Зірка фільму про змішані єдиноборства: "Поки не грала слабких натур, все дають ролі сильних жінок"

Це картина про спортсменку Юлю, бійчиню ММA (змішані єдиноборства). Рік тому в зоні АТО безвісти зник її хлопець, теж майстер ММA. Всі вважають, що він загинув, тому від дівчини чекають виконання ролі скорботної вдови. Однак Юля вольова та цілеспрямована, їй не подобається зображати жалобу. Незабаром у неї зав'язуються стосунки з іншим, практично ідеальним чоловіком, але раптово на телефон приходить повідомлення, що її колишній хлопець у полоні, а для викупу потрібні гроші. Юля намагається їх дістати.

Головну роль у стрічці виконала 28-річна акторка Марина Кошкіна, висхідна зірка національного кінематографу. Минулого року вона отримала "Золоту дзиґу" за "Найкращу жіночу роль" у фільмі "Забуті" (2019), де зіграла вчительку Ніну з Луганська, яку дратує прогин під нову владу місцевих, у тому числі чоловіка. Ніна закохується в старшокласника, який наважився повісити на даху школи український прапор.

Обидва ці фільми продовжують лінію національних кінодрам, де в центрі дії — сильна жінка, яка по-своєму вирішує проблеми, з якими не може впоратися її інфантильне чоловіче оточення: "Гніздо горлиці" (2016), "Брама" (2017), "Мої думки тихі" (2019), "Спіймати Кайдаша" (2020).

У стрічці "Із зав'язаними очима" цю тему доведено до прямої метафори: тут діє жінка-боєць. У картині є знакова сцена, де до Юлі, яка йде в розкішній сукні з вечірки, розв'язно чіпляються двоє двадцятирічних нероб. Вони ув'язалися за нею з криками: "Дівчино, зачекайте!". Дівчина почекала, потім по удару на кожного, обидва на асфальті. Вона обшукує кишені невдалих кавалерів і розчаровано крокує далі на своїх високих підборах, продовжуючи розмірковувати, де взяти гроші для викупу, в інфантильних докучників їх немає.

Кошкіна родом із містечка Кремінна Луганської області. Закінчила Київський університет театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Крім вказаних стрічок, засвітилася в таких гучних проєктах як "Захар Беркут" і "Віддана" (обидві стрічки 2019 року).

Грає провідні ролі в театрі Франка: Кассандру в "Кассандрі", Кая та Розбійницю в "Сніговій королеві", Варвару Іволгіну в "Ідіоті". Характеристика Варвари в Достоєвського в чомусь збігається з рисами самої Кошкіної: "Варвара Ардаліонівна була середнього зросту, досить худорлява, з обличчям не те щоб дуже красивим, але з таємницею подобатися без краси та до пристрасті привертати до себе. Твердість і рішучість виднілися в її обличчі, але передчувалося, що ця твердість навіть могла бути ще енергійнішою та заповзятливішою".

Важливо

"Погані дороги". Виходить фільм сценаристки "Кіборгів" про полон, ОРДЛО і "військових на всю голову"

Марина Кошкіна — це Жанна д'Арк нового українського кінематографа, яка, умовно кажучи, є голосом істини та готова боротися за неї з мечем у руках. Або в рукавичках, як Юля. У чомусь ця героїня наївна та проста, але при цьому чарівна, безкомпромісна та б'є в ціль без промаху.

Ви так само одержимі своїми цілями, як ваші героїні?

— Не скажу, що я одержима якоюсь метою: приїхати до Києва, вступити, зніматися в кіно або щоб мене обов'язково взяли до театру. Іти по головах до мети – не моє. Я не танк. Просто люблю свою справу і нічого іншого не вмію. Щоправда, коли я працюю над роллю, все одно щось інше вивчаю, спостерігаю за людьми, складаю враження в скарбничку, як мене навчав мій майстер Богдан Бенюк. У фільмі "Із зав'язаними очима" мені було важливо, яка на моїй Юлі буде шапка. Мені дали один головний убір, кажу: "У моєї Юлі шапка має бути з бубоном". І режисер мені дозволив.

То ви, Марино, режисерами командуєте?

— Я не командую, ми разом створюємо образ — це співтворчість.

Під гарячу руку. Як зіграти дівчину — бійчиню-ММА

Сцена, де Юля вирубує двох докучливих кавалерів, а потім їх обшукує, увійде до анналів нашого кіно, вона символічна. Довго її знімали?

- Довго. Було холодно. Якісь технічні нюанси з ударами не одразу виходили. Усі були втомлені. Напевно, важко було чисто спрацювати через якісь фізичні моменти. Потрібно було включитися та відчути стан персонажа, але щоб це не було пафосно чи божевільно. Юля націлена на вирішення проблеми, а ці хлопці потрапили під гарячу руку (сміється). Удари мені довго ставили. Було чимало репетицій і тренувань – імпровізувати в боях не потрібно. Тренування були пів року по п'ять-шість разів на тиждень. Три тренери. Один у спортзалі відповідав за мою фізичну підготовку, а дві інші зі мною займалися хореографією бою. Вони й були в картині моїми суперницями на рингу — каскадерки Вероніка Пшенична та Карина Бершадська.

На тренування планували менше часу, але зйомки постійно переносилися, а кидати процес підготовки не можна, щоби бути у формі. До цього я не займалася серйозно — зарядка, фізкультура. Я більше була по танцях, а не йти до зали качатися. А тут треба було підкачати руки, ноги, спину. Потрібно було працювати над тілом, щоб бути зібраним, готовим до бою.

Але при цьому не треба бути схожою на Рембо, дівчата в MMA зовсім інші. Я багато подивилася їхніх боїв. Дівчина-боєць – це хода, особливий погляд перед боєм. Я свій погляд для героїні взяла в американки Роуз Намаюнас – майстрині ММA, чемпіонки UFC. Вивчаючи психофізику Роуз, завдяки її погляду знайшла образ Юлі.

Але коли створюю персонажа, не намагаюся стовідсотково когось зображати. Це я й інші – п'ятдесят на п'ятдесят. До речі, для себе я так і не зрозуміла, навіщо жінки йдуть у цей жорсткий вид спорту. Але ми — подруги, дружини, дочки, мами — дуже витривалі.

А спортсменки MMA, яких ви вивчали, ставали матерями?

- Наразі вони лише бійчині. Це їхній вибір. У цьому вони бачать своє покликання. Та і я поки що не грала слабких натур, усі дають ролі сильних жінок, але нереально чутливих. Ніна із "Забутих" — теж така.

Нюанси постільних сцен

Які в "Забутих" були найважчі сцени?

— Можна було б сказати, що постільні, але це неправда (сміється). Було цікаво, це був мій перший такий досвід. Мужньо витримала. Складнощів не було, все пройшло легко. З боку знімальної групи була лише повага та розуміння, як у дорослих людей: на майданчику тоді залишилися режисер, оператор і освітлювач. Репетиції були, але не можу сказати, що при цьому виникають якісь почуття — це просто техніка.

А хімія, де ж?

— Я поки що не закохалася в жодного актора. Але мені щастить на партнерів, вони уважні: "Все добре? Нічого, що я тут торкнусь?" Голими тілами, сексом ти сьогодні в кіно нікого не здивуєш, важлива історія. Якщо такий епізод потрібен, щоб розкрити суть фільму, будь ласка. Я теж можу щось запропонувати, аби покращити роботу.

І що ви такого пропонували, щоб покращити постільну сцену?

- Розслабитися партнеру (сміється), не боятися. Звичайно, між партнерами є дискомфорт. Але я говорю йому: "Я тобі довіряю". І він робить усе, як треба.

Тобто, у нас і тут жінка ведуча, а не ведена.

— Так, але в глибині душі жінка хоче, щоб чоловік був активнішим за неї. Хіба це наші проблеми, що ви нам не даєте розслабитись хоч іноді?

Але у фільмі "Із зав'язаними очима" показаний практично ідеальний хлопець, який підтримує свою кохану.

— Так, але він її не розумів. Їй потрібна була конкретна допомога, певна сума, а він починає: "Навіщо вона тобі? Скажи мені правду". Дай гроші, допоможи, промовчи й усе. Він не зрозумів, що в неї на душі. А Ніна із "Забутих" зрадила чоловікові, щоб він нарешті звернув на неї увагу.

У цих ролях ви наче українська Жанна д'Арк — транслюєте голос совісті. Всі егоїсти в тій чи іншій мірі, у кожного своя правда, але ваші героїні — їхні точки перетину. Ваші жінки починають наводити лад серед зламаних мужиків, вони вчиняють за серцем, рятують тих, хто потребує допомоги.

— Рятуватимемо, раз цього вимагає ситуація. Мої героїні некорисливі, але вони мають дискомфорт від ситуацій, у яких опинилися. Вони небайдужі. Я сама не люблю байдужих людей, це стосується й творчості. Я люблю співтворчість із акторами та режисерами. Режисер у голові тримає весь фільм чи спектакль, він не може багато часу думати про твого героя. А оскільки я відповідаю за свою роль, більше про неї думаю, якусь користь намагаюся принести режисеру.

Хіба вам не траплялися авторитарні режисери?

— Авторитарні є, але хороший режисер — це майстер, який слухає і чує. Мені одного разу зустрівся режисер-диктатор, і я вирішила, що більше таких режисерів у моєму житті не буде. Можна посваритися та не спати під час роботи, але якщо ви хочете зробити якісний продукт, то повинні разом прийти до спільного знаменника.

А результат – це коли глядачі люблять моїх героїнь – Юлю, Ніну. Ось зараз із Португалії мені надіслала листа їхня актриса дубляжу, яка мене озвучує: "Дякуємо за роботу". А коли у Швейцарії на фестивалі показали "Із зав'язаними очима", то глядачі мене називали Юлею. "Я — Марина, якщо що", — відповіла я їм. Але в житті такі люди, як мої героїні, незручні.

Вони очищають, протвережують. А чи були ролі, від яких ви відмовлялися?

— Пропонували зіграти відьмочку — це мені нецікаво. Занадто просто. Мені потрібний цікавий матеріал. І щоби саме мене хотіли на роль. Усе, що моє, воно зі мною, чужого не треба. Цікаво, що багато ролей, які я зіграла, ніколи собі не візуалізувала. Я ніколи не хотіла зіграти спортсменку, але це прийшло. Ба більше, після спроб я часто впевнена, що мене не затвердили. І в театрі, коли отримувала деякі ролі, відчувала, що не моє. Але я їх прийняла та полюбила. Кожна героїня мене трансформує. Мені хочеться, створюючи образ, дивувати себе та глядача. Вірю, що Леся Українка прийде до мого життя, якщо Держкіно дасть грошей на серіал "Плеяда". Сильна крихкість це моє. І в ролях Кассандри чи Донни Анни. Але якщо настане час, зіграю й відьму, як Анжеліна Джолі Малефісенту (сміється).

Багатодітна сім'я – сила

Розкажіть про свою сім'ю.

- О! Я перша в сім'ї, де дев'ять дітей. Шестеро вже переїхали до Києва: я, брати, сестри, мама. Мама – кухар. Як тільки з'являється вільний час, одразу їду до сестри. Сім'я – це справжнє. Скрізь тебе бачать по-різному, але в сім'ї тебе бачать такою, якою ти є насправді. Особливо молодші. Із наймолодшим у мене різниця 20 років. У мене з другою сестрою різниця у два роки, і в дитинстві так виходило, що вона більше сиділа з малими. Ми й зараз одне за одного тримаємося, але моя сестра більше за інших знає про нас усіх. Мої родичі приїжджали на прем'єру на ОМКФ, підтримували мене.

Колись було таке дивне ставлення: багатодітна сім'я — це не дуже, це соромно. А зараз я розумію, що сім'я — це моя сила, це мій движок по життю. Коли хочеться пожаліти себе, я згадую, що в мене є вони, і все минає.