Від романтизації спротиву до вимагання жорстокої помсти: як змінилось суспільство за 4 роки війни в Українi

Ця зима стала для українців, мабуть, найважчою за чотири роки повномасштабної війни. Найхолоднішою. Найруйнівнішою.

Без світла — по кілька діб. Без тепла — у квартирах. Без гарантій, що завтра буде краще. І все це — під постійними обстрілами, сиренами, новинами про нові руйнування енергетики.

Люди знову гріли воду на пальниках, спали в одній кімнаті, заряджали телефони у пунктах незламності, шукали генератори, рахували години зі світлом. Четвертий рік війни Україна зустріла без ілюзій, але й без масового зриву.

Попри втому, холод і темряву, суспільство не продемонструвало паніки. Натомість — адаптацію.

Як змінилася країна за чотири роки великої війни — від "шокової ейфорії" до тверезої витривалості — Фокус розпитав президента КМІС, професора НаУКМА Володимира Паніотто.

Перший рік війни: "шокова ейфорія" і безпрецедентна консолідація

"Початок війни був шоком", — говорить Паніотто.

Але цей шок став каталізатором мобілізації. Суспільство відреагувало ентузіазмом спротиву та інтеграцією. Регіональні відмінності, зокрема у геополітичних орієнтаціях, суттєво зменшилися — особливо у ставленні до НАТО і ЄС.

"Виник ефект так званого "гуртування навколо прапора", — пояснює соціолог.

Рівень довіри до президента підскочив із довоєнних 37% до 90%. Зросла довіра до уряду та парламенту. І хоча реальна якість життя погіршилася, суб'єктивні оцінки ситуації в країні парадоксально підвищилися. Рівень щастя залишився на рівні 71%.

Поглибилася й національна самоідентифікація. Якщо у 1992–2004 роках майже 40% українців насамперед вважали себе громадянами України, то у 2005–2013 роках — приблизно 50%, у 2014–2021 — 60%, а після початку повномасштабної війни цей показник підскочив майже до 80%.

"Євген Головаха (відомий український соціолог, директор Інституту соціології НАН України) дуже влучно назвав стан суспільства у перший рік війни "шоковою ейфорією", — зазначає Паніотто.

Ці процеси детально описані у книзі "Війна і трансформація українського суспільства (2022 – березень 2025)", підготовленій спільно з Антоном Грушецьким.

Другий і третій роки: кінець ілюзій

На другий рік ейфорія почала спадати.

"Оцінки ситуації стали дещо нижчими, але зміни були незначними й зберігався високий рівень оптимізму", — каже соціолог.

Перелом стався після невдалого контрнаступу наприкінці 2023 року.

"Темпи негативних змін прискорилися, бо українці мали завищені очікування щодо його результатів. Стало ясно, що війна не закінчиться швидко", — продовжує експерт.

У 2024 році суспільство стало більш тверезим і вимогливим. Зник "романтичний" настрій початку війни.

"Частіше говорять про ціну війни, втрати, виснаження ресурсів. Підсилюється запит на справедливість, ефективність управління і чесні правила", — каже соціолог.

Четвертий рік війни: гойдалки надії

Новий чинник — зміна політики США після приходу до влади Дональда Трампа.

"В українців були високі очікування. Наприкінці 2024 року оцінки Трампа в Україні були вищими, ніж у багатьох країнах Європи. Пік надій — перед перемовинами у Стамбулі в травні 2025 року. Саме тоді ми зафіксували найнижчу готовність до продовження війни: відсоток тих, хто готовий терпіти війну "стільки, скільки потрібно", знизився з 72% у перші два роки до 54%", — розповідає Паніотто.

Коли ці очікування не справдилися, суспільство знову перебудувалося.

"Більшість сьогодні вважає, що війна закінчиться не раніше 2027 року чи пізніше. А готовність терпіти війну стабілізувалася на рівні 60–65%", — продовжує експерт.

Попри складну зиму з перебоями електро- і теплопостачання, базові настрої залишаються стійкими.

"Ми бачимо адаптацію до війни, її рутинізацію і нормалізацію. Йдеться не про зниження готовності до опору, а про поступове пристосування до довготривалої реальності".

Втома є. Але вона не про холод

Чи є втома від війни? Паніотто відповідає прямо:

"Емоційна втома, звісно, присутня. Зростає кількість людей, які переживають різні види стресу".

Майже 35% не готові терпіти війну безстроково. Найважче — страх за життя близьких, постійні обстріли та повітряні тривоги, економічні труднощі, проблеми з електроенергією, теплом і водою.

Втім, саме блекаути не стали головним чинником виснаження.

"Лише приблизно 5% прямо пов'язують свою втому з проблемами електро- чи теплопостачання. Це свідчить про високий рівень адаптації до інфраструктурних криз", — каже соціолог.

Зросла й готовність до територіальних компромісів заради миру: якщо у 2022 році таких було 10%, то зараз — 40% (за умови надійних безпекових гарантій).

Жорсткіше ставлення до війни

Разом із втомою зростає і жорсткість.

"Майже 90% підтримують завдання ударів по території Росії", — зазначає експерт.

Причому суттєво зросла частка тих, хто допускає удари не лише по військових цілях. З 13% до 25% збільшилася кількість тих, хто обирає варіант "завдавати ударів по всіх об'єктах, зокрема й по населенню, як це робить Росія".

"Це відображає психологічну трансформацію суспільства — від оборонної позиції до більш жорсткого сприйняття війни як екзистенційної боротьби", — звертає увагу соціолог.

І водночас — парадоксальний оптимізм.

Дві третини українців вірять, що через 10 років Україна буде процвітаючою країною — членом ЄС.

Покоління війни

Найскладніші наслідки можуть проявитися після завершення війни — насамперед у дітей і підлітків. За словами експерта, для них війна стала фоном соціалізації — тривоги, втрати, переїзди формують інший досвід дорослішання.

Можливі довгострокові ефекти — підвищена тривожність, травматичні реакції, зниження довіри до світу. Без системної підтримки це може трансформуватися у проблеми психічного здоров'я та соціальної інтеграції.

Втім, діти мають високу здатність до адаптації. Паніотто згадує дослідження КМІС під керівництвом відомої американської дослідниці Евелін Бромет щодо дітей, евакуйованих із Прип'яті після Чорнобильської катастрофи.

"Виявилося, що діти не мають психічних відхилень, а батьки, які за них переживали, — мали такі відхилення", — резюмує експерт.

Чотири роки війни змінили країну. Українці стали менш романтичними, більш вимогливими й жорсткішими у ставленні до ворога. Але попри втому, холодні зими й затяжну невизначеність, суспільство демонструє те, що соціологи називають адаптацією.

І саме ця здатність триматися — сьогодні виглядає головним ресурсом довгої війни.