Культура як soft power України: чому митці стали неформальними дипломатами під час війни

Саме тут починається роль культури.

Війна Росії проти України — це не лише війна за території. Це війна за право існувати як окрема нація, з власною мовою, історією, літературою та мистецтвом. І саме культура часто здатна пояснити це значно краще, ніж політичні заяви чи новинні заголовки.

Від культурної дипломатії після Майдану до культурного прориву після 2022 року

Насправді процес переосмислення України у світі почався не у 2022 році. Я б розділила його на два етапи — після Революції Гідності та після початку повномасштабного вторгнення.

Після Майдану українські фільми дедалі частіше почали звучати на міжнародних фестивалях. Наші митці активніше працювали в Європі. Ми поступово виходили з російського культурного контексту й переставали представляти себе через нього. Саме тоді закладалися основи сучасної української культурної дипломатії.

Але після 2022 року відбувся справжній культурний вибух. Про Україну почав говорити весь світ.

Кожен, хто вважає себе українським митцем, режисером, письменником чи музикантом, раптом усвідомив: його голос означає значно більше, ніж просто творчість. Ми всі стали своєрідними амбасадорами України. З’явилося відчуття особистої відповідальності — пояснювати світові не лише те, що відбувається сьогодні, а й чому ця війна взагалі стала можливою.

Чи здатна культура впливати на політичні рішення?

Звісно, після перегляду одного фільму чи прочитання однієї книжки політик не змінить свою позицію щодо постачання зброї Україні. Але культура й не працює миттєво. Вона поступово формує уявлення про країну, її людей і те, за що вони борються. А вже це з часом впливає і на суспільні настрої, і на політичні рішення. 

Саме культура формує середовище, в якому такі рішення стають можливими.

Культурна дипломатія допомагає політикам, журналістам, науковцям, експертам і широкій громадськості зрозуміти українців не через статистику або геополітичні схеми, а через людський досвід. Саме тому вона безпосередньо впливає на рівень підтримки нашої країни.

Адже підтримують не цифри на карті. Підтримують людей, яких вдалося зрозуміти.

Чому сучасна безпека починається з культури

Минулого року я організовувала один із сайд-івентів під час Мюнхенської конференції з безпеки. Серед панельних дискусій була розмова про деколонізацію культури на прикладі творчості Казимира Малевича за участі Тімоті Снайдера та Тетяни Філевської.

На іншій панелі виступав Максим Буткевич, якого на той момент щойно звільнили з російського полону. Він говорив про важливість літератури та про українських авторів, які допомагали йому пережити ув’язнення.

У залі були дипломати, журналісти, політики та експерти з безпеки. І саме тоді я вкотре зрозуміла, наскільки важливо інтегрувати культуру в безпекові дискусії.

Сучасні війни давно перестали бути лише війнами танків і ракет. Ми живемо в епоху пропаганди, дезінформації та боротьби за інтерпретацію реальності. Захист культури й забезпечення її вільного розвитку сьогодні також є частиною системи національної безпеки.

Особисті історії працюють сильніше за новини

Свій фільм «Малевич» я представляла не лише на кінофестивалях. Ми показували його під час Генеральної Асамблеї ООН, у Європейському парламенті та на Конференції з відбудови України в Римі.

На перший погляд це історія художника, який жив понад сто років тому. Але насправді це історія про імперіалізм, привласнення та боротьбу за право залишатися собою.

Малевич пережив переслідування, арешти, репресії, загибель колег і учнів. На прикладі його долі можна пояснити іноземній аудиторії не лише минуле, а й сучасну війну.

Саме тому особисті історії працюють сильніше за новини.

Новинний цикл змінюється щодня. Люди бачать десятки повідомлень про обстріли, фронт або дипломатичні переговори й поступово звикають до них. Натомість історія конкретної людини залишається в пам’яті надовго.

Кіно, література, театр чи музика дозволяють не просто отримати інформацію, а прожити чужий досвід. І тоді війна перестає бути абстрактною геополітикою.

Як говорити про військову допомогу через людський вимір

Мені здається, ми вже пройшли етап, коли можна було переконувати світ виключно мовою цифр, аналітики чи геополітичних аргументів.

Сьогодні найсильніше працюють конкретні людські історії.

Історії людей, які втратили дім, близьких або свободу, але не втратили гідність. Саме через такі історії європейці починають не просто розуміти цю війну, а відчувати її.

Мистецтво має тут унікальну роль, бо воно не пояснює, а проживається.

Коли людина дивиться фільм або читає книжку, то перестає бути стороннім спостерігачем. Вона стає співучасником історії. І тоді питання військової допомоги Україні перестає бути питанням абстрактної міжнародної політики. Воно стає питанням захисту конкретних людей та їхнього права жити.

Після 2022 року кожен український митець став амбасадором України

Після початку повномасштабного вторгнення українські митці фактично стали частиною міжнародної адвокації України.

І важливо, що це сталося не як формальна функція, а як внутрішня потреба.

Ми розповідаємо історії, пояснюємо контекст, руйнуємо міфи, які десятиліттями створювала російська пропаганда. Кожен режисер, письменник, художник чи музикант сьогодні несе відповідальність за те, як Україну бачать за кордоном.

Росія багато десятиліть інвестувала у власний культурний вплив. Україна лише зараз починає системно формувати власний голос у світі, але цей голос уже звучить.

Бути видимими означає вижити

Сьогодні присутність України в європейському культурному просторі — це вже не питання репрезентації, а питання виживання. 

Якщо країна зникає з культурного поля, вона поступово зникає і з поля уваги. Саме тому ми повинні бути видимими й повинні звучати, а також бути частиною європейського діалогу.

Культура не замінює дипломатію чи армію. Але вона створює те, без чого дипломатія часто безсила, — розуміння, емпатію і людський зв’язок.

А в час війни це іноді стає не менш важливим ресурсом, ніж будь-яка інша форма підтримки.