Біля воріт Кремля. Як 400 років тому Сагайдачний козаків на Москву водив

Королівська авантюра

На початку червня 1618 року Військо Запорозьке остаточно прийняло рішення підтримати претензії польського королевича Владислава на московський трон. До цього часу польсько-московська війна тривала вже майже десять років. Спочатку Річ Посполита на чолі з королем Сигізмундом ІІІ намагалася під виглядом допомоги "законному цареві" посадити на московський трон своїх ставлеників — Лжедмитрія І та Лжедмитрія ІІ, що видавали себе за померлого в ранньому віці сина Івана Грозного. Однак перший у Білокам'яній не прижився, а другого до неї навіть не впустили.

Поляки не здавалися, і 1609 року війну було оголошено офіційно. Спочатку їх супроводжував успіх — московські бояри визнали царем польського королевича Владислава, а польський гарнізон на два роки сів у Кремлі. Але 1612 року ситуація кардинально змінилася. Спочатку ополчення Мініна і Пожарського вигнало поляків із Москви, потім Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова. Наступні кілька років бойові дії велися навколо Смоленська, який московити безуспішно намагалися відвоювати.

Тим часом король Сигізмунд не полишав надії посадити свого сина на царський престол. У квітні 1617 року польське військо виступило у вирішальний похід на Москву, але майже одразу виявилося, що сил для перемоги явно не вистачає. Польська шляхта, добряче втомившись від війни, що тривала не перший рік, далі воювати особливо не хотіла, а в королівській скарбниці не вистачало грошей для оплати послуг необхідної кількості іноземних найманців.

Тут-то Сигізмунд і звернув свій погляд у бік запорожців, які були хоч і не зовсім "вірними", але все-таки його "підданими". Тому було кілька причин. По-перше, у попередні роки козаки завоювали авторитет умілих і грізних воїнів, по-друге, за короткий термін вони могли виставити багатотисячне військо. І найголовніше — козацьке військо перебувало на повному самозабезпеченні, його не потрібно було ні одягати, ні озброювати, а замість оплати можна було запропонувати політичні поступки.

Переговори між королівськими посланцями та Військом Запорозьким розпочалися ще влітку 1617 року і затягнулися на рік. Зрештою в червні 1618 року козаки погодилися підсобити Сигізмунду в "працевлаштуванні" сина. В обмін королівська величність обіцяла не гнобити козаків і зберегти за ними право сповідувати православну віру (яка після Берестейської унії 1596 року фактично опинилася в Речі Посполитій на напівлегальному становищі).

На Москву

У другій половині червня шість козацьких полків загальною чисельністю 20 тисяч осіб на чолі з гетьманом Сагайдачним вирушили в похід на Москву, відкривши таким чином другий фронт у польсько-російській війні. У цей час основні бої велися в районі Можайська, тому запорожці, які наступали через Сіверщину (сучасна Чернігівська область), на своєму шляху не зустріли серйозного опору.

Розпочавши з успішного штурму Лівен, козаки Сагайдачного "взяли, висікли і спалили" Єлець, Лебедин, Шацьк, Касимов і ще 10 менших міст і замків. Щоправда, успіх не завжди супроводжував запорожців. Наприклад, Михайлів і Зарайськ їм узяти не вдалося. У плани гетьмана не входила затяжна облога міст, тож якщо одразу перший штурм не вдавався, козаки йшли далі. У результаті військо Сагайдачного за два місяці здолало вдвічі більшу відстань, ніж королівське за рік.

16-17 вересня козаки безперешкодно переправилися через Оку — прямий шлях на Москву було відкрито. Військо царського воєводи Григорія Волконського, яке повинно було їм перешкодити, розбіглося, щойно з'явилися перші чутки про наближення черкесів (назва запорожців у Московії того часу). Через три дні передові частини запорожців з'єдналися з польськими військами біля Донського монастиря під Москвою.

План Москви, зроблений поляками 1612 року

Появу Сагайдачного польське командування зустріло з великою радістю, оскільки їхні війська перебували на межі боєздатності. Затримки з виплатою платні солдатам, нестача продовольства, хвороби та дезертирство не сприяли підняттю бойового духу. Тому прибуття 20-тисячної підмоги виявилося дуже доречним.

Генеральний штурм Москви було призначено на ніч із 10 на 11 жовтня. Розроблений великим гетьманом (польським головнокомандувачем) Яном Карлом Ходкевичем план припускав, що загін запорожців зробить відволікаючу атаку, тоді як основні сили завдадуть удару з півдня і південного заходу через Тверські та Арбатські ворота. Сапери мали підірвати ворота, після чого німецька наймана піхота і польські жовніри мали кинутися в проломи, що утворилися.

Однак незадовго до початку штурму на бік обложених перебігли два французьких майстри-підривники, які назвали дату і час початку атаки. У результаті в намічений час штурмувальники натрапили на підготовлений і завзятий опір. Атака Тверських воріт одразу захлинулася, біля Арбатських поляків спочатку супроводжував успіх, але незабаром і там вони змушені були відступити.

Невдача штурму багато в чому була викликана і неучастю в ньому основних сил запорожців, яким у плані Ходкевича відводилася другорядна роль. Історики висувають різні версії, чому великий гетьман ухвалив таке рішення. За однією з них, він не захотів, щоб слава взяття Москви дісталася запорожцям. За іншою — брати участь у штурмі відмовився сам Сагайдачний. Висуваються припущення, що гетьман не хотів своїми руками посилювати польську корону або що, дізнавшись про готовність поляків розпочати переговори з Михайлом Федоровичем, вирішив даремно не губити козаків.

Як би там не було, невдалий штурм означав фактичний кінець війни. На довгу облогу в поляків уже не було ресурсів. Не кращим було становище і московського царя. Розуміючи, що справа рухається до миру, Сагайдачний з основними силами рушив додому, розоривши дорогою Калугу. Тим часом 3 січня 1619 року Річ Посполита і Москва підписали Деулінське перемир'я. За його умовами Польща, хоч і не зумівши посадити на царський трон королевича Владислава, отримала Смоленську та Чернігівську землі, досягнувши таким чином максимальних розмірів у своїй історії.

Плата за службу

Після прибуття додому запорожці отримали 20 тисяч злотих, що на ті часи було досить невисокою платою за військову службу. Основний "дохід" від походу склали здобуті в бою трофеї. Зокрема, у Єльці козаки перехопили московські "упоминки" (данину) кримському ханові.

Не бажав польський король віддячити запорожцям за війну з Москвою і політичними поступками. У жовтні 1619 року Сагайдачний був змушений підписати Роставицьку угоду, згідно з якою козацьке військо скорочувалося до трьох тисяч осіб. Основна маса ветеранів польсько-московської війни мала повернутися до своїх колишніх панів. Крім того, збереглася заборона запорожцям на походи на Кримське ханство та Османську імперію.

Аналогічно йшли справи і в церковному питанні. Незважаючи на обіцянки, становище православної церкви ніяк не покращилося. Тому запорожці були змушені взяти справу у свої руки. 1620 року Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського православного братства, а за кілька місяців за його підтримки єрусалимський патріарх Феофан висвятив у сан Київського митрополита Іова Борецького, відновивши таким чином православну церковну ієрархію на українських землях.

Однак Сагайдачний вирішив, що якщо король пообіцяє двічі, то вдруге свого слова вже точно дотримається. 1621 року козаки знову прийшли на допомогу короні, зігравши вирішальну роль у перемозі над османськими військами під Хотином. Однак і цього разу обіцяної нагороди вони не отримали. Надалі запорожці порожнім обіцянкам просто так не вірили і стали відстоювати свої права зі зброєю в руках.