"На мить промайнула думка: а може лягти на міни, за мною поплачуть і забудуть", — історія ветерана, що втратив ноги

Свою історію військовий розповів нашому виданню.

Двічі доброволець

На війні Сергій Лукащук ще з 2014 року. Служив строкову службу, потім поїхав на заробітки до Росії, та з початком Революції гідності повернувся в Україну і пішов добровольцем на фронт.

“Одного вечора ми вечеряли з родиною і по телевізору показували анексію Криму і 36 бригаду берегової оборони в Перевальному, де я раніше проходив строкову службу. І мені так образливо стало за хлопців, що вони не могли нічого зробити проти к*цапів (хоча знаючи можливості тієї бригади, вони б їх рознесли) і я сказав батькам, що йду записуватись добровольцем”, — розповідає військовий.

Сергій пройшов навчання, бойове злагодження і у вересні 2014 року в складі 128 гірсько-піхотної бригади зайшов в зону АТО. Захисник приймав участь в боях за Дебальцеве, а через рік звільнився з ЗСУ, але не розірвав зв'язків з армією і вже у ролі волонтера допомагав побратимам.

“Після 2015 року на фронті було затишшя, але я розумів, що щось готується. Тим паче, що партнерські розвідки повідомляли про скупчення ворожих військ на кордоні. Та такого масштабу війни, звичайно, я не очікував, що полетять ракети, гелікоптери, піде велика кількість військових на Київ”, — зазначає чоловік.

Вранці 24 лютого 2022 року Сергію зателефонував власник закладу, де ветеран на той час працював барменом і сказав, що почалася “велика” війна. Сергій зізнається, що разом з дружиною спочатку розгубився, але спрацював інстинкт воїна. Колишній АТОвець знову пішов добровольцем.

“Форма у мене була вже напоготові, речі першої необхідності зібрані, тому я взяв рюкзак і вирушив до військкомату”, — каже чоловік.

“Підрив... і я втратив ноги”

Ветеран зв'язався з товаришами ще з часів АТО і згодом всі вони опинилися на обороні Запорізького напрямку.

“Але там, де ми тримали рубежі, активних контактів з ворогом не було. Сидіти і просто спостерігати чи окопуватись мені було нудно, тому я час від часу ходив у розвідку. Спочатку сам зробив невеликий вихід на кілометр, а потім ще глибше, коли вже краще вивчили позиції ворога. Тобто страху не було, а був адреналін і все ж таки досвід” — пояснює захисник.

Така ініціатива Сергія в розвідці дозволила його підрозділу просунутися і значно покращити свої позиції. Чоловік став регулярно співпрацювати з ГУР, спецпризначенцями, позначаючи для них цілі серед окупаційних військ. Та, на жаль, одна з таких спецоперацій в червні 2022 року стала для ветерана трагічною.

“Біля села Нестерянка було декілька ворожих позицій. Ми місяць розробляли операцію по зачистці цього села: збирали розвідувальні дані, брали язика. Моїм завданням було провести групу через лісосмугу, де були міни, які я знаходив раніше. Та я знайшов лише дві міни. Я став перед ними, щоб хлопці обійшли і мене і їх. Але сам я наступив на третю міну. Стався підрив... і я втратив ноги”, — пригадує захисник.

А далі все як в уповільненій зйомці: втративши точку опори, Сергій впав на коліна, проводжаючи поглядом пожухле листя, що здійнялося від вибуху.

“Я дуже сильно не хотів повернутися додому і стати тягарем для своєї родини, як я вважав на той час. Я ж ще нічого не знав про протезування. І у мене на мить промайнула думка: а може лягти на сторону, на ті дві міни, що залишились, щоб потім мене просто зібрали в пакет, передали, поховали, місяць поплакали і забули. Та потім наступна думка: а кому крім мене буде потрібна моя дитина? Це ж моє. Я її ще хочу побачити. І ця секунда вирішила все. Мене врятувала дружина, донька, родина”, — щиро ділиться військовий.

Тож Сергій опанував себе, поставив на травмовані ноги турнікети і став чекати на евакуацію. Побратими пропонували чоловікові знеболювальні, та боєць відмовився, адже взагалі не відчував болю.

Після підриву Сергій весь час залишався при тямі і навіть керував своєю власною евакуацією: роздавав вказівки побратимам, які вивозили його на автівці, пильнувати міни на дорозі.

“Я не здався. Я є”

Чоловіка доправили в лікарню, де лікарям не залишалося нічого іншого, як ампутувати ветерану ноги, адже травми були занадто серйозні. Тільки-но військовий прокинувся після операції, як одразу знову ж захотів повернутися на фронт.

“До мене зателефонував товариш, який працює в лікарні, і перше моє питання до нього було: “Коли я знову встану на ноги, щоб далі йти п*дарів валити?” Тобто я був на позитиві. У мене ніг немає, та я ще можу нормально валити. Мене за бронік закинути на броню, висадити на позиції, я відпрацював, мене затягнули назад та й поїхали”, — напівжартома каже боєць.

Цей оптимізм, а ще підтримка близьких та родини, за словами військового, допомогли йому прийняти нову реальність.

“Але після 6 місяців на лікарняному ліжку було величезне бажання скоріше вже стати на протези”, — запевняє захисник.

Сергію пощастило потрапити на протезування в США. Там в медичному центрі, ветерану буквально за декілька годин зробили протези і чоловік почав робити перші кроки. Таку свою мотивацію боєць пояснює просто:

“Я хотів повернутися додому, пройтися вулицями міста, села і показати людям, які мене підтримували, що я не здався, я є, я живий і ходжу на своїх двох без тростини”, — каже чоловік.

Відтак, вже в перші дні по поверненню в Україну Сергій на протезах пройшов близько 10 кілометрів. Було боляче.

“Але я сам собі хотів довести, що я це можу, у мене є сили, я можу продовжувати боротися, відновлюватись та ставати все краще і краще”, — підкреслює військовий.

Зараз чоловік бігає марафони, відвідує всі ветеранські змагання та навіть грає у адаптивний волейбол в складі команди “МХП Титани”. Крім того, боєць працює спеціалістом у відділенні міграційної службі в Бершаді. Допомагає ветеранам відновлювати документи, які вони втратили на фронті.

“Моє бажання одне: перемогти і далі вже працювати на відновлення країни та повернення ветеранів в соціум”, — резюмував Сергій Лукащук.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.