Підтримайте нас

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ:

Казарма в сукнях: що насправді виховував Полтавський інститут шляхетних дівчат

школа шляхетних дівчат, полтава інститут шляхетних дівчат, історія срср, історія україни, полтава
Інститут "панночок" у Полтаві 1818 рік | Фото: колаж Фокус

13 грудня 1818 року в Полтаві відкрили навчальний заклад, який офіційно мав дати жінкам освіту, а неофіційно — навчити їх мовчати, коритися і не ставити зайвих запитань. Фокус розповідає про Інститут шляхетних дівчат, який став частиною великої імперської системи виховання, де за красивими манерами й французькою мовою ховалася жорстка дисципліна та контроль над мисленням.

13 грудня 1818 року в Полтаві урочисто запрацював закритий навчальний заклад, який мав "вивести в люди" переважно доньок збіднілого дворянства — і водночас перетворити їх на ідеально керованих вихованок імперської системи. Полтавський інститут шляхетних дівчат проіснував майже століття — з 1818 до 1917 року — і став, по суті, фабрикою "правильних" панянок: з мовами, музикою, реверансами й дисципліною, що більше нагадувала казарму, ніж школу.

Навіщо Полтаві був потрібен інститут "для панночок"

Ініціатива створення інституту в Полтаві пов'язана з колом місцевої еліти та благодійництва: відбір кандидаток робили з огляду на "пристойне походження", але часто — на користь бідніших дворянських родин, яким навчання було не по кишені. Модель фінансування стартувала як шляхетська "складчина" — регулярні внески заможних дворян; згодом система давала збої, і питання грошей довелося "переводити" ближче до державного контролю.

Відео дня

Практичний сенс був простий: інститут готував не лише "вихованих наречених", а й жінок, здатних працювати гувернантками, виховательками, наставницями — тобто обслуговувати побут і культуру дворянського середовища, яке саме себе відтворювало через освіту.

За спогадами й описами, типовий "пакет" дисциплін виглядав розкішно навіть на тлі сучасних ліцеїв:

  • обов'язкові мови: французька, німецька (в окремих описах згадується й латина);
  • історія та географія, арифметика;
  • музика, мистецтво, танці;
  • рукоділля (не як хобі, а як частина "правильної жіночої норми");
  • етикет: як говорити, як стояти, як подавати руку, як сервірувати стіл, як "підтримати будь-яку розмову" у світському колі.

Звучить майже ідилічно — але в реальності цей "європейський набір" часто був оболонкою для іншого завдання: виробити слухняність і правильні соціальні ролі.

Як це виглядало зсередини: контроль замість дитинства

Найсильніше про механіку цієї системи говорять не парадні звіти, а спогади вихованок інших інститутів шляхетних дівчат — вони показують загальну модель закритих жіночих закладів у Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ — початку ХХ століття.

В історико-педагогічній статті Ніни Антонець про внутрішнє життя Київського інституту шляхетних дівчат є формулювання, яке легко уявити й в полтавських стінах: "було, як у війську… так полагається по уставу". Там же описано, що статут і дисципліна ставилися понад усе, а "порядок" поглинав день за днем.

Ось деталі, від яких сучасному читачеві стає не по собі — бо це не "строгість", а повсякденна система пригнічення:

  • Дім — тільки на великі свята й канікули. Увесь інший час вихованки фактично жили в інституті роками, в обмеженому колі одних і тих самих людей.
  • Листи під наглядом. Навіть дозволене листування з найближчими родичами могло контролюватися: класні дами стежили за поштою і за підозри могли не пропускати листів від "небажаних" осіб.
  • Заборона на емоції та рух. Бігати, стрибати, голосно говорити — "не можна". Від дівчат вимагали стриманості завжди.
  • Прогулянка — як марш. На вулицю виходили строєм, парами за зростом, із чітким "супроводом". На прогулянці заборонялося сміятися, дивитися на перехожих, говорити з кимось назовні — навіть якщо це були батьки.
  • Реверанс як дисциплінарний жест. Розмову з педагогом слід було починати й завершувати обов'язковим реверансом — тобто навіть тіло працювало на "порядок".

Це — і є "шокуюча правда" інститутської освіти: вона вчила не тільки мов і музики. Вона вчила не мати приватності, не мати голосу, не мати права на спонтанність.

Покарання без різок: як ламали характер у "шляхетних" стінах

Формально в інститутах шляхетних дівчат забороняли тілесні покарання. Саме цим ці заклади любили хизуватися у звітах: мовляв, ніякого насильства, лише "моральний вплив". Але на практиці система покарань була вибудувана так, що психологічний тиск ставав постійним фоном життя, а страх — головним виховним інструментом.

Історики наголошують: у закритих жіночих інститутах діяла не разова кара, а каральне середовище, де будь-яке відхилення від норми одразу фіксувалося і мало наслідки.

Одним із найпоширеніших методів була соціальна ізоляція. Вихованку могли:

  • заборонити розмовляти з подругами;
  • пересадити на окреме місце в класі;
  • відлучити від спільних занять або прогулянок.

"Покаранням часто ставало мовчання: з дівчиною просто переставали спілкуватися, і це вважалося достатнім, аби "виправити поведінку", — цю практику описує дослідниця Ніна Антонець.

Для дітей і підлітків, які роками жили в замкненому просторі, позбавлення спілкування було надзвичайно травматичним.

Ще одним поширеним способом впливу було публічне приниження. Провину дівчини могли оголосити перед класом або всім курсом — без права на пояснення чи захист.

"Вихованку ставили перед іншими й зачитували перелік її "провин", після чого вимагали покірного каяття".

Ідея була простою: зламати не тільки поведінку, а й відчуття власної гідності, аби дівчина боялася не стільки покарання, скільки сорому.

Особливо болючим було обмеження контактів із батьками. Листування — один із небагатьох дозволених каналів зв'язку зі світом — перебувало під контролем класних дам.

"Листи читали. Якщо в них знаходили "небажані настрої" — скарги, сльози, надмірну прив’язаність до дому — їх просто не відправляли".

Фактично дівчат привчали до думки, що емоції — це порушення дисципліни.

В інститутах карали не лише за вчинки, а й за стани: надмірну жвавість, сміх, сльози, "мрійливість".

"Сміятися вголос, бігати, різко рухатися вважалося ознакою поганого виховання і тягло за собою покарання".

У результаті дівчат системно привчали пригнічувати власні емоції, що, за оцінками сучасних психологів та істориків освіти, мало довготривалі наслідки.

У ХІХ столітті такі методи не сприймалися як жорстокі. Навпаки — вони вважалися ознакою "високої моралі". Як зазначає соціальний історик Борис Миронов, імперська педагогіка виходила з переконання, що жінка має бути "керованою", а отже — вихованою через страх і контроль.

Саме тому відсутність різок не означала гуманності: насильство просто набувало іншої форми.

У підсумку система покарань у Полтавському інституті шляхетних дівчат та подібних закладах працювала не для виправлення конкретних помилок, а для формування постійного самоконтролю. Дівчина мала сама карати себе — мовчанням, стриманістю, покорою.

І саме це історики сьогодні називають головним результатом такої освіти: виховання жінок, які бояться порушити правила навіть тоді, коли ніхто не дивиться.

Полтава як частина великої імперської моделі

Полтавський інститут шляхетних дівчат був частиною масштабної імперської системи жіночого виховання, мета якої виходила далеко за межі освіти. Йшлося не про розвиток особистості, а про формування передбачуваної поведінки. У цій системі жінка розглядалася як ключовий інструмент відтворення імперії — через родину, мову, мораль і щоденні практики.

Як зазначає історикиня Лінда Едмондсон у класичному дослідженні Women and Society in Russia and the Soviet Union, жіночі інститути Російської імперії створювали "соціально безпечний тип жінки", яка не ставить запитань і не виходить за межі дозволених ролей.

Навчальні програми могли змінюватися, але ідеологічне ядро залишалося незмінним: лояльність важливіша за мислення, дисципліна важливіша за знання.

Ключова особливість інститутів шляхетних дівчат — не лише в тому, що там викладали, а й у тому, чого там не було зовсім.

  • не існувало предметів, які розвивали б критичне мислення;
  • не заохочувалися дискусії або альтернативні погляди;
  • не викладалися філософія, політична історія, основи права;
  • заборонялося обговорювати суспільні події.

Фактично дівчат привчали не мати власної позиції, а лише правильно реагувати на зовнішні очікування.

Наслідки: слухняність замість самореалізації

Випускниці таких інститутів рідко ставали публічними фігурами або агентками змін. Більшість із них ішли одним із трьох шляхів:

  • шлюб із чиновником або офіцером;
  • робота гувернанткою;
  • викладання в аналогічних закладах.

Українська історикиня Наталя Яковенко наголошує: освіта без права на вибір не є емансипацією. Вона лише маскує соціальні обмеження під "культурний рівень".

Таким чином імперія отримувала не освічених громадянок, а ретрансляторок власної ідеології — у сім'ї, у вихованні дітей, у побуті.

Чому від інститутів шляхетних дівчат зрештою відмовилися

На початку ХХ століття система інститутів шляхетних дівчат почала втрачати легітимність. Її критикували з різних боків:

  • за відірваність від реального життя;
  • за надмірну ізоляцію;
  • за відсутність професійної підготовки;
  • за психологічний тиск і авторитарні методи.

У педагогічних журналах початку ХХ століття, зокрема в оглядах реформ освіти, дедалі частіше звучала думка, що закриті інститути калічать соціалізацію дівчат. Це зафіксовано, зокрема, в історико-педагогічних дослідженнях Інституту педагогіки НАПН України.

Після революції 1917 року інститути шляхетних дівчат були ліквідовані як символ класової та гендерної нерівності, а їхню модель визнано застарілою й репресивною.

Історія Полтавського інституту шляхетних дівчат — це не просто сторінка з минулого. Це приклад того, як освіта може працювати не на свободу, а на контроль, не на розвиток, а на підпорядкування.

І саме тому сьогодні ця історія звучить несподівано актуально: вона нагадує, що питання освіти — це завжди питання влади над мисленням.