Розділи
Матеріали

Великобританія, США та частинка Сталіну: що сталося з Німеччиною після Другої світової війни (мапа)

Іван Янюк
Фото: Коллаж: Фокус | У лютому 1945 року лідери СРСР, США та Великої Британії зібралися у Ялті, щоб обговорити повоєнне облаштування Європи

Розділ окупованої Німеччини мiж США та СРСР нерідко згадують у зв'язку із ситуацією в Україні. Фокус вирішив згадати, як і чому вирішили поділити Німеччину на ФРН та НДР – і чому цей досвід пропонують вивчити нам.

Високий рівень політичної актуальності подій та результатів Другої світової війни сприяв її міфологізації, яка розпочалася навіть не одразу після її завершення, а ще в ході бойових дій. Пропагандистські машини по обидві сторони фронту працювали на повну. Тож усе те, що ми знаємо про Другу світову війну це реальна історія чи набір міфів, тісно переплелися з реальністю?

Фокус вивчав малозгадувані в Україні сторінки історії великої війни та її наслідків – розділ окупованої Німеччини та Азійсько-Тихоокеанський театр бойових дій.

Ялтинська конференцiя: переможцi дiлять шкуру недобитої Нiмеччини

У лютому 1945 року, коли стало зрозуміло, хто переможе у війні, лідери СРСР, США та Великої Британії зібралися у Ялті, щоб обговорити повоєнне облаштування Європи та світу. Кожен мав свої інтереси, так представники США та Великої Британії переймалися "японським фронтом" та хотіли до нього долучити СРСР, який взагалі підписав Пакт про нейтралітет із Японією ще у 1941 році. Господарі ж конференції переймалися подальшою долею Німеччини, яка перебувала у геополітичній конкуренції з Росією останнє століття.

Москва прагнула усунути ймовірність нового реваншу Німеччини й була в цьому не єдиною. Майбутні країни-переможниці, прагнули якщо не повної ліквідації державності своїх окупантів, то принаймні, її суттєвого переформатування як в територіальному плані, так і питаннях державного устрою та правління.

Ще раніше, упродовж війни, виринали різноманітні плани різних авторів щодо можливого поствоєнного облаштування Німеччини. Найвідомішими були плани Нідерландів, Франції та два альтернативних американських плани.

Франція хотіла отримати контроль над Рурським басейном та Сааром – промислово-економічним серцем Німеччини. У Парижі свої бажання аргументували прагненням не допустити чергового промислового відродження Німеччини, що може знову пробудити реваншистські настрої.

Голландці прагнули забрати собі північний схід Німеччини. Великі міста, зокрема Ахен та Кельн. Цікаво, що суперечки щодо цього вже після війни виникли у самих Нідерландах. Річ у тім, що повоєнна система Нідерландів формувалася за релігійним принципом. Виборці поділялися на протестантів та католиків, а в цих німецьких землях проживало переважно католицьке населення, що суттєво б змістило електоральний баланс в сторону католицьких партій та королівського двору, який теж опирався на католицьке населення Нідерландів. Врешті, в Амстердамі задовольнилися лише кількома прикордонними містами, які зрештою повернули назад Федеративній республіці Німеччина після виплат нею усіх репарацій.

СРСР, США та Велика Британiя приймають рiшення

Проте остаточні рішення приймалися не цими країнами. Долю переможеного вирішували переможці. А їх де-факто було лише троє – Велика Британія, США та СРСР, які вирішили у Ялті, що Німеччину таки буде поділено на окупаційні зони. При цьому Велика Британія та США погодилися виділити зі своїх контрольованих територій окупаційну зону ще й для Франції. Париж таки отримав жаданий Саар, натомість Рурський басейн залишився під контролем британців. Питання репарацій та покарання військових злочинців було домовлено вирішувати спільно.

Станом на момент Ялтинської конференції на фронті все ще продовжувалися бойові дії. Тому території потенційного контролю залишалися умовними. Мова йшла швидше про концепції, а не чітко проведені лінії. Остаточно Німеччина була розділена вже на Потсдамській мирній конференції, яка відбулася у липні-серпні 1945 року, тобто вже після завершення бойових дій, коли уся територія Німеччини вже була фактично окупованою військами союзників.

Черчілль, Трумен і Сталін у Потсдамі, липень 1945 року
Фото: nam.ac.uk

Відзначимо, що на цій конференції змінився персональний склад учасників, адже президент США Франклін Делано Рузвельт помер і його місце зайняв Гаррі Трумен. Вінстон Черчилль, який програв перші повоєнні парламентські вибори (де-факто, адже бойові дії припинилися в Європі, що убезпечило територію самої Великої Британії) вже у ході конференції був замінений на новообраного прем’єр-міністра Клемента Етлі.

Як формували зони окупації Нiмеччини. Контроль над німецькою промисловістю та пошук воєнних злочинців

На цій конференції було остаточно сформовано зони окупації, яких було чотири – радянська, американська, британська та французька. Столицю країни Берлін також пропорційно розділили на відповідні чотири зони контролю, попри те, що це місто знаходилися в глибині зони фактичного контролю СРСР (понад сто кілометрів до британської зони окупації). Кожна окупаційна територія управлялася командувачами збройних сил кожної із держав. Берлін було віддано спільному управлінню. Також держави-переможці формували контрольну раду, яка мала сприяти максимальній уніфікації політики адміністрацій на окупованих територіях.

Фото: Фокус
Фото: Фокус

Основним завданням окупації території колишньої Німеччини визначалося "Повне роззброєння та демілітаризація Німеччини та ліквідація або контроль над усією німецькою промисловістю, яка може бути використана для військового виробництва". Саме на виконанні цієї мети мала базуватися подальша політика окупаційних адміністрацій.

Справді, сторони проводили спільні розслідування воєнних злочинів та пошук воєнних злочинців – колишніх представників нацистської адміністрації, військових СС, працівників Гестапо та інших причетних до воєнних злочинів. Апогеєм цього став славнозвісний Нюрнберзький трибунал. На ньому розглянули справи 22 нацистських лідерів, 12 з яких було засуджено до смертної кари. Передбачався подальший контроль над освітою та культурою окупованих територій з метою абсолютної ліквідації усього, що дотичне до нацистських доктрин.

Зона вiдповiдальностi американцiв та британцiв. Шлюби з німкенями та фільтраційні заходи

Хоча було декларовано прагнення максимально уніфікувати політику щодо окупованих територій, майже одразу проявилася різниця в реальних рішеннях окупаційних адміністрацій. Причиною була об’єктивна різниця у відносинах між країнами-переможницями та Німеччиною, про що вже згадувалося раніше.

Травень 1945 року. Цивільне населення збирається навколо британських танків біля залізничного вокзалу Гамбурга
Фото: nam.ac.uk

Так, США взагалі вступили у війну через конфлікт із Японією (атака японськими військами американської військової бази Перл-Харбор на Гаваях у грудні 1941 року). Тобто Німеччина була лише союзником Японії й уся лють американського суспільства була спрямована саме на цю азійську державу. Тобто Німеччина була ворогом, яка вбивала американських військових, проте цивільне населення та інфраструктура не страждали від дій нацистів. Велика Британія ж роками піддавалася бомбардуванням німецької авіації. Під кінець війни додалися ще й ракетні обстріли. Франція зазнала німецької окупації, а СРСР (в основному територія України та Білорусі) став ореолом нацистських воєнних злочинів. Проте більш суттєвим фактом, що впливав на політику радянської окупаційної адміністрації більш доцільно вважати тоталітарний режим, що панував у країні рад.

Відповідно, американська окупаційна адміністрація була найм’якшою.

Британський командувач Генрі Монтгомері спершу намагався вводити суворі обмеження. Він навіть забороняв своїм військовим спілкуватися з місцевим населенням у березні 1945 року, проте не зміг побороти "ініціативи знизу" (солдати масово порушували цю заборону) і вже восени її скасував. Промовистим є той факт, що за час окупаційних адміністрацій було укладено понад десять тисяч шлюбів між британськими військовослужбовцями та німкенями. Політиці могутніх союзників зрештою підкорилася і Франція.

Цивільні евакуюють майно з реквізованих будинків. Ельмсхорн, 1945 рік
Фото: nam.ac.uk

Щоб уникнути викривлення картини, відзначимо, що союзники не були "пухнастими зайчиками". У питаннях денацифікації та пошуках воєнних злочинців вони проводили жорстку лінію. Так, у ході кампанії із запобігання операції Вервольф (спроба нацистів організувати партизанський рух на окупованих німецьких територіях) упродовж 1945-1947 роки було інтерновано у концентраційні табори понад сто тисяч цивільних. Проводилися інші оперативно-розшукові засоби, виконувалися смертні вироки.

Проте вже у 1946-1947 роках управління окупованими адміністрації переходило у формат співпраці з місцевим активом. Після проведення виборів керівні посади почали перебирати на себе місцеві політики, частина з яких входили до органів місцевого самоврядування навіть в часи правління нацистів. Тож фільтраційні заходи щодо колишніх нацистів та їх партнерів суттєво пом'якшали.

На схід від Одеру: радянська зона окупації. Денацифікація і масове переселення

Зовсім інша ситуація відбувалася в радянській зоні окупації. Так ще на Потсдамській конференції було вирішено відділити від Німеччини значну частину території на схід від річки Одер.

Фото: Фокус

Східна Пруссія (окрім міста Кенігсберг, який було перейменовано на Калінінград та разом з околицями передано СРСР), а також східні частини Сілезії, Саксонії та Померанії були передані Польщі. Звідти було відселено близько 15 млн мирного населення. Здійснено це було у притаманний Кремлю спосіб без забезпечення елементарних соціальних та санітарних норм, тому чимало людей померло в дорозі та на нових місцях проживання. Також за більшовицькими лекалами було проведено денацифікацію на підконтрольній території. Під неї потрапили не лише колишні нацисти, а й "ворожі класові елементи". За словами старшого історика Центру військової історії армії США Томаса Богхардта, під денацифікацію, зокрема потрапили великі землевласники.

Що чекало нiмецьку промисловiсть. Планова економіка, вільний ринок чи план Маршала?

Іншим важливим фактором була організація економіки на підконтрольних територіях. Хоча управляти господарством мала створена 30 серпня 1945 року союзна контрольна рада, на практиці у кожній окупаційній зоні заправляла сторона, чиї війська її окупували.

Відтак, у радянській окупаційній зоні упроваджувалася планова економіка. Натомість США влітку 1946 року запропонували об’єднати окупаційні зони та запровадити там план Маршала стратегію із відновлення повоєнної Європи за допомогою американських ресурсів. Вона була спрямована на допомогу країнам, що постраждали від німецької агресії, тому включення до неї самої Німеччини було доволі екстраординарним рішенням.

Очікувано відмовився СРСР, який вже входив в режим протистояння із Заходом, а також Франція, яка розробляла план поступової анексії своєї окупаційної зони, так в окрему адміністрацію було виділено Саар. Відтак, у грудні 1946 року було об’єднано лише окупаційні зони США та Великої Британії, які отримали найменування Бізонія.

На цій території було вирішено відновлювати економіку у форматі вільного ринку із залученням місцевих підприємців. Ще раніше було укладено угоду із СРСР, який отримував частку репарацій союзників в обмін на забезпечення їхніх окупаційних зон продовольством. Таким чином свою окупаційну зону Москва розвивала в якості аграрної економіки, водночас у Бізонії став відновлюватися промисловий потенціал.

Яскравим прикладом слугує доля всесвітньо відомого заводу Volkswagen, який у 1945 році був узятий під контроль британськими інженерами та випускав автомобілі для потреб королівства. Проте уже у 1947 році на ньому працювали в основному німці й він діяв як нормальне підприємство в умовах ринкової економіки та наростив виробництво до 20 тисяч авто на рік.

Схожа ситуація відбувалася і з іншими підприємствами. Також "План Маршала" став розповсюджуватися і на французьку окупаційну зону. Такий вектор розвитку "західних" окупаційних зон викликав занепокоєння в Кремля, де почали звинувачувати Захід у співпраці із колишніми нацистами, вказуючи на промисловців, які працювали у часи нацистської Німеччини, а тепер чудово адаптувалися до нових реалій.

У Бізонії — грошова реформа, в Берлiнi — iзоляцiя. Першi ознаки Холодної вiйни

Новим етапом загострення став зрив виконання постачання продовольства на захід. Радянська планова система дала збій. Відтак СРСР позбавили західної частки репарацій (які виплачувалися, зокрема, і обладнанням для радянської промисловості). Різниця в економічному розвитку Бізонії та радянської зони окупації ставала все очевиднішою. Врешті англо-американська адміністрація вирішила здійснити на своїй підконтрольній території грошову реформу, запровадивши у Бізонії в червні 1948 року нову валюту – німецьку марку. Вона поширювалася і на французьку окупаційну зону, а також у Берліні, який досі перебував під спільним управлінням. За таких умов місто фактично переходило під контроль більш ефективної економічної системи, тобто західних союзників.

Радянська символіка і портрет Сталіна в Берліні
Фото: nam.ac.uk

У відповідь Йосип Сталін наказав заблокувати усі шляхи, які з’єднували Берлін із зовнішнім світом (нагадаємо, що місто знаходилося в середині радянської зони окупації). Фактично "західна" частина міста ставала "відрізаним островом", тоді як його радянська частина залишалася хоча й у недосконалій, проте економічній системі радянської окупаційної зони.

Це було перше серйозне загострення у Європі в рамках протистояння демократичної та комуністичної систем, що увійшло в історію під найменуванням "Холодна війна".

СРСР сповна вирішив використати свій козир, адже у Кремлі очікували, що західна частина міста навколішки приповзе до радянської адміністрації просити кусень хліба. Це б продемонструвало усьому світові на прикладі великого європейського мегаполіса перевагу радянської економічної системи над ринковою.

Першотравневі урочистості у Берліні, 1949 рік
Фото: Википедия

Союзники починають операцію "Вітлс"… і засновують НАТО

До чого йде справа, розуміли й у Вашингтоні, тому проявили креатив, якого не очікували у Кремлі. Через два дні 26 червня 1948 року розпочалася операція "Вітлс", в рамках якої усі необхідні продукти (продовольство, медикаменти, паливо та ін.) постачалися авіацією через аеропорт Темпельхоф. Нагадаємо, що тоді США були єдиною країною у світі, яка мала ядерну зброю, тому збивати літаки союзників СРСР не наважився.

Радянським військовим залишалося лише спостерігати як працював повітряний коридор, який лише нарощував темпи. У піковий період навантаження на аеродром кожні 45 секунд приземлявся літак вщент набитий життєво необхідними для 2 мільйонів жителів Західного Берліна продуктами.

Нерозсудливі радянські дії призвели до зворотного ефекту. Західні країни навпаки консолідувалися перед загрозою зі сходу. Вже 1 серпня 1948 року у Парижі погодилися на утворення Тризонії – інтеграцію своєї окупаційної зони до Бізонії (Париж зберігав певний економічний контроль над промисловими регіонами Німеччини аж до початку 1980-х років). А ще через пів року 4 квітня 1949 року було утворено НАТО — військовий альянс, який формалізував гарантії із захисту його членів перед будь-якою загрозою. В умовах, коли в центрі Європи хотіли заморити голодом мегаполіс, джерело та масштаби загрози були очевидними.

17 квітня 1949 року на Великодні свята було здійснено рекордне постачання до Берліну – 13 тисяч тонн вантажу. США продемонстрували, що не залишать своїх союзників у біді за будь-яких обставин. Вашингтон у світі виглядав ефективним та креативним захисником цивільного населення, натомість Москва справжніми варварами. Врешті це усвідомили у Кремлі. Іншим вагомим фактором стала контрблокада союзників, яку вони одразу ввели проти радянської окупаційної зони у відповідь на блокаду Берліна. І вона призвела до економічних труднощів на підконтрольній радянській адміністрації території. Наростала ймовірність повстання. У травні 1949 року увесь світ побачив, що країни НАТО ефективніше організують логістику повітряним шляхом, ніж СРСР наземним.

ФРН, НДР і Стіна

11 травня 1949 року у Москві вирішили припинити блокаду. Проте це не врятувало СРСР від очевидної політичної поразки в рамках першого раунду протистояння часів Холодної війни. Авіа маршрут діяв до 30 вересня. За цей період на основі Тризонії 23 травня 1949 року було проголошено Федеративну республіку Німеччина. Цьому передував процес вільних виборів, на яких перемогу здобув Християнсько-демократичний союз. Відтак першим канцлером ФРН став його лідер Конрад Аденауер. Цікавий факт, що місто Бонн було проголошено тимчасовою столицею, тобто у ФРН з самого початку розраховували на об’єднання із радянською зоною окупації, що врешті сталося через 41 рік.

В радянській зоні окупації після негативного досвіду проведення відносно вільних виборів у 1946-1947 роках, коли підтримувана адміністрацією Партія соціалістичної єдності ледь здобула перемогу на регіональних виборах (на місцевих виборах у Берліні, який тоді перебував під спільним контролем вона провалилася), надалі відмовилися навіть від показового фарсу.

Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення
Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення

У жовтні 1949 року на основі радянської окупаційної зони було проголошено Німецьку Демократичну Республіку. У ній було побудовано систему радянського управління із фейковими демократичними органами та реальною владою в руках партійного апарату, який був зав’язаний на Москву. Кремль втратив ініціативу у Європі й надалі лише повторював кроки своїх опонентів. Так у 1955 році було утворено Організацію Варшавського договору – аналог НАТО, а у серпні 1961 року було споруджено стіну, яка ізолювала Західний Берлін від НДР. Причиною була проста втеча людей з НДР. Упродовж 1949-1961 років близько 3 млн осіб перетнули кордон у західному напрямку — до спорудження стіни для цьо просто потрібно було сісти в метро у східній частині Берліна та вийти з нього у західній.

Берлінський мур став символом Холодної війни, а його падіння у листопаді 1989 року – сигналом про її завершення. Також він став символом переваги західного способу життя над радянським, адже за час існування муру люди все одно продовжували намагатися потрапити до Західного Берліну. Близько п’ятьом тисячам осіб вдалося це зробити, а не менше 140 осіб були вбиті при спробі перетнути стіну.

ФРН та НДР об’єдналися у жовтні 1990 року, таким чином завершивши сорокап’ятирічну історію свого розділення та Холодну війну.

Чому Україна — не Німеччина і не Корея

Зараз часто можна почути порівняння розділу Німеччини із можливим "мирним планом" для України. Ці порівняння важко серйозно аналізувати саме з історичного погляду. Занадто різний контекст.

Німеччина була визнана основним агресором в рамках Другої світової війни. Вона стала єдиною суверенною країною, яка програла обидві світові війни й в обох випадках була визнана основним її винуватцем (що не зовсім вірно у випадку із Першою світовою війною, адже вона розпочалася агресією Австро-Угорщини проти Сербії й Німеччина була лише однією із ланок у цьому жахливому історичному ланцюжку подій). Тому порівняння України — жертви агресії із "основним агресором в історії" — це або вражаюче історичне блюзнірство, або цілеспрямована ворожа інформаційно-психологічна операція.

Притягнутим за вуха виглядає і порівняння із корейським варіантом, який відповідає російським пропагандистським наративам (адже у Кремлі стверджують, що повномасштабне вторгнення – це захист так званих "ДНР" та "ЛНР", які вже до того вісім років воювали з Україною). Агресія проти України, країни, що відмовилася від ядерної зброї та подальша анексія її територій – це безпрецедентний злочин проти миру та загрози існування людству за усю історію. Саме такий має бути основний український наратив. В крайньому разі для невибагливого західного споживача можна навести приклад франко-пруської війни 1870-1871 років, коли неспровокована та врешті не покарана пруська агресія з подальшою анексією французьких територій зрештою призвела до світових воєн у наступному столітті.

Повертаючись до розподілу Німеччини – це спочатку був вимушений логічний та навіть справедливий крок у відношенні до держави-агресора. І його потрібно розглядати саме у контексті ефективного покарання агресора, адже Німеччина зрештою не стала ініціатором воєн у Європі протягом наступних десятиліть. Такий тип поводження з агресором справді дав результат – найдовший в історії мир у Європі. Інша справа, що нову війну в Європі розпочав інший непокараний агресор, який ділив континент разом із нацистською Німеччиною на переговорах 23 серпня 1939 року.