети й насолоджувався життям. Його син, який опинився в полоні іншого половецького хана, взагалі одружився з місцевою принцесою. Але князь Ігор все ж втік з полону і повернувся додому. Упродовж року з полону повернулися й інші князі. Князь Ігор після цих подій ще безнапасно правив спочатку своїм рідним князівством, а згодом навіть Чернігівським протягом наступних шістнадцяти років до самої своєї смерті у 1202 році.

Так що ж такого особливого у цій історії? Чому з усіх численних походів руських князів на половців ми настільки детально постійно згадуємо саме цей — чи не найневдаліший з усіх.

Сила Слова

Вся справа в піарі. Саме про цей похід було написано досить відомий на той час твір — «Слово о полку Ігоревім». Його автор досі невідомий. Але очевидно він був справжнім маестро своєї справи. Ймовірно, автор Слова був якщо не очевидцем самої битви (адже більшість воїнів окрім самих князів та їх найближчого оточення загинули, хоча автор теоретично міг опинитися серед числа тих, хто вижив під час цього жахливого побоїща). А далі уже — справа рук майстра справ письмових. Гострий сюжет з інтригою, природний катаклізм — сонячне затемнення. Інтриги між родичами князями, страх та відчай жителів Чернігівщини, коли вони почули про поразку, та скорбота княгині, яка увібрала в собі трагедію усіх жінок, які не дочекалися з походу чоловіків — це те, що знайшло відклик у сучасників та, на жаль, актуальне на нашій землі й досі.

Найближчі до події покоління цей твір не особливо цінували, адже не зовсім розуміли, про що йдеться. Історична пам’ять тоді була короткою й остаточно події того часу було реконструйовано вже у XVIII–ХІХ століттях.

Важливий нюанс — оригінали документів, які розповідають про цю подію, так як і про більшість інших, що відбувалися того ж часу, не збереглися. Традиційно історичними джерелами про цей невдалий похід виступають Лаврентіївський та Іпатіївський списки, тобто переписи давніших літописів. Вони датуються XIV–XV століттями. Оригінал же «Слова…» виявив у монастирі російський археограф граф Олексій Мусін-Пушкін у 1791 році. На той момент він очолював Російську православну церкву і проводив системне вилучення та упорядкування історичних джерел, що зберігали давні монастирі. До речі, його деякі українські вчені звинувачують у фальсифікації давньоруської історії на користь російських імперських наративів. Надалі «Слово…» було розтиражоване з 1800 року різними виданнями, але сам рукопис проіснував недовго. Він згорів у вогнях розгорілої Москви під час французької окупації 1812 року. Тож постає питання: чи взагалі був рукопис?

Все ж більшість сучасних дослідників вважають, що таки був. Стиль тексту та багато фактологічних нюансів унеможливлюють настільки якісну фальсифікацію в той період. Хіба що б вона значно випередила свій час. Для українських поціновувачів старовини «Слово..» переклали студенти-семінаристи зі Львова, відомі зараз як Руська трійця — апологети українського національного відродження Галичини.

Що ж так зачіпає у цьому творі нас — людей, яких від цих подій відділяє ледь не тисяча років? Цей твір очевидно порушив питання, актуальність яких ледь не вічна, принаймні проблеми, порушені у творі, переслідують людей уже не одне тисячоліття.

Це вплив політичних чвар на життя звичайних людей. Родинне суперництво та придворні інтриги. Потреба в захисті рідної землі від чужинців та героїзм одних, який часто нівелюється підлістю та байдужістю інших. Особливо болісно автор відкликається про проблеми розбрату на руській землі (вже тоді вона називалася Україною). Автор літопису навіть вкладає в уста Ігоря каяття за те, що він свого часу розграбував мирне місто одного зі своїх суперників, піддавши розбою та нарузі християнських людей. Князь, за версією літописця, сприймав свою невдачу як справедливу кару за це лиходійство. Чи відповідало це історичній дійсності? Навряд чи, але ці тези літописця яскраво демонструють тодішній суспільний дискурс, спрямований на унеможливлення княжих міжусобиць та шкоду громадянської війни, яка руйнувала давню Київську державу.