Час помсти прийде, як і перемога: щемливе відео до роковин початку війни

До річниці повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю команда WAW підготувала відео про те, як українці витримали жахіття і розгубленість перших днів війни, як змінилися і зміцніли за ці довгі 12 місяців.

Короткометражний документальний фільм зроблений на основі реальних —офіційних та амторських — зйомок. Це історія про те, як ми вистояли перед навалою окупантів, у що ніхто в цілому світі не вірив. Як змогли об’єднатися в єдиному пориві й поламати плани рашистів "взять" Київ за три дні, а згодом вигнати їх з Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини.

Та то буде згодом. А в перші години більшість з нас пережила розгубленість.

Сьогодні все пригадується, наче в тумані. Вибухи на військових аеродромах. Висадка російського десанту в Гостомелі. Перший масований обстріл України крилатими та балістичними ракетами. Цілі — військові штаби, пункти управління і цивільні об’єкти по всій країні. Перші жертви війни. Біль втрат.

До 24 лютого у нас було інше життя. Щасливе. Ми навіть не усвідомлювали, наскільки. Але кремлівський диктатор не залишив нам вибору, окрім як боротися. За свою землю, за свободу і за щастя жити у вільній Україні.

Черги біля військкоматів. БТРи на столичній Оболоні. Виття сирен. Налякані очі перехожих. Бої. Фронт у декого приходив просто по його вулиці. Влучання ракети в сусідню багатоповерхівку можна було знімати просто з власної кухні. Цивільне населення спускалося у підвали. Без їжі, без води, без світла і зв’язку.

У кожному з нас вирувала невідома досі суміш емоцій. Страх у перемішку з надією, переляк. Але з вірою в ЗСУ. І наші захисники дали підстави потроху радіти. Взяли в полон перших "асвабадітєлєй", розбили колону танків, що сунула на Харків по об’їзній трасі, збили перший вертоліт — над Київським морем, знищили ворожу техніку в Сумах… Росіяни отримали супротив на всіх фронтах.

Нам казали "шансів немає"… А ми стояли. Привид Києва захищав нас з неба. Прикордонники на острові Зміїний тримали оборону в морі. Наша арта давала прочуханки ворогові на землі. І навіть роми крали танки з-під носа ворога, а домогосподарки збивали надокучливі російські дрони банками з консервованими овочами. Повторюючи при цьому знамениту фразу прикордонника із Змієного "русскій воєнний корабль іди на@уй".

Нас розривали на частини, а ми залишались єдиними. На околиці столиці кияни влаштували жорсткий прийом окупантам: техніка, яка йшла на прорив, потрапила під шквал коктейлів Молотова (бо серйозної зброї у нас тоді не було), і вся була знешкоджена. А на Чернігівщині беззбройний чоловік зупинив рух ворожої бронетехніки, кинувшись ледь не під гусениці танка. Численні мітинги в Херсоні й Енергодарі засвідчували нашу, простих людей, відвагу й сигналили світу: Україна ніколи не стане територією росії. Ніде в окупованих населених пунктах не затримувались надовго російські прапори – їх зрізали партизани.

Нам завдавали пекельного болю… Буча, Маріуполь, Бородянка… Криваві рани, які ніколи загояться. А ми знали: час помсти прийде. Як прийде і перемога.

Завдяки мужнім чоловікам та жінкам, котрі без вагань взяли зброю до рук. Котрі тримали "Азовсталь", а тепер тримають фортецю "Бахмут". Ціною крові й власного життя. Бо відступати нам нікуди.

Завдяки нашій праці. Аграрії, попри небезпеку підірватися на ворожій міні, виводили на поля техніку, щоб Україна і світ були із зерном.

Завдяки світові. Який підтримує нас та допомагає зброєю. Який, зрештою, подолав страх перед путіним і свою залежність від російських енергоносіїв.

Завдяки сміливості Патрона.

Завдяки нашій пісні, гімну ОУН, яку співала "Пташка" (парамедик Катерина Поліщук) у бункері "Азовсталі", в Маріуполі, підтримуючи побратимів.

Завдяки всім нам.

Попри біль та втому, холод та темряву. Ми стискаємо зуби і продовжуємо рух уперед. Адже впевнені: перемога вже чекає на нас. Бо ми не ті, якими були 24 лютого. Ми інші. Сильніші, впевненіші, згуртованіші.