Імперія завдає удару: як Росія підкорила Грузію і чим це схоже на досвід України

Грузія: християнський оазис в Азії

Про Грузію ми дізнаємося ще від античних греків – саме ця маленька гірська країна є тою самою легендарною Колхідою, куди вирушили аргонавти в пошуках золотого руна. Вже у IV столітті нашої ери ранньосередньовічна грузинська держава приймає християнство, зробивши свій вибір на наступні тисячоліття – бути чужими серед своїх на Кавказі; таким собі острівком європейської цивілізації серед азійських народів. Поступово Кавказ ісламізувався, а грузини збудували могутнє середньовічне царство, але все змінилося з приходом сюди османів. Грузини стають роздробленими та залежними від могутніх сусідів. Кавказ став "яблуком розбрату" між Османською імперією та Персією.

Боротьба між собою таких могутніх імперій насправді подарувала шанс місцевим народам на суверенітет. Але у випадку із грузинами це призвело до того ж побічного ефекту, що і з українцями – роздробленості держави. У XVIII столітті на Кавказі існувало кулька держав на місці колись могутнього грузинського царства. Саме в цей період у регіон вперше заходять росіяни.

Перші російські війни на Кавказі

У 1722 році після перемоги у Північній війні над Швецією Російська імперія напала на Персію та завдала їй кілька істотних поразок на Кавказі. Тоді Росію цікавив вихід до Каспійського моря, тож грузинські території опинилися осторонь цієї війни, як зосередилася на територіях сучасного Дагестану, який так і входить до складу Російської Федерації та Азербайджану.

Проте вже у наступному десятилітті росіяни вийшли звідси. Проблемою стала логістика. Важкі гірські переходи та не менш складний клімат регіону виснажував російську армію. В умовах, коли у Санкт-Петербурзі вирішили сконцентрувати свої сили на європейській політиці, імператриця Анна вирішила вивести війська із Кавказу. Росіяни пішли з цього регіону аби повернутися через кілька десятиліть.

В цей час грузинські царства уважно стежили за російськими переміщеннями. У цій гірській країні століттями мріяли вибратися з мусульманського капкана в який вони потрапили та опинитися в Європі, яку християни грузини вважали своєю цивілізацію. Саме віросповідання в той час вважалося основою цивілізаційної ідентичності. І саме це й зіграло надзвичайно злий жарт із грузинами, які повірили у вічну мантру росіян про доброго православного царя, який основною своєю місією в житті бачить захист християн. Свого часу за століття до подій у Грузії на цей же гачок повівся Богдан Хмельницький тепер же настав час грузинів.

У 1753 році Імеретинське царство на чолі із царем Соломоном I (Західна Грузія) та Картлі-Кахетське царство, яке очолював Іраклій II уклали воєнно-політичний союз. Та їх зусиль було замало аби повноцінно протистояти Персії та Османській імперії. І надії схилялися у напрямку могутньої християнської імперії на півночі, яка насправді аж ніяк не поспішала кидати свої сили на Кавказ. Вона тоді була зайняти завоюванням України.

На Кавказ у Санкт-Петербурзі звернули увагу напередодні нової війни проти Османської імперії у 1768 році. Цей регіон був потрібен росіянам задля доступу до торгових шляхів та для ефективного контролю за Чорним морем. Один із найбільших транспортних коридорів регіону Даріалі був одночасно воротами до Південного Кавказу (або з нього) для війська та торговим шляхом ще із часів скіфів. Кавказ міг стати або плацдармом для Османської імперії (що й було протягом XV-XVIII століть) або Персії для виходу до Євразійського степу. Або ж шляхом Росії до Близького Сходу, Передньої Азії та тієї ж Персії. Так маленькі, посічені гірськими хребтами царства та ханства регіону опинилися на роздоріжжі геополітичних інтересів великих імперій.

Союзи з росіянами

Грузини забезпечили прохід через Даріалі військ графа Тотлебена, які допомогли грузинам воювати проти османів. Росіяни обіцяли позбавити грузинів османського впливу у майбутньому мирному договорі за допомогу у цій війні проти турків. Але у 1774 році у Кучук-Кайнарджицькому мирному договорі в основному йшлося про Північне Причорномор’я, а про Грузію згадувалося побіжно. Фактично росіяни залишали країну на поталу розлюченим османам та персам, які воліли скористатися з війни інших двох гегемонів.

В той самий час із запорожцями, які теж допомагали імперії у війні царський уряд вчинив ще гірше – їхні вольності було повністю скасовано, а Січ знищено влітку 1775 року. Не останню роль в цій операції відіграла наївна віра козаків в ласку православного царя. Грузин ця історія не насторожила. Хоча чи була в них альтернатива?

Російська імперія вирішила взяти східну частину Грузії, а саме — Картлі-Кахетське царство під свій протекторат аж у 1783 році. Влітку цього року у Георгіївській фортеці було підписано трактат між Павлом Потьомкіним, який представляв Російську імперію та представниками царя Іраклія Іоане Мухранбатоні й Гарсеваном Чавчавадзе. Згідно з ним Іраклій мав визнати вищу владу імператора (чи то пак імператриці), але російський двір гарантував суверенітет грузинському царству. Династія Багратіоні зберігала свій статус, для цього навіть Іраклію мали бути надані царські відзнаки від імперії. Це додатково мало підтвердити його легітимність. Росія зобов’язувалася не лише захистити землі Грузії, а сприяти поверненню царству раніше відібраних в нього територій. Таке собі повторення Переяславської Ради із дуже схожими умовами. Проте наслідки тут були ще гіршими, адже імперія уже чітко знала як діяти далі.

Через кілька місяців у січні 1784 року у Тифлісі пройшла урочиста церемонія присяги царя Іраклія Росії, натомість йому вручили такі бажані царські відзнаки.

І на цьому все. Росіяни просто залишили Картлі-Кахетське царство напризволяще. Іраклій очікував, що Росія допоможе йому завоювати Імеретинське царство, трон якого пустував після смерті Соломона, натомість йому було прислано на допомогу лише 700 вояків і то не надовго.

В Імеретії розпочалася громадянська війна за трон. В ній брала активну участь Османська імперія. Царство ж Іраклія стало жертвою нападів Персії та її сателітів з-поміж численних місцевих ханств. Ейфорія від союзу з православною імперією швидко розвіялася й грузинам довелося домовлятися із місцевими мусульманськими володарями. У 1795 році засновник династії Каджарів у Персії Ага Мухаммед-хан розгромив війська Іраклія та зруйнував і розграбував Тифліс. Зокрема, було зруйновано православні церкви та жорстоко страчено усіх хто чинив опір завойовникам. Росія ж відбулася дипломатичними нотами до Персії, де висловлювалося "глибоке занепокоєння".

Анексія замість підтримки

Після смерті Іраклія у 1798 році, його син Георгій опинився у скрутному становищі внутрішніх інтриг (його мачуха Дареджан прагнула повалити пасинка з трону, натомість поставивши на правління свого сина) та не менш складному зовнішньому становищі. За цих обставин він надіявся на силу російської зброї з чим і звернувся до нового російського імператора Павла I. Проте у Санкт-Петербурзі вже мали свій план щодо Грузії. У грудні 1800 року Павло I видав маніфест, за яким Картлі-Кахетія перетворювалася на російське намісництво. Іншими словами про анексію Східної Грузії.

Щоправда, сам імператор недовго прожив після цього маніфесту. Його ж син Олександр хотів, щоб все виглядало красиво в очах Західних держав, зокрема Великої Британії, яка теж мала свої інтереси на Кавказі. Тож він теж видав свій маніфест про анексію весною 1801 року, але наказав зібрати собор грузинської знаті в місті Сіон аби та затвердила анексію. При цьому посланий для такої делікатної місії генерал Ціціанов наказав оточити місце собору російськими військами. Все для максимального сприяння "вільному голосуванню". Саме у такий спосіб ще Московське царство проводило вибори гетьманів в Україні у другій половині XVII століття. Тож росіяни продовжували діяти за напрацьованими "методичками".

Після сіонського Собору Картлі-Кахетія перетворилася на звичайну російську провінцію, поділену на губернії, очолювані російськими військовими. Династію Багратіоні, всупереч обіцянкам було детронізовано, а усіх противників анексії вислано до Росії.

Після цього генерал Ціціанов розпочав методичне поглинання царств Західної Грузії. Його метою був вихід до Чорного моря. Самегрело, Гурія та зрештою Імеретія одна за одною визнали васальну залежність від Російської імперії упродовж 1803-1804 років. Останній цар Імеретії Соломон II пробував організувати повстання проти окупантів, проте був заарештований і відправлений до Росії. Він зміг втекти по дорозі й закінчив своє життя в еміграції. Помер у турецькому місті Трапезунді.

Цікаво, що росіяни навіть не розглядали завоювання Грузії як щось окреме від їхньої Кавказької кампанії. Усі ці процеси були елементами загарбання смуги землі між Чорним та Каспійським морями. Врешті у Гулістанському договорі (1813 р.), який ознаменував завершення російсько-перської війни (1804-1813 рр.), перси визнали за Російською імперією усю територію Кавказу, де грузинські території подавалися як частина переліку. Так було завершено формальні процедури анексії.

Так завершилося чергове загарбання, здійснене Російською імперією. Воно настільки нагадувало завоювання України, що інколи, якщо замінити власні назви, виходила та ж історія. Справді у Петербурзі діяли за написаними раніше та неодноразово перевіреними сценаріями. Запитання лише в одному: чи могли б ці країни якось уникнути анексії, навіть якби читали історію інших своїх товаришів по нещастю? Проте відповідь на нього губиться в безоднях історичних процесів.