Ефект "Оппенгеймера": яке послання людству несе фільм-переможець Оскара-2024

Потемніле небо простягається над милями піску пустелі, а вдалині з освітленого ешафота здіймається об'єкт, який змінить світ. Перше атомне випробування — визначальна сцена у фільмі "Оппенгеймер", який у неділю ввечері отримав сім премій "Оскар", включно з найкращим фільмом. Сцена розгортається протягом семи або близько того хвилин постійно наростаючої напруги: ніхто не знав, чи вибухне взагалі тієї ночі бомба, а якщо й вибухне, то чи не спалить вона весь світ.

Подивившись фільм у перші вихідні прокату, я знайшла цю сцену болісною, хоча історія вже давно зафіксувала результат. Я просто продовжувала дивитися на вчених із Лос-Аламоса, які зібралися, щоб стати свідками великої події, ніби знімаються в кіно на відкритому повітрі.

"Оппенгеймер" — фільм про виняткового генія, надзвичайну співпрацю і поворотний момент в історії. Але це також урок прикладної фізики: як самотній каталізатор може запустити ланцюгову реакцію, вплив якої неможливо передбачити або контролювати. Найбільший тріумф Дж. Роберта Оппенгеймера привів у рух сили, які призвели до його падіння. Інновація, покликана зробити світ безпечнішим у довгостроковій перспективі, зробила його явно небезпечнішим. А під час наступних атомних випробувань у повоєнні роки багато американців навмисно зазнали впливу радіації, щоб побачити, як на них вплине вибух і його наслідки.

Солдатів провели через місця вибухів, коли пісок охолов достатньо, щоб по ньому можна було йти; пілотів відправили крізь хмари, що все ще клубочилися; матроси вишикувалися на довколишніх шлюпках. На полігоні Юкка-Флет у Неваді навіть був викликаний для гри армійський оркестр. Я знаю цю останню частину, бо мій дядько Річард Гіггер очолював музичну групу.

Річард вступив на військову службу в 1946 році. Він був 16-річним чорношкірим хлопцем, завдяки армії він потрапив зі Східного Сент-Луїса до Німеччини. Перебуваючи там, він отримав дозвіл відвідувати програму музичного навчання в Дахау, яку проводили члени Берлінської філармонії. Це змінило його життя. Протягом наступних десятиліть він виступав перед главами держав, вів телеграфні паради Мангеттеном і неодноразово з'являвся на "Шоу Еда Саллівана".

У період з 1952 до 1955 року в його обов'язки також неодноразово входило виконання пісні "Shake, Rattle and Roll", яка акомпанувала найруйнівнішій силі в історії людства.

Інші ветерани атомної енергетики, як їх почали називати, перебували в південній частині Тихого океану, пробираючись крізь радіоактивну воду і заповнюючи кратери від вибухів. Ви можете почути, як колишні військовослужбовці розповідають про низку подібних подій — з гордістю, честю і глибоким почуттям досади — у документальному фільмі під назвою "Я бачив дракона". Річард теж у ньому бере участь.

Через 25 років, що охоплюють три війни, він пішов з армії і зустрів мою тітку Еллен. Разом вони почали викладати музику в середній школі Сан-Фернандо, де вони привели оркестр, що марширує, на таку кількість чемпіонатів (загалом 13, 11 із них поспіль), що це було майже несправедливо. Принагідно вони виховали сотні, а може, й тисячі дітей, багато з яких досі вважають, що цим двом вдалося змінити їхнє життя. На честь Річарда було названо будівлю школи і перехрестя. Ще є величезна фреска. Але врешті-решт, наслідки військової служби Річарда наздогнали його, як і багатьох інших.

Для Річарда все почалося з пухлини гіпофіза. Хірурги видалили його, але через кілька років результатом стала черепна кровотеча і пошкодження головного мозку, яке з часом погіршувалося.

У дитинстві я знаходила свого дядька добрим, але страшним: це неймовірна суміш шоуменської бравади і військової суворості. Після кровотечі все це зникло. Він рухався повільно і мало говорив. Він усе ще вмів грати на музичних інструментах, але в документальному фільмі говорить моя тітка. Річард сидить і мовчить. Він помер через три місяці.

Протягом п'яти десятиліть ветеранам-атомникам заборонялося розповідати про свій досвід будь-кому, навіть дружині або лікарю. Це ускладнило отримання достовірної інформації про їхню чисельність або про медичні наслідки, від яких вони постраждали, включно з лейкемією, раком щитоподібної залози, множинною мієломою. Їм і членам їхніх сімей також стало важко отримати необхідну підтримку. Щоб довести свою правоту Департаменту у справах ветеранів, моя тітка проводила довгі години в бібліотеці, читаючи наукові статті про атмосферну іонізуючу радіацію (багато з яких їй спочатку довелося перекласти з японської), копалася в архівах старих газет Невади, консультувалася з лікарями. Їй багато разів відмовляли, але нарешті, через сім років, пом'якшилися. Було офіційно підтверджено, що стан Річарда, найімовірніше, був спричинений впливом радіації. Це давало їй право на отримання скромної компенсації.

Низка умов тепер є "передбачуваними" для ветеранів-атомників, тобто вважаються результатом їхньої служби. Але неможливо дізнатися, скільки людей постраждало або померло до того, як було ухвалено цю політику, або скільки інших станів також може бути результатом впливу, а також скільки родин не змогли провести дослідження, подібні до тих, що проводила моя тітка, або вперто продовжували домагатися справедливості впродовж стількох років. Ветеранів стає дедалі менше, але ці питання залишаються актуальними, оскільки наслідки радіації можуть передатися дітям та онукам.

"Оппенгеймера" критикували за те, що він не показав руйнування в Хіросімі та Нагасакі. Я думаю, що це був правильний вибір. Було б образливо, а можливо, навіть непристойно зводити ці страждання до сюжету біографічного фільму про велику людину, фільму, який, незважаючи на свою глибоку основу, в кінцевому підсумку є розвагою, вигадкою. Залишити жах Японії уяві або нав'язливим думкам, від яких, як ви бачите, Оппенгеймер намагається відгородитися, мені здалося доречним смиренням. Це так само правильно, як повне мовчання, яке у фільмі супроводжує першу реєстрацію вибуху.

Щодо впливу бомби на тіла американців, то вигляд незахищених від радіації вчених найбільш сильний. Ця сцена нагадує метафору того, наскільки наївно-оптимістичною була ядерна програма, наскільки непідготовленою була нація або навіть світ до жахів, які вона розв'яже. Після випробування, коли армійські хлопці збирають бомби, що залишилися, в ящики і відвозять їх, Оппенгеймер каже Теллеру: "Щойно їх використають, ядерна війна, а можливо, і будь-яка війна, стане немислимою". Я підозрюю, що настільки ж немислимою була б ідея, що Сполучені Штати навмисно перенесуть частину шкідливого впливу бомби на своїх власних військовослужбовців.

Якби "Оппенгеймер" був більш традиційним фільмом, капітуляція Японії могла б стати кульмінацією. Але фільм триває ще годину, звертаючи увагу на боротьбу Оппенгеймера за збереження свого допуску до секретної інформації, боротьбу, що розгортається паралельно із сутичкою вашингтонського інсайдера за посаду в кабінеті міністрів. Можна вийти з кінотеатру з враженням, що, принаймні у США, головною жертвою бомби стала кар'єра Оппенгеймера.

Для мого дядька наслідки прийшли пізніше. Для деяких інших ветеранів-атомників або членів їхніх родин — або для людей, які живуть поруч із випробувальними полігонами, наприклад, у Неваді та на Маршаллових островах, і, звісно ж, для людей у Японії — це може ще статися в майбутньому. Фільм, удостоєний премії "Оскар", розповів дуже конкретну історію, але з тим днем пов'язано і безліч інших життів. Так чи інакше, ніхто не залишився незачепленим. Ми всі живемо з підвітряного боку від цієї знаменної події.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

"Оппенгеймер". Чому фільм Крістофера Нолана про батька атомної бомби вийшов екстра-класу