Сміливість бути "поганим": чому дітям потрібні не лише підтримка, а й межі

Про це говоритимуть 4 жовтня у Києві на IV форумі "Освіта ДивоСвіту", який відбудеться у Pochayna Event Hall. Цьогоріч форум пройде під темою "Мистецтво бути" та збере понад 40 спікерів — освітян, науковців, психологів, митців, військових і представників бізнесу. У центрі розмови — освіта не лише як система знань, а як простір формування людини.

Один зі спікерів форуму — клінічний психолог, ветеран ЗСУ, співзасновник і директор інжинірингової школи #brobots Пилип Духлій. Тема його виступу — "Сміливість бути поганим": про те, чому батькам і школі не варто боятися встановлювати межі, як навчити дитину справлятися з фрустрацією та чому постійне прагнення захистити її від дискомфорту не завжди йде на користь.

Напередодні форуму ми поговорили з Пилипом Духлієм про те, чому "лінь" часто має зовсім інші причини, як війна впливає на здатність дітей навчатися, чого школа не може дати без участі батьків і чому її завдання — готувати не лише до іспитів, а й до життя.

— Про що ви говоритимете на форумі і чому ви обрали цю тему?

— Тема мого виступу — "Сміливість бути поганим". Вона про те, що останніми роками, а можливо, й десятиліттями, батьки дедалі більше бояться фруструвати своїх дітей, завдавати їм дискомфорту. Особливо зараз, під час війни. У результаті діти не завжди вміють витримувати внутрішнє чи зовнішнє напруження, справлятися зі своїми емоціями, зустрічатися з ними й проживати їх. А це, своєю чергою, впливає на здатність докладати зусиль для досягнення певної мети. Якщо щось дається легко — дитина за це береться. Так само і з навчанням. Але щойно виникають труднощі чи невдачі, коли потрібно докласти додаткових зусиль, постаратися або змиритися з тим, що результат не буде миттєвим і свою "порцію дофаміну" доведеться почекати, — інтерес до справи часто зникає. Ми поступово звикаємо до простих і швидких рішень, до кліпової уваги. Цьому, безумовно, сприяють інтернет, соцмережі, рілси та нескінченний потік короткого контенту. Тому мій виступ — це радше заклик до батьків не боятися іноді бути "поганими" для власних дітей. Бо психологічно нам часто дуже складно витримувати ситуацію, коли в чиїхось очах ми виглядаємо поганими, особливо якщо це очі нашої дитини. Але іноді це необхідна частина батьківства.

— Форум називається "Мистецтво бути". Чи можна цього взагалі навчити в межах шкільної програми, чи це дорослішання, яке дитина має прожити лише через власний досвід?

— Якщо говорити про тему мого виступу: "Сміливість бути поганим", — то в школі нам теж часто доводиться бути "поганими": і для дітей, і для батьків. Ставити межі й правила, не відповідати певним очікуванням, витримувати агресію, злість чи невдоволення з боку і дітей, і дорослих. І школа якраз може навчити зустрічатися з такими ситуаціями. Адже в ній існують певні правила та межі: є те, що можна робити, а є те, чого не можна. Парадоксально, але іноді батькам витримувати ці обмеження буває не легше, ніж дітям. Встановлюючи такі правила й межі, ми вчимо і дітей, і батьків зустрічатися з фрустрацією, з неможливістю отримати все, чого хочеться, а іноді — і з власним безсиллям. У сучасному світі нам узагалі дуже складно зустрічатися з безсиллям і приймати його. Я бачу це і як психолог у своїй роботі з людьми. Це одна з тих речей, з якими доводиться працювати досить часто: вчитися витримувати ситуації, на які ми не можемо вплинути, і справлятися з почуттями, які вони викликають.

— Дитина під час війни має досвід, про який не пишуть у підручниках. Як школі працювати з цим багажем: інтегрувати його в навчання чи створювати простір, де від нього можна просто відпочити?

— Якщо ми говоримо про досвід дитини, то це не лише події як такі, а й емоційний досвід, реакції на те, що з нею відбувається. І щоб допомогти дитині правильно прожити й опрацювати ці емоції, потрібен спеціаліст. Не всі вчителі можуть упоратися навіть із власними емоціями, а тут ідеться ще й про емоції іншої людини. Тому це радше завдання психологічної служби школи — допомагати дитині справлятися зі складними переживаннями, підтримувати її, надавати необхідну психологічну допомогу. З іншого боку, для психологічного стану дитини дуже важливо мати певні опори. І одна з таких опор — хоча б часткова прогнозованість і контрольованість простору, в якому вона живе. Звичайна рутина: прокидатися і лягати спати приблизно в один і той самий час, регулярно їсти, мати зрозумілий розпорядок дня — створює відчуття стабільності. Саме ця стабільність допомагає дитині справлятися з великими викликами, які сьогодні пов'язані з нестабільністю й небезпекою зовнішнього світу: війною, обстрілами, переживаннями за батьків. У багатьох дітей хтось із батьків служить у війську, і це саме по собі породжує багато тривоги. А іноді з батьками на фронті щось трапляється, і дитині доводиться переживати ще складніший досвід. Тому надзвичайно важливо, щоб у дитини залишався певний безпечний простір. Навіть якщо зовнішній світ зараз значною мірою непередбачуваний, у її житті має бути щось стабільне й зрозуміле — те, на що можна спертися і в чому можна бути впевненим: що б не відбувалося навколо, це залишатиметься.

— Провали у навчанні часто списують на школу. А що сьогодні роблять не так самі батьки — чого дитині бракує вдома, хай би як старалися вчителі?

Провали в навчанні — це дуже складний і комплексний процес, тому не можна всю відповідальність перекладати на школу. На успішність впливає психологічний стан дитини: чи перебуває вона у стресі або тривозі, чи є депресивні прояви, труднощі з адаптацією, як вона сприймає саму себе. Важливе й ставлення батьків до навчання, і загалом те, що відбувається в сім'ї. Конфлікти, розлучення та інші складні ситуації дуже швидко позначаються на дитині — спочатку на її поведінці, а потім і на тому, як вона навчається. Тому роль сім'ї тут величезна. Звичайно, багато залежить і від школи. Причому не лише від того, як побудований навчальний процес, які програми та вчителі, а й від атмосфери в класі та стосунків між дітьми. Іноді достатньо одній дитині піти зі школи, захворіти чи просто певний час бути відсутньою, щоб динаміка всього класу суттєво змінилася. Ми бачимо, як діти раптом починають краще вчитися або, навпаки, втрачають інтерес до навчання. Тому стосунки з однолітками й однокласниками — теж дуже важливий фактор. Впливають і зовнішні обставини: обстріли, безпекова ситуація, переїзди, зміна місця проживання, загальне навантаження на дитину. Усе це не можна відокремити від того, що відбувається з її навчанням. Тому я б не шукав тут одного винного. Школа, безумовно, несе свою частину відповідальності, але покладати на неї всю відповідальність за навчальні труднощі дитини було б неправильно.

— Втрата мотивації у дітей — це майже ніколи не про лінь. Як повернути цікавість до пізнання, коли навчання перетворилося на примус і стрес?

На мою думку як психолога, ліні не існує. "Лінь" — це дуже зручне слово, яким можна описати що завгодно. Можна просто назвати когось лінивим і на цьому все пояснення закінчується. Але за таким спрощенням ми втрачаємо суть. Те, що ми називаємо лінню, насправді може бути проявом дуже різних процесів: виснаження, апатії, депресивних станів, протесту, спротиву. І кожен такий випадок треба розбирати окремо. Наприклад, дитина банально не висипається. Ну яке тут навчання? Сон дуже сильно впливає на наші когнітивні здібності, пам'ять і психологічний стан. Якщо через обстріли дитина не спить ночами, то вона не лінива. Вона втомлена, виснажена і в певний момент просто не здатна нормально вчитися. Цікавість — теж дуже важлива річ. У стресовій ситуації вона зникає однією з перших. Коли організм мобілізується, щоб протистояти зовнішній загрозі, в нього зовсім інші пріоритети. Еволюційно ми налаштовані в цей момент або боротися, або тікати. Умовно кажучи, якщо на мене нападає тигр, мені не дуже цікаво, якого кольору в нього очі. Для мене важливо, що він становить загрозу і мені треба врятуватися. І поки я від нього тікаю, я навряд чи буду милуватися краєвидами чи цікавитися природою — у мене в цей момент зовсім інше завдання. Так само працює і тривалий стрес. Особливо в умовах хронічної мобілізації організму на цікавість просто може не залишатися внутрішнього ресурсу. І тут ми знову повертаємося до балансу між фрустрацією та підтримкою. Десь дитину справді треба підштовхнути, сказати: "Є речі, які треба робити незалежно від того, хочеться тобі цього чи ні". Окрім "хочу", у житті є ще й "треба" — і цього, до речі, часто бракує не лише дітям, а й дорослим. Але водночас важливо зрозуміти: чи є в дитини ресурс для цього "треба"? Чи здатна вона зараз фізично, емоційно й когнітивно виконати те, чого ми від неї вимагаємо? Щоб повернути цікавість, насамперед потрібно створити безпечні й передбачувані умови — простір, де дитина може розслабитися, видихнути, відчути полегшення. І тоді цікавість поступово повертається сама, тому що для дитини пізнавати світ — природно. Вона від початку налаштована досліджувати, ставити питання, дізнаватися нове. Це ми, дорослі, з часом починаємо думати, що вже все про цей світ знаємо. У дітей усе трохи інакше.

— Яким учнем були ви самі? І чи є прямий зв'язок між вашим шкільним досвідом і тим, як ви будуєте школу зараз?

— Я був хорошим учнем: слухняним, любив вчитися, усе виконував. Мені дуже добре давалася математика та, загалом, інші предмети. Але в підлітковому віці, десь у сьомому чи восьмому класі, я чомусь вирішив, що високі оцінки для мене вже не настільки важливі. І почав ставитися до навчання значно спокійніше: те, що подобалося, робив із задоволенням, а там, де було нецікаво, виконував необхідний мінімум. Вільний час натомість проводив із друзями, багато гуляв. Я іноді жартую, що сьомий клас узагалі можна було б пропустити: закінчив шостий — і приходь одразу у восьмий. Тому що сьомий клас, принаймні за нашими спостереженнями, — один із непростих періодів і з погляду дисципліни, і з погляду навчання. Починається підлітковий вік, відбувається багато внутрішніх змін, з'являються нові інтереси, і навчання може на певний час відійти на другий план. А у восьмому-дев'ятому класі інтерес часто поступово повертається. Тому дуже важливо саме в цей перехідний період підтримати дитину. Мені, наприклад, тоді бракувало людини, яка могла б допомогти пройти цей етап і зберегти інтерес до навчання. Тож шкільним предметам я почав приділяти значно менше уваги. Водночас я продовжував розвиватися в інших напрямках: ходив на гуртки, дуже цікавився комп'ютерами, займався тим, що мене справді захоплювало. А до предметів, які не викликали інтересу, ставився радше прагматично — робив те, що було необхідно.

— Що для вас особисто є головним маркером того, що школа справді виконує свою місію — академічні результати, психологічна стійкість чи щось зовсім інше?

— Мені здається, що тут немає якоїсь універсальної міри чи KPI, яким можна виміряти, наскільки добре школа виконує свою місію. У кожної школи, особливо якщо говорити про приватні, є свої критерії і свій, умовно кажучи, продукт, який вона пропонує батькам. Хтось робить акцент на свободі, хтось — на унікальному творчому розвитку, хтось — на просторі та інфраструктурі. Від цього залежать і місія школи, і результати, яких вона прагне. Якщо говорити про нас, то передусім ми пропонуємо увагу до індивідуальних процесів дитини, підтримку, дружню й теплу атмосферу всередині школи. Для нас важлива повага до кордонів дитини, але водночас ми вимагаємо поваги до кордонів школи, до наших правил і домовленостей. Але якщо подивитися глибше, мені здається, що найбільше батьки обирають нас саме через атмосферу та увагу до психологічних процесів дитини. Дітям у нас комфортно. Вони відчувають, що вони важливі, що їх чують, не принижують і не знецінюють. З одного боку, до них ставляться з повагою, з іншого — до них є певні вимоги. У нас є девіз: ми готуємо не до іспитів, а до життя. Коли діти виростуть, їм доведеться зустрічатися з конкуренцією, будувати стосунки з іншими людьми, справлятися з невдачами, конфліктами, обмеженнями та іншими складними ситуаціями. І для нас важливо підготувати їх не лише академічно, а й до здатності витримувати ці психологічно складні процеси. Тому, мабуть, головний маркер для мене — це не оцінки. Важливіше, якою людиною дитина виходить зі школи: чи здатна вона будувати стосунки, витримувати труднощі, поважати себе й інших, розуміти власні кордони та водночас рахуватися з кордонами інших людей. Можливо, тут є і щось від мого власного досвіду. Як я вже казав, у школі оцінки для мене самого не були головним показником. І, мабуть, певною мірою це відбилося й на тому, якою ми будуємо нашу школу.

— Що, на вашу думку, робить цей форум подією, яку варто відвідати?

— Я думаю, передусім це велика концентрація людей, яких цікаво послухати і в яких можна взяти для себе щось нове. Почути нестандартний погляд, дізнатися щось цікаве, познайомитися з різними людьми, знайти однодумців. І взагалі — просто побути серед людей. Сучасний світ з усіма онлайнами, повітряними тривогами й безпековими обмеженнями дуже сильно впливає на нашу роз'єднаність. Тому можливість зустрітися наживо, побачити інших, поспілкуватися, завести нові знайомства — це вже саме по собі цінно. Мені здається, такі події сьогодні потрібні не лише заради нових знань, а й заради відчуття, що ти не сам, що поруч є люди, з якими тобі цікаво і з якими ти можеш бути на одній хвилі.