Місто трьох гетьманів. Леся Українка називала цей край — "найукраїніша Україна"

"Подарункове" місто

Найтривалішою за часом гетьманською резиденцією був Глухів, слідом за ним — Гадяч, уже після — Батурин. Причому Гадяч був подарований у власність трьом гетьманам і саме тому вважається гетьманською столицею.

У березні 1654 року після Переяславської ради місто було подароване царем Олексієм на вічне користування Богдану Хмельницькому. Сам полководець з'являвся тут наїздами всього тричі, але при цьому створив у Гадячі "запасну", після Чигирина, гетьманську резиденцію. Подейкують, саме тут Хмельницький зберігав свою військову скарбницю, частину якої все ще не знайшли.

Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом обрали його сина Юрія, але він не вирізнявся керівними, політичними та відповідними людськими якостями. Тому досить швидко булава влади опинилася в руках гетьмана Івана Виговського. 1658 року він підписав Гадяцький договір, згідно з яким Україна стала входити до складу Польщі "як вільні до вільних і рівні до рівних" під назвою Велике князівство Руське.

Роками пізніше за гетьманську булаву в Лівобережній Україні боролися Сомко і Золотаренко. У червні 1663 року зібрали Чорну раду під Ніжином і після бурхливих і довгих суперечок, за згодою московського посла, гетьманом обрали Івана Брюховецького.

Події, пов'язані з його обранням, викладені в знаменитому романі Пантелеймона Куліша "Чорна рада". Також було знято за романом однойменний фільм із Богданом Ступкою в головній ролі.

Саме за часів правління Брюховецького Гадяч став столицею тієї частини України, на яку поширювалася влада гетьмана, — з 1663 по 1668 рік.

Це був розквіт міста. Звели гетьманський палац у Гадяцькій фортеці — і тут же дерев'яну церкву Богоявлення Господнього. Біля неї і знайшов останній спочинок гетьман Брюховецький, який зробив Гадяч значущою одиницею на карті України.

Після Брюховецького гетьманом Лівобережної України став Дем'ян Многогрішний і, з дозволу московського царя, переніс свою столицю з Гадяча до Батурина, де потім перебували всі наступні гетьмани.

А землі Гадяча стали передаватися як подарунок різним представникам влади. У 1726 році Катерина I передала Гадяч з навколишніми селами у володіння князю Меншикову. Незабаром він засватав свою дочку за малолітнього Петра II і Гадяч проміняв на більш прибуткові місця.

Імператриця Ганна Іоанівна 1730 року подарувала місто гетьману Данилу Апостолу, у його володінні Гадяч пробув чотири роки.

1764 року останнього гетьмана України Кирила Розумовського змусила відмовитися від гетьманства Катерина II, натомість подарувавши щорічну пенсію в розмірі 50 тис. рублів, та ще й колишню столицю Лівобережної України на додачу. У 1780-х уже граф Розумовський продав Гадяч скарбниці за 596 008 рублів. На той момент на цих землях налічувалося трохи менше 10 тис. душ.

Сьогодні в Гадячі проживає у 2,5 раза більше людей, а про пережиті гетьманські часи, на жаль, мало що нагадує.

Бджоли, підземелля та гумові чоботи

На жаль, побачити споруди гетьманських часів не вдасться — майже все зруйновано. Тепер на території гетьманського замку розташований Національний музей бджільництва, і відвідати його варто. Розкажуть усе про бджіл, пасіку та мед. Пригостять і продадуть баночку-другу смачних ласощів. А ще вироби з воску покажуть, і, якщо добре попросити, можна спробувати себе в ролі бджоляра.

Єдине, що збереглося в Гадячі з минулих часів, — підземелля. Завдяки цим ходам козаки непомітно пересувалися містом і навіть за його межі. За часів Другої світової війни підземними дорогами користувалися гітлерівці. У старовинному підвалі розміщено експозицію знарядь людей кам'яної доби, більша частина яких не має аналогів у музеях.

Гадяч — святе місце для хасидів, щороку сюди з'їжджаються 5 тис. євреїв. На старому єврейському цвинтарі 1813 року був похований засновник хасидського руху Хабат цадик Шнур Залман. Недалеко від місця його спочинку відкрито Центр хасидизму — будівля має неймовірну енергетику.

Центральне місце в місті — парк Перемоги. Тут закарбовано три непрості періоди, як для міста, так і в історії країни, — монумент Героям Великої Вітчизняної війни, пам'ятник генералу Павлу Корзуну, який поліг за визволення Гадяча від нацистів 1943 року, і пам'ятник землякам, загиблим в Афганістані. Так, героїв своїх тут шанують.

Поруч із парком височіє Свято-Успенський собор. У нього вельми цікава історія. Перша дерев'яна церква була побудована на Ринковій площі 1634 року, але з часом зруйнувалася. У 1831-му на її місці звели вже кам'яну, на особисті кошти купця Марульова. Але 1934 року, під час радянської влади, її закрили, а в повоєнний час розібрали разом із фундаментом. Уже 1991 року місцеві жителі виявили бажання відновити храм на старому місці, але скарбники не поспішали фінансувати зведення церковних стін. І тоді будівництво собору розпочали самовільно. Узаконили споруду наприкінці 1997 року, а через шість місяців храм освятили.

Маленька, але історично значуща Всіхсвятська церква розташована на міському кладовищі. Це єдина святиня Гадяча, що пережила більшість навал і жодного разу не розорена.

Наостанок — "найсмачніше"! Урочище "Зелений гай". Саме тут жила і створювала безсмертні твори Леся Українка, і пройтися цими стежками, вдихнути повітря і доторкнутися до її пам'ятника — в обов'язковій програмі.

А до чого тут гумові чоботи — напевно думаєте ви. Виявляється, за однією з версій, назву міста вигадали через безліч гадів повзучих, які тут мешкають. І якщо зміїна версія — лише припущення істориків, то місцеві жителі вам із задоволенням розкажуть, як щоліта знаходять у своїх дворах багато холоднокровних. Тож, подорожуючи Гадячем, не соромтеся, натягніть гумові чоботи.