"В Україні для ВПО мають бути всі соціальні гарантії за прикладом країн ЄС", – адвокатка Юлія Татік

Населення України стрімко скорочується. Відповідно до даних ЦЕС, станом на листопад 2024 року за кордоном перебували 5,2 млн громадян, і за рік чисельність тих, хто виїхав, зросла на 300 тисяч осіб. Не менше вражає число, що визначає кількість громадян, які виїхали з різних регіонів України й отримали статус ВПО, – таких понад 4,6 млн. В Україні внаслідок реформи було створене Міністерство національної єдності, яке теоретично має опікуватись і ВПО, і українськими біженцями за кордоном. Проте чи вдається державі взяти під контроль такі чутливі питання, як перебування громадян в еміграції та мотивація їх повернення додому, і чи створені в Україні гідні умови для тих, хто став вимушеним переселенцем внаслідок масштабної російської агресії? Про це та інші важливі питання ми говорили з адвокаткою, громадською діячкою, президенткою адвокатського об’єднання "Всеукраїнська асоціація адвокатів" Юлією Татік.

На кінець листопада 2024 року за кордоном залишаються 5,2 млн українських біженців. Дослідження, проведене ЦЕС разом з "Info Sapiens" у листопаді–грудні 2024 року, показало, що лише 43 % біженців мають намір повернутися з-за кордону. На вашу думку, наскільки це реалістичне число та насамперед від яких чинників залежить повернення тих, хто за кордоном із 2022 року?

Наразі точних даних про кількість громадян України, які нині перебувають за кордоном з метою тимчасового проживання, встановити не можливо. Орієнтовна загальна кількість громадян, які виїхали з України з моменту вторгнення 24 лютого 2022 року, сягнула майже 7 млн осіб по всьому світу і, на жаль, продовжує зростати. Наскільки реалістичним є число в 43 % громадян, які повернуться на постійне місце проживання в Україну, сказати важко, оскільки гаряча фаза конфлікту ще не завершилася, а політичні світові події, від яких, зокрема, залежить зміна ситуації в Україні, спрогнозувати дуже складно. Загалом що більше в громадянина є часу для адаптації в іншому соціумі, звикання до інших правил, мови, влаштування на новому місці, звикання до клімату, обставин, то глибше відбувається укорінення в таке середовище, міцнішають соціальні зв’язки; і що далі, то важче це буде змінити. Проте українцям, як і багатьом слов’янам, притаманна риса осілості на конкретних територіях (проживання на певній території пращурів). Тому можемо очікувати, що достатньо значна кількість українців усе ж таки вирішить повернутися. Та для цього має бути усунена першопричина, через яку громадяни виїхали за кордон: небезпека для життя та здоров’я громадян і нестабільна соціально-економічна ситуація. Повинні бути затверджені та визнані на рівні світових лідерів тотальне припинення вогню й визначеність на довготривалий період щодо можливості безпечного та мирного життя на території України. Саме це стане першим й основним важелем у рішенні про повернення додому.

Приклади масової міграції внаслідок війни у Європі є – можемо згадати війну в колишній Югославії. Звісно, в цьому випадку йдеться про сотні тисяч осіб, а не мільйони, як у випадку України. Але все ж для повернення людей до Боснії та Герцеговини знадобилися десятиліття. Наприклад, Боснія втратила близько пів мільйона зі свого 4,5-мільйонного довоєнного населення. Ці люди роз’їхалися по всьому світу, проте за 15–20 років став помітний процес повернення боснійців додому. Цьому сприяла і вдала стратегія повоєнного відновлення країни, і програма з повернення біженців, яку планово втілювала влада. Передусім варто пам’ятати, що очікувати на повернення всіх 100 % – хибна стратегія. Проте держава має піклуватися про створення умов, щоб кожен, хто вирішить повернутися, отримав тут підтримку й заохочення до побудови свого життя та кар’єри вдома.

В Україні часто говорять про безпекові гарантії, які мають вплинути на рішення українських біженців повернутися. Ваша думка – наскільки важливе завершення війни й надання країні безпекових гарантій, та як це може вплинути на повернення українців додому?

Завершення війни та надання Україні безпекових гарантій важливе і частково може вплинути на повернення українців додому. Проте безпекові гарантії та їхні ефективність і реальність для кожного українця підлягають суб’єктивному оцінному судженню. Для кожного ті чи ті умови цих гарантій можуть і не означати безпекову ситуацію, за умов якої вони готові повернутися додому.

Гарантії мають визначатися конкретними й чіткими директивами, схваленими сильними гравцями на політичній арені світу, підписанти в яких мають бути реальними інтересантами (зацікавленими суб’єктами) в забезпеченні довготривалого миру в Україні, зокрема, шляхом направлення миротворчого контингенту та інших умов. Однак і це не гарантує 100 % безпеки, оскільки світові процеси перебувають в активній фазі політико-економічних змін. На жаль, нині жодних конкретних проєктів угод або концепцій забезпечення миру та безпеки для України ані уряд України, ні інші держави та світові інституції публічно не представили, що спонукає переміщених українців жити та влаштовувати життя за кордоном і надалі.

Безпекові умови й гарантії – безумовно, базова потреба, щоб українці розглядали саму ідею повернення додому. Та результати опитувань свідчать, що не лише безпека, а й умови проживання мають велике значення. До прикладу, відповідно до проведеного "Info Sapiens" опитування, серед стимулів до повернення в Україну опитані найчастіше згадували остаточне закінчення війни (53 %), підвищення рівня життя в Україні (46 %), можливість знайти роботу з гідною оплатою (33 %), припинення бойових дій і повітряних ударів по місту, в яке планують повернутися (31 %), припинення бойових дій у рідному регіоні (24 %). Тобто йдеться і про безпеку, і про покращення умов для подальшого життя та реалізації можливостей громадян у своїй країні.

Уряд створив Міністерство національної єдності, з-поміж пріоритетів якого було озвучене питання повернення українців. Як ви оцінюєте цю ініціативу та які головні рішення цього міністерства, на вашу думку, могли би сприяти поверненню українців?

Слід зауважити, що насправді таке міністерство не створювалося, а діюче Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України перейменували на Міністерство національної єдності України (постанова КМУ № 1366 від 3 грудня 2024 року). Водночас було фактично ліквідовано Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, яке піклувалося зокрема, але не винятково, питаннями ТОТ (тимчасово окупованих територій) та реінтеграції населення з ТОТ.

Згідно з Положенням про вказане міністерство, основними завданнями Міннац’єдності є "формування та реалізація державної політики з питань національної єдності України і спільного розвитку, української національної самосвідомості, інформаційної політики єдності України та стратегічних комунікацій, забезпечення визначених законодавством України прав й інтересів осіб, які виїхали за кордон, та створення умов для їх добровільного повернення до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні".

Насправді ж перейменоване міністерство втратило весь основний функціонал щодо питань, пов’язаних із захистом прав населення на ТОТ, внутрішньо переміщених осіб. Нині відсутній головний орган у системі центральних органів влади, що забезпечує формування та реалізацію держполітики з питань тимчасово окупованої території України. Тобто українцям, які вимушено стали ВПО на території власної держави, ускладнили доступ до інституцій, функціонал якого відтепер знову є розпорошеним по різних відомствах і міністерствах, що ускладнює реалізацію державної політики щодо забезпечення прав і максимальної лояльності до ВПО саме в Україні з метою зменшення відтоку громадян з України.

З огляду на завдання, висвітлені в Положенні про Міннац’єдності, вбачається акцент саме на питаннях, що забезпечують заохочення до інтеграції українців за кордоном, полегшують їм умови укорінення в іншій державі, що прямо суперечить інтересам самої України.

Наразі відомо, що Міністерство єдності та його очільник Олексій Чернишов у різних країнах ЄС започатковують Центри єдності. Як вважаєте, навіщо створювати такі центри в країнах ЄС, а в описі проєкту вказувати на інтеграцію в країні перебування, а не на заохочення повернення громадян?

Так, прерогативою в роботі Міннац’єдності нині вбачається акцент саме на питаннях, які забезпечують заохочення до інтеграції українців за кордоном. На мою думку, оскільки в Україні щодня збільшується кількість громадян зі статусом ВПО, найголовнішою задачею країни є насамперед не допомогти укорінитись українцям за кордоном, а зробити все можливе для зупинення відтоку українців за кордон, вживши якомога більше заходів для надання умов таким особам, щоб вони могли максимально комфортно влаштуватися на підконтрольній Україні території.

Замість того, щоб залучати іноземні інвестиції для можливості забезпечення умов для ВПО на території України, надавати пільги, упроваджувати спеціальні програми щодо житла, налагоджувати й збільшувати обсяг робочих місць для покращення економіки України, заохочувати народжувати в Україні тощо, держава всіляко сприяє відтоку й укоріненню населення за кордоном, а також навіть приховано примушує виїжджати за межі країни, не забезпечуючи прямі права Конституції. Йдеться про ст. 48, 49, 50, 53, 55 – право на охорону здоров’я, право на освіту, право на гідний рівень життя, право на доступ до суду.

Забезпечення прав ВПО в Україні – на вкрай низькому рівні, що змушує таких осіб виїжджати за кордон у пошуках кращої долі.

На вашу думку, чи є вже в Міністерства зрозуміла концепція, як працювати з нашими громадянами за кордоном та як мотивувати їх повертатися?

З огляду на реальні дії представників міністерства та новини, які висвітлюються на офіційному сайті відомства, держслужбовці взяли курс на концептуальне вкорінення громадян України за кордоном і перетворення їх на емігрантів без жодної можливості та заохочення повернення в Україну. До прикладу, стрічка новин з початку роботи міністерства, тобто із середини січня 2025 року, містить новини про діяльність, пов’язану майже винятково із заходами та подіями за кордоном: участь у робочому візиті президента до Республіки Польща, робочий візит до Німеччини, робочий візит до Давосу, візит до Праги, зустріч із високопосадовцями у Відні, відкриття "Unit hub" у Берліні, поїздка до Іспанії, підписання рамкових угод про співпрацю для підтримки українців за кордоном, поїздка до Франції, підписання декларації про створення Центру єдності України у Франції тощо. Можна зробити висновки, що міністерство досі не має актуальної та чіткої концепції роботи з повернення громадян України додому.

Одне з головних питань – це законодавчі норми, які мали б підтримати наших громадян і надати їм певні соціальні гарантії. Про які зміни до законодавства може йтися, на вашу думку, за умови, що вони точно допоможуть Україні врегулювати певні питання повернення людей?

Гадаю, тут варто виходити з потреб різних категорій громадян. Наприклад, їх можна було б розділити на декілька груп і підгруп за певними ознаками. Перша група: громадяни, які перебувають за кордоном під тимчасовим прихистком інших держав, а друга – ті, які залишили своє місце проживання в зоні бойових дій або в наближеній до них зоні та мешкають в Україні. Зауважу, що першочерговим має стояти питання не повернення українців, які виїхали, а питання ВПО. Тому що цих людей, які переїхали в інші регіони України, повертати в Україну не потрібно, але варто їх підтримати, надати їм належну допомогу, опіку, соціальні гарантії, а ще – віру в те, що вони потрібні своїй державі саме тут. В Україні для ВПО мають бути всі соціальні гарантії за прикладом країн ЄС, тобто і суттєві соціальні виплати, і надання безкоштовного навчання, освіти для дітей, пільги на комунальні послуги й транспорт, медичне страхування тощо.

Щодо категорії громадян іншої групи, а саме – біженців, які перебувають за кордоном, то вимоги до змін у цій категорії вищі. Це необхідність отримання безпекових гарантій, покращення соціально-економічної ситуації в країні на довготривалу перспективу.

Для повернення громадян в Україну варто було б внести багато змін до законодавства. Насамперед має бути розроблена концепція та поетапний план заходів у різних сферах законодавства. Та все ж наголошую: нині переконати тих, хто виїхав, без сталого миру й безпекової ситуації майже неможливо.

Але Україна має готуватися до забезпечення можливостей повернення своїх громадян, створюючи вже зараз, невідкладно, аналогічні умови для ВПО й тих, хто не покинув країну або вже повернувся. Зміни мають стосуватися насамперед соціального забезпечення – доступна медицина, стабільність пенсійного забезпечення, забезпечення незахищених верств населення, програми щодо подолання демографічних проблем (заохочення до народжування, соціальна й фінансова підтримка), освітні програми, пом’якшення податкового клімату (для приваблення ведення бізнесу та його розвитку).

Якою ви бачите сьогодні перспективу повернення українців – від яких ключових чинників залежить, скільки громадян повернуться, та чи достатньо залучена держава до процесу повернення українців?

Перспективу повернення українців в умовах сьогодення, враховуючи протиправну бездіяльність законодавчої та виконавчої влади в цих питаннях, вважаю вкрай низькою. Для потенційних емігрантів є свої життєві цикли, і сплив кожного з них є незворотнім для ухвалення рішення повернутися додому (опанування мови, вступ до ВНЗ, працевлаштування, купівля житла). Тому час – це найголовніший чинник. Рівень відсотка громадян, які вирішать повернутися додому, залежить і від того, як швидко завершаться бойові дії, коли з’явиться можливість безпечного проживання на території України. Водночас залежить і від швидкості упровадження з боку держави заходів, необхідних та ефективних для мотивації громадян повернутися.

На вашу думку, як державі створити найоптимальніші умови для повернення біженців з-за кордону в Україну – чи варто передбачити комплексну програму, яка охоплюватиме допомогу із житлом, працевлаштуванням?

У цьому контексті важливо говорити про комплексний підхід законодавчої ініціативи, і варто визначити найголовніші аспекти й точки, які матимуть вплив на ухвалення рішення. А це, я вважаю, безпека, належна й чітка організація внутрішньої політики призову, військового обліку, бронювання, відтермінування, соціальний захист (належний рівень фінансової та житлової адресної допомоги різним категорія громадян), пом’якшення податкової політики для фізичних осіб і ведення малого та середнього бізнесу, наявність робочих місць, доступна освіта та медицина.

Програми за вказаними напрямками мають бути синхронними та взаємопов’язаними, чітко вибудуваними, необхідно встановити контроль за використанням цільових коштів. І ще – під вказаний проєкт має бути створена централізована інституція виконавчої влади з розгалуженою системою на місцях.

Чи потрібно на державному рівні передбачити вирішення не лише соціально-економічних питань, а й подолання можливих психологічних проблем громадян, які кілька років перебували в інших країнах?

Щоб створити чітку модель психосоціальної допомоги в медзакладах, МОЗ наказом № 2118 від 13 грудня 2023 року визначило перелік послуг з надання психосоціальної допомоги, водночас збільшивши їхню кількість. Психосоціальні послуги надаються в Україні безоплатно за Програмою медичних гарантій.

Та нині на сайті МОЗ і в закладах охорони здоров’я відсутня будь-яка інформація, зокрема за зверненням на гарячу лінію, де саме можна отримати таку допомогу громадянину України.

Поза сумнівом, таких програм психологічної реабілітації потребують усі громадяни України. Варто було б реалізувати ці програми на державному рівні, до прикладу, у штат підприємств / організацій додати штатну одиницю психолога, запровадити в системі охорони здоров’я поряд із сімейним лікарем або ж впровадити практику окремих невеликих центрів реабілітації психічного здоров’я, а також у закладах освіти тощо.

Окреме важливе питання – це громадяни зі статусом ВПО, які виїхали з прифронтових і тимчасово окупованих територій. Як вважаєте, чи достатнім є їхній соціальний захист нині? Які можливості й пільги таким ВПО має надати держава, особливо якщо йдеться про мешканців міст, які було зруйновано та окуповано?

Вважаю, опіка над ВПО є не те що недостатньою, а фактично не відповідає навіть мінімальним потребам в умовах сьогодення.

Виплати ВПО станом на сьогодні становлять: 2000 грн для дорослих і 3000 грн для дітей та осіб з інвалідністю. Слід зауважити, що така допомога є навіть меншою, аніж визначений на 1 січня 2025 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3028 грн). А з огляду на вартість послуг і товарів, комунальних послуг, житла, ці суми є мізерними. До того ж при поданні заяви на виплату потрібно відповідати визначеним законом критеріям.

Окремо маю зауважити, що ВПО, які втратили житло, держава має забезпечити місцем проживання. Та всеукраїнську інвентаризацію нерухомості, яка придатна для ВПО як житло, досі не провели, а процеси малої приватизації в Україні на час воєнного стану ніхто не зупиняв, навпаки, вони активно продовжуються, при цьому розпродаються об’єкти державної та комунальної власності, які могли би бути тимчасовим житлом для громадян. А закон України від 28.07.2022 року № 2468-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння процесам релокації підприємств в умовах воєнного стану та економічного відновлення держави" взагалі дозволив активно відчужувати майно комунальної та державної власності, аби поповнити держбюджет, проте про потреби ВПО в ньому не йдеться.

Загалом ВПО – це не про статус осіб. Це громадяни України, які є найціннішим, що є в держави. Тож варто почати піклуватися про таких осіб ДО того, як вони через безвихідь поїдуть шукати кращої долі за кордон та стануть потрібними й корисними для економік інших країн.