Бути в тилу. Як співробітники "Джокера" змінили офіс на волонтерство

Три історії про допомогу, яку може зробити кожен із нас.

Війна ділить суспільство на два табори: фронт і тил. Перше не може існувати без іншого. Поки одні воюють, інші мають забезпечувати їх цією можливістю. Тому важливо працювати та підтримувати країну зсередини.

З початку повномасштабного вторгнення співробітники компанії Джокер.юа не тільки працюють, а й волонтерять. Ми вирішили не йти шляхом підтримки незнайомих організацій, а зайнятися прицільною допомогою — від людини до людини. Операційно, організаційно та деколи морально це робити складніше, але точно надає більше сенсу кожному дню.

Як виникла ідея

Ідею допомагати волонтерам на місцях і знайомим благодійним організаціям подали співробітники, які першими вибралися з-під обстрілу. Вони першими зіткнулися з волонтерами на вокзалах, вони ж першими взялися до організації допомоги від Джокер.юа. Керівники компанії миттєво їх підтримали. Обговорень практично не було.

Так минув місяць. До допомоги приєдналося багато співробітників. Усі як один підтверджують: так вони почуваються потрібними, причетними й не залишаються осторонь.

Ми завжди говорили про людське обличчя бренду "Джокер". Допомога має йти від серця до серця, від людини до людини. Зараз це мільйони українців, життя яких можна покращити одним маленьким кроком. І ми це робимо.

Історія перша. Про психологічну допомогу

"Усе почалося з того, як моя колега побачила у Фейсбуці публікацію психолога Тетяни. Жінка колись вже тікала з Криму, — розповідає свою історію співробітниця Юліана. — Зараз Тетяна надає безоплатну допомогу усім охочим, але в жінки є дитина, яку потрібно годувати".

Оскільки Джокер.юа регулярно оплачує послуги психолога для своїх співробітників, ті знають, наскільки важливо лікувати не тільки фізичні рани, а й душевні. Юліана попросила Тетяну дати список людей, які зараз потребують психологічної допомоги. Компанія оплатила для них сеанси на квітень.

Також Джокер.юа допомагає фондам, з якими знайомі співробітники. Серед них, зокрема, БФ "Життєлюб" та "Свої". З останнім одну з колег пов’язують особливі спогади.

"У 2014 році я поїхала з Горлівки із сумкою, в якій був спортивний костюм і купальник про всяк випадок, — почала свою історію Юліана. — Коли я приїхала до Києва, мені ніде було жити. Я опинилася на вокзалі з 1 500 грн у кишені.

Я працювала продавчинею чохлів для мобільних телефонів і клеїла на них захисне скло. Наприкінці вересня стало дуже холодно, а у мене не було теплих речей. Грошей катастрофічно не вистачало".

У жінки залишились два варіанти: або повертатися в окуповану Горлівку, або шукати кімнату в Києві. Одного разу їй зателефонувала кума та розповіла, що на Контрактовій є одне місце, де допомагають біженцям.

"Я приїхала туди. Виявилося, дівчатка зі схожими історіями взяли в оренду склад і почали допомагати іншим переселенцям. Мені дали талончик, за яким на складі можна було підшукати потрібні речі. Я взяла зимові чоботи, зимове пальто, шапку, шарф, рукавички, штани теплі, светри… Все, на що у мене не вистачало грошей".

Після цього Юліана ще раз їздила до дівчат за допомогою. А в 2016 році вже сама привезла власні речі для допомоги біженцям. На той момент ініціатива розросталася у фонд "Свої".

Історія друга. Допомога на місцях

"Від початку війни ми піклувались про кожного нашого співробітника, — розповідає Юлія. — Команда стала як цитадель у скрутний час. Ми надавали одне одному фізичну та психологічну підтримку. А коли всі осіли у безпеці, з’явилась потреба повернутись у світ".

Юлія разом із колегами почали збирати перевірених волонтерів і допомагати їм фінансово. Потім вирішили залучити до допомоги користувачів Джокер.юа. Для цього створили канал та бот у Телеграмі, де кожен може ознайомитися з волонтерами та адресно надіслати допомогу. "Ще будемо його апгрейдити та розвивати. Щойно прийде мир, допомога буде потрібна ще більше", — додає дівчина.

Щодо допомоги конкретним фондам і людям, Юлія пояснює: ніяк не могла поєднати в голові новини про мільярдні пожертви — і волонтерів, які, немов жебраки, мають просити копійкову допомогу на реальну допомогу.

"Перші дні війни я весь час моніторила новини й місцеві чати ТрО та волонтерів. У медіа неодноразово говорили: хтось в якийсь фонд переказує мільярди. Але в місцевих чатах волонтери весь час просили про дуже прості речі, на які не вистачало грошей. Йдеться не про мільйони доларів, а про кілька тисяч гривень.

Згодом, коли я почала займатись евакуацією співробітників через гуманітарщиків, почула цьому підтвердження. Люди казали: "От би нам хтось допоміг із паливом, бо ми вже всі свої гроші витратили". Так і народилася ідея — допомогти тим, чиї руки допоможуть реальним людям. Це може бути одна людина, а може й десять. Важливо, що допомога потрібна саме зараз. Дуже відгукнувся концепт: допомагаючи одному — допомогти багатьом".

На сьогодні команда вже допомогла з медикаментами притулку на Донеччині, де зараз перебувають 30 тварин. Також підтримали психолога зі Львова, який разом зі знайомими за власні кошти розвозив мам, їхніх дітей і біженців на вокзалі до кордону. Ще один приклад допомоги — відчайдушна жінка-волонтер, яка безперервно займається логістикою потрібних товарів.

Fullscreen

"Про кожного з волонтерів я писала невелику історію для каналу та бота. Кожен з них вражає. Я плакала, коли думала про них. Це були сльози гордості. Для мене люди, які не байдужі до чужого горя — герої", — пояснює Юлія.

"Саме можливість зробити більше, ніж просто вижити, допомагає мені триматися. Кожне добре діло повертається прибавкою енергії у +100. Ти бачиш людей по-справжньому. Мовчки підставляєш плече тим, хто цього потребує. Це про любов до близьких, світу, миру. Це про людяність", — підсумовує дівчина-волонтер.

Історія третя. Про ночі за кермом

"Ми з батьком волонтеримо ще з 2014 року, — розповідає Ростислав. — Багато допомагали в АТО, вже навіть є власний фонд.

Коли мій брат і тато поїхали воювати, я теж хотів поїхати з ними, але не міг залишити матір. Тільки сидіти без діла я не можу. Як спокійно спати, коли ти бачиш вбивства дітей, жінок, людей похилого віку? Тому я активно долучився до роботи. Розумів: спочатку потрібно допомагати ЗСУ, потім мирному населенню".

Ростислав направив всі свої емоції у волонтерство. Хлопець цілодобово возив з різних міст допомогу для українських військових. Також займався гуманітарними питаннями. Доводилося ночувати за кермом, спати на підлозі чи навіть у сараях.

"Це було важко та часом небезпечно. В одній із поїздок нас зупинило троє невідомих і направили в обличчя автомати. Сказали, що хочуть відібрати бус. Дякувати, поліція супроводила нас до місця ночівлі".

Ростиславу доводилося проїжджати поблизу ракетних ударів. Він саме перебував неподалеку від вінницького аеропорту, коли в нього прилетіли вісім ракет. На щастя, все обійшлося.

"Ти сильно вимотуєшся морально та фізично, але завжди гріє думка про перемогу. Я згадую дітей у бомбосховищах, літніх людей, які йдуть воювати або віддають останнє на армію. Думаючи про це, знаходиш у собі сили працювати далі. Через небажання, через втому, через решту труднощів. Просто йдеш і робиш. А відпочиватимеш вже після перемоги", — підсумовує наш волонтер.