Суджа наша: коли і чому "степова Січ" відійшла Росії

Сили оборони України у ніч на 6 серпня розпочали транскордонну операцію у Курській області РФ. На тлі цього у публічному просторі України все частіше стали лунати тези про історичну й етнічну належність цих територій. Дійсно, південь Курської області належить до історико-етнографічної області Слобожанщина, або Слобідська Україна.

За переписом населення 1897 року 61% мешканців містечка Суджа називали себе українцями (тоді було вжито слово "малорос" — так називали українців у Російській імперії), а вже у 2020-му українцями у цьому містечку себе вважав лише 1% населення. Схожа ситуація спостерігається на всьому півдні Курської області, Бєлгородської області та частини Воронезької.

У пошуках вільного життя: як заселялася майбутня Слобожанщина

Перші достеменні дані про заселення цих територій датуються серединою XVІ століття. Кілька десятків років ця земля заселялася втікачами від панщини та кріпацтва, що лише посилювалися у Московському царстві та Речі Посполитій.

А перелом в історії цієї місцевості відбувся у 1638 році, коли організованими групами прибули запорізькі козаки, яких розгромили під час чергового повстання поляки.

Москва шукає вартових

Оскільки татарські орди часто нападали на Москву, а одного разу навіть спалили, заселити ці землі козаками було прийнятним рішенням проблеми. Тим паче, спостерігався позитивний досвід у сусідів. Спочатку Велике Князівство Литовське, а потім і Річ Посполита саме так вчинили із Запорізьким козацтвом — століттям раніше, коли воно лише почало зароджуватися.

Тож у Москві запозичили польсько-литовський досвід і створили для прибулих запорізьких козаків знайомі для них умови. Землі у цьому пустельному краї було задосить, і кожен міг її взяти стільки, скільки зможе обробити, — разючий контраст у порівнянні з тим, що бачили козаки в себе на батьківщині, та й тим, що відбувалося на території самої Московії.

Козаки створюють "степову Січ" — Слобожанщину

Тож козаки побудували таку собі степову Січ. Вони жили у спеціальних поселеннях — слободах. Кожна козацька слобода будувалася так, щоб можна було у будь-який момент зайняти оборону від непроханих гостей. Об’єднувалися вони у сотні, а сотні — у полки. Всього було (за винятком деяких коротких періодів) пʼять слобідських козацьких полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький.

Царський уряд надавав їм економічні привілеї і не втручався у внутрішні справи полків, які формально підпорядковувалися Бєлгородському воєводі. У ті часи формальне підпорядкування монарху де-факто самоврядних територій було доволі поширеною практикою. Поки спостерігалася загроза зі степу, царському уряду було достатньо, щоб козаки просто жили на цій території. Адже пройти смугу, всіяну козацькими слободами — Слобожанщину, так, щоб не встрягнути у конфлікт із самими козаками, було неможливо.

Слобожанщина — держава у державі

Слід наголосити: Слобожанщина ніколи не входила до складу Гетьманщини. П’ять слобідських полків функціонували паралельно із драматичними подіями, які відбувалися з середини XVII століття трохи західніше і лягли в основу історії України цього періоду. Певною мірою Слобідську Україну можна назвати степовою Запорізькою Січчю московського варіанту. Тобто, фактично це була держава у державі.

Із козаків — у гусари…

Завершилася вільна козацька історія Слобожанщини зі зміщенням кордонів Російської імперії на південний захід. Упродовж XVIII століття відбулася низка російсько-турецьких воєн, у яких перемоги здобувала Росія. Це закінчилося зруйнуванням Кримського ханства та анексією його територій, проте слобідські полки до цього не дожили.

У 1765 році, коли Слобідська Україна вже перестала бути прикордонням, у Санкт-Петербурзі ухвалили рішення про переформатування козацьких полків у гусарські. Інакше кажучи, було уніфіковано їхній статус у російській армії. Водночас козацька старшина отримала офіцерські звання — дієвий метод російської імперії в асиміляції поневолених народів, коли їхню знать приймали до лав російського дворянства. З часом землі колишньої Слобожанщини стали звичайним регіоном Російської імперії. У 1765 році було утворено Слобідсько-Українську губернію, її неодноразово переформатовували і врешті у 1835 році губернію було перейменовано на Харківську. У певний період її військове керівництво управляло землями сучасної глибокої Росії. Проте з часом, навпаки, її площу урізали та передавали сусіднім губерніям.

Від царя до більшовиків

Упродовж ХІХ століття ця територія, заселена етнічними українцями, стала одним із центрів національного відродження. Тут у Харкові було відкрито перший на території підросійської України університет, звідси родом видатні представники української інтелектуальної та творчої еліти.

Тож не дивно, що коли весною 1917 року у Києві було проголошено Центральну Раду, з цього регіону прислали до неї делегатів. Слобідська Україна відійшла до УНР за Брестським мирним договором між більшовиками та Німецькою імперією 1918 року.

Суджа — непроголошена столиця Радянської України

Після капітуляції Німеччини та падіння уряду гетьмана Скоропадського більшовики відродили комуністичну Україну, сформувавши її маріонетковий уряд, що розпочав свій шлях з окупації УНР у тому самому містечку Суджа. Коли після років воєн УНР таки було розгромлено, маріонетковий уряд УСРР (до 1936 року Україна називалася саме УСРР — Українська Соціалістична Радянська республіка) офіційно підтвердив приналежність північно-східної частини Слобожанщини до комуністичної Росії.

Остаточно лінію кордону (фактично адміністративні межі республік у Радянському Союзі) було встановлено у середині XX століття. Цікаво, що ще у 1919 році у переписці між маріонетковим урядом УСРР і радянським урядом на пряме запитання, чому північний схід Слобідської України відчужується від УСРР, попри етнічний склад та економічну інтеграцію саме з Україною, було надано відповідь, що все через непевність перемоги. Радянський уряд не був упевнений у розгромі УНР і хотів у випадку чого покластися на те, що інший "український уряд" визнав ці території за Радянською Росією.

То чия ж нині Суджа?

Історія Слобожанщини є яскравим прикладом того, що ігри із історією є завжди рухом в обидва боки, адже будь-який історичний період має свій початок і завершення. І якщо Кремль бере на озброєння своїх пропагандистських наративів історію ХІХ століття, коли російська держава перебувала на піку могутності, то завжди можна знайти період історії, коли ситуація була іншою, а кордони пролягали не так, як це вигідно пам’ятати Москві.