Чи допомагає "сильна рука" навести лад в країні: досвід хунти Августо Піночета

Традиційно, коли говорять про Чилі періоду Августо Піночета, люди діляться на двi групи. 

Перша — тi, хто вважає генерала тією самою «сильною рукою», яка прибрала від влади лівацьких популістів та «навела лад і повернула законність» у державі. Так зазвичай говорять люди правих поглядів.

Натомість друга група — представники лівого та ліберального політичного спектру — вказують на жорстокі методи генерала Піночета і на те, що навіть якщо ціль його й була благою, то методи все одно неможливо нічим виправдати. 

Водночас існує ще й третій варіант оцінки подій, який у міжнародному обговоренні раніше не часто згадувався, але останніми роками число його прихильників все більше зростає. 

Фокус розбирався в передумовах та перипетіях путчу під керівництвом Августо Піночета, а також у його наслідках для усього світу.

Сальвадор Альєнде: чесний президент-соціаліст

За три роки до перевороту на виборах в Чилі переміг соціаліст Сальвадор Альєнде. Той рідкісний випадок, коли прихильник СРСР здобув владу цілком демократично. Не без підтримки Кремля, звичайно. КДБ допомагало йому фінансово, з іншого ж боку, ЦРУ теж витрачало ресурси на інформаційні кампанії проти президента із ворожого Вашингтону табору.

Прийшовши до влади, Альєнде націоналізував основні сектори економіки Чилі: банки та підприємства, пов'язані із видобутком, перероблюванням та експортом міді було відібрано в їхніх власників без будь-якої компенсації. Водночас самий мідний сектор віддавна належав американським компаніям. Сказати, що такі дії викликали обурення у Вашингтоні — нічого не сказати.

Тим часом на іншому кінці світу Альєнде привітали як першого демократично обраного президента-соціаліста. До того вважалося, що соціалісти можуть прийти до влади лише в результаті революції.

Склянка молока серед порожніх полиць

Утім, далі привітань у Москві заходити не поспішали. Натомість у лівого ідеаліста справи пішли кепсько. Він встановив державну регуляцію цін, проте з полиць у магазинах почали зникати товари. Соціалістичний уряд видав наказ про те, аби усі діти віком до п’ятнадцяти років забезпечувалися безкоштовною склянкою молока в день — та де набрати стільки молока?

За дивним збігом обставин у світі в той час обвалилися ціни на мідь — ключовий елемент експорту Чилі. Країна зазнала економічного краху. Інфляція становила сотні відсотків, товари на полицях потрібно було шукати «вдень зі свічкою» — тотальний дефіцит став основним епітетом економічного становища Чилі.

Сальвадор Альєнде поїхав за допомогою до СРСР, навіть до Києва завітав під час свого турне. Проте радянський уряд відмовив своєму латиноамериканському товаришу в суттєвій допомозі. Перший демократично обраний соціаліст залишився один.

У той час США зазнали принизливої поразки у В’єтнамі. І дозволити відбутися «ще одній Кубі» ніхто не збирався. Президент Річард Ніксон ще після обрання Альєнде на одній із таємних нарад зі спецслужбами заявив, що «економіка Чилі повинна ридати». Так і сталося. У 1973 році країну охопила хвиля страйків. Протестували усі: від домогосподарок до далекобійників. На тлі цього в кінці червня 1973 року збунтувався танковий підрозділ. Бронемашини рушили на урядовий квартал, проте президента врятував командир столичного гарнізону генерал Августо Піночет.

Саме тоді начебто й відбулася згадана вище розмова Августо з його дружиною. Принциповий генерал виглядав єдиною опорою законно обраного уряду — тож в кінці літа президент Альєнде призначив Піночета командувачем Сухопутними військами.

А вже майже через два тижні у Чилі відбувся зразково-показовий військовий переворот, який став однією із найбільш відомих у масовій культурі політичних подій XX століття. Всього за кілька годин було знесено уряд і у країні повністю змінився політичний режим.

Бойові кораблі, які вийшли в море на навчання, несподівано зійшли з курсу і стали надавати вогневу підтримку військам та авіації, які рухалися на Сантьяго. Водночас бойові літаки розпочали бомбардування урядового кварталу. Генерал Августо Піночет очолив переворот, але він би його не здійснив без підтримки керівників інших родів військ. Усі вони потім увійшли до керівної колегії (ісп. «хунта»), яка потім безальтернативно керувала країною протягом наступних майже двох десятків років.

Збройні сили завдали ударів по опозиційних радіостанціях, газетних редакціях, засобах комунікації. Президент Альєнде із кількома десятками прихильників забарикадувався у своїй резиденції. Вони були озброєні автоматами Калашникова, натомість їх обстрілювали із великокаліберної зброї. Врешті президента знайшли мертвим, із вогнепальною раною. За офіційною інформацією, Альєнде застрелився із пістолета, який йому подарував Фідель Кастро.

Стадіон, так стадіон

Колегія генералів оголосила розпуск парламенту, заборону профспілок та ввела цензуру для ЗМІ. Було введено комендантську годину та оголошено справжнє полювання на прихильників скинутого президента. Силовикам було надано надзвичайні повноваження. Вони могли без належного слідства заарештовувати та катувати підозрюваних у симпатії до Сальвадора Альєнде чи дружніх до нього політичних сил. А тих, в кого на вулиці знаходили зброю, розстрілювали на місці.

Оскільки місць в камерах для усіх заарештованих не вистачало, то було вирішено влаштувати концтабір прямо на стадіоні — Національній арені Чилі. Всього жертвами хунти стали приблизно три тисячі чилійців, десятки тисяч було піддано різного роду репресіям.

Цікаво, що вже в листопаді на Національному стадіоні було вирішено провести міжнародний футбольний матч (відбірковий). А суперником мала стати збірна СРСР — країни, яка у всі можливі рупори засуджувала переворот. Звісно, що представники СРСР навідріз відмовилися грати на тому стадіоні. На Чемпіонат світу поїхала збірна Чилі. Такий от перший своєрідний «успіх» хунти.

Вже наступного року Піночета без будь-яких виборів проголосили президентом Чилі. Отже, у порівнянні з іншими учасниками перевороту, його статус зріс. Принаймні формально. Офіційно диктатура тривала до 1980 року, коли хунта погодилася написати нову конституцію, яку на референдумі "затвердили" дві третини виборців: в умовах репресій та цензури результат був доволі прогнозованим. 

Наступного року, уже без додаткових консультацій з народом, автоматично розпочався восьмирічний термін генерала Августо Піночета. По завершенні цього терміну на референдумі, який мав би надати йому мандат ще на вісім років правління, він зазнав фіаско і... пішов від влади.

Чиказькі хлопці

Стабілізувавши політичну ситуацію шляхом терору та репресій, хунта віддала управління економікою молодим економістам-теоретикам, випускникам університету в Чикаго. На них ще казали «Чиказькі хлопці». Військові забезпечили їм відсутність опору, тож Чилі стала справжнім експериментальним майданчиком для неоліберальних реформ.

Було проведено масову приватизацію. Всього через кілька років після націоналізації. Водночас підприємства часто за заниженими цінами купували близькі до режиму особи. Були залучені іноземні інвестиції — транснаціональні компанії охоче інвестували у країну, де заборонені профспілки, будь-які протести, а робоча сила з кожним днем лише дешевшає. Також було практично скасовано імпортні мита, що зумовило масовий наплив закордонних товарів. Це підірвало національного виробника, особливо промисловість.

На початку 1980-х років, коли країна начебто повернулася до конституційного порядку, Чилі спіткала найбільша з 1930 року (періоду Великої депресії) економічна криза. Збанкрутували понад тисяча підприємств.

Уряд виводив країну з кризи шляхом надання субсидій та дешевих кредитів підприємствам та галузям, які він вважав стратегічними, проте часто їх знову ж таки отримували лояльні до військового керівництва компанії. Уряд Піночета черпав ресурси для своїх реформ із міжнародних кредитів, які Чилі охоче надавали такі організації, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Це, природно, призвело до зростання державного боргу країни.

У чому Чилі справді стала своєрідним зразком — це модель відходу військових від влади, який відбувався в межах системи численних стримувань та противаг. Зокрема, це дало змогу уникнути переслідування самому генералу Августо Піночету, який помер у 2006 році, так і не отримавши за життя вироку суду. Можливо, не зовсім справедливо, але це варіант припинення диктатури мирним шляхом. Без таких гарантій для себе генерали боролися б за владу до останнього, що пролило б ріки крові, перш ніж до країни повернулася б демократія.

Спадщина Піночета

Тож яку спадщину залишив по собі бунтівний генерал Августо Піночет? Дискусії тривають як у Чилі, де щороку у пам’ятні дати десятки тисяч людей виходять на мітинги “за” чи “проти” тієї чи іншої сторони. У світі питання традиційно постає більш філософськи: чи варті економічні успіхи тисяч жертв та десятків тисяч постраждалих від режиму воєнної диктатури?

Останнім часом академічні дослідження вказують на речі, які раніше були поза дискусією. У поляризованому Холодною війною світі й в умовах обмеженого доступу до Чилі дуже важко було провести академічне об’єктивне дослідження реального впливу хунти на економічне процвітання.

В роки правління Піночета та невдовзі після його відходу у демократичному світі, прихильному до США, в основному акцентували увагу на економічних реформах та успіхах військового уряду на цьому поприщі. Ба більше, отримані шляхом емпіричних досліджень результати (тобто реальні наслідки впровадження певних теорій) у 1980-х роках активно використовували для здійснення неоліберальних реформ вже у провідних країнах світу, зокрема у США та Великій Британії.

Натомість у Кремлі та його сателітах постійно наголошували на звірствах режиму, згортанні демократичних свобод та постійному порушенні прав людини. Який парадоксальний цинізм. Це важко зрозуміти людям, далеким від контексту офіційної радянської риторики.

Зараз же об’єктивні економічні дослідження з різних країн світу, зокрема й зі США (які, тепер це уже доведено розсекреченими документами, підтримували переворот і подальшу діяльність хунти), показують умовність успішності економічної політики Піночета та його команди молодих інтелектуалів.

За сімнадцять років різної форми диктатури перед реальним, а не номінальним переходом до демократії, економічні успіхи кілька разів змінювалися кризою. Водночас одна з економічних криз була визнана найбільшою з часів Великої депресії. Цікаво, що подібні піруети здійснювали й інші країни зі схожою економічною моделлю. 

Тобто країна за правління хунти продовжувала економічно функціонувати як і раніше, лише із терором, переслідуваннями та численними обмеженнями прав і свобод. Успіхам сприяла зовнішня кон’юнктура, інвестиційний клімат, який забезпечив лояльний до Вашингтона правий режим, та, з цієї причини, лояльна політика міжнародних фінансових інституцій. Чилі добровільно стала ареною для економічних експериментів і за це отримала певну фінансову допомогу, але це мало вплинуло на добробут населення.

Так, деякі нововведення сприяли розвитку економіки і вже за правління демократичних урядів закладений базис дав певні результати. Зараз Чилі за багатьма показниками — серед лідерів у Латинській Америці. Але важко оцінити саме роль хунти у цих реформах. Так, історичний досвід, найвагомішим елементом якого був крах Радянського Союзу, показав безперспективність повноцінної планової економіки. Проте у 1971 році, коли свої реформи в олігархічному Чилі проводив Альєнде, цього ніхто не знав. Президент-соціаліст міг програти чергові вибори і необхідні ринкові реформи б провелися іншими реформаторами, які б, можливо, їх здійснювали повільніше за Піночет, але без масових позасудових арештів та страт.

Звідси можливий третій варіант висновку про реальну роль Піночета в історії. Висновок, який поза дихотомією «чи може ціль виправдати засоби», що традиційно є основою дискусії про роль бунтівного генерала.

Питання можна поставити так: якою, зрештою, була реальна ціль Августо Піночета, коли він наказав армії рушити на штурм палацу законно обраного президента?

Ще за лічені місяці до того він переконував дружину, що основний обов’язок офіцера — це служити своїй Батьківщині, а вже на початку осені наказав обстрілювати власну столицю. Чи не була єдиним наслідком усієї затії особиста влада самого генерала та збагачення близьких до нього корпорацій? Заради цього він віддав свою країну під економічні експерименти, що призвели до подальших економічних потрясінь. Його попередник експериментував із лівими інноваціями в економіці, генерал же рушив праворуч.

А графіки економічного зростання — це наслідки невблаганного історичного процесу, який би відбувся незалежно від вибриків недалекоглядних та безвідповідальних латиноамериканських політиків. Врешті, реальний вплив економічного зростання на добробут чилійців став відчутним аж на початку XXI століття — після нових реформ, які провели у демократичних умовах уже наступники Піночета.