Як знайти свою нішу в ресторанному бізнесі. Поради від Костянтина Литвиненка

Костянтин Литвиненко — один із найцікавіших нових голосів у ресторанному підприємництві. Він — засновник брендів «Мамой Клянусь», «Плов Хочу», «Шопочем» у Дніпрі та MOOD у Лос-Анджелесі. І хоча на перший погляд ці проєкти дуже різні, їх об'єднує спільне ДНК: чесність, глибина та відчуття ніші, яке не вимірюється трендами.

Бізнес із людським обличчям. На старті кожного свого ресторану Литвиненко ставив просте запитання: яку емоцію гість хоче пережити, але не має де? І відповіді ставали концепціями. Так народилися: «Мамой Клянусь» — ресторан із атмосферою родинного застілля, де кожен гість — як за великим грузинським столом. «Плов Хочу» — відповідь на брак справжньої центральноазійської кухні у форматі поваги, естетики та гастроосмислення. «Шопочем» — вибухова суміш нічного міста, стрітфуду, TikTok-естетики й свободи. MOOD — ресторан у Лос-Анджелесі, який відкрив у 2024 році, як продовження своєї місії показати український смак у глобальному міському контексті. “Ніша — це не просто порожня категорія. Це відсутність голосу. А коли ти даєш цьому голосу силу — з’являється новий сенс”, — каже Костянтин.

Зростання всупереч. За останні три роки, попри пандемію, повномасштабну війну й кризу, бренди Литвиненка зросли на понад 60%. Щороку — +15–25% до виручки. І це не маркетинговий фокус, а результат реальної роботи: оптимізація витрат без втрати якості, перехід на локальних постачальників, розвиток власного delivery, запуск budget-friendly та vegan-friendly меню.

«Під час спаду ми не просто зберегли бізнес — ми створили нові робочі місця, підвищили середній чек і залишились лідерами у своїх нішах», — пояснює він.

У ресторанах працює понад 100 людей — і це не просто персонал, а учасники змін. У команді — стратегічні сесії, відкрита фінансова аналітика, менторинг і навіть кризова підтримка: від релокації до допомоги сім’ям. Страви, які «не заслужили» ресторану — але отримали його. Ключ до успіху — віра у страви, яким не довіряв ринок. Наприклад, плов. До «Плов Хочу» в Україні ця страва сприймалася як щось «домашнє», «на базарі», але точно не ресторанне.

Костянтин запросив шефа з Ташкента, вклався в автентичність, сервіс, подачу — і зробив плов не просто ресторанною стравою, а символом гастрономічної поваги.

«Ми не вигадуємо нове. Ми дивимось на звичне і робимо це з новим рівнем уваги, етики й естетики. У цьому й є нішевість», — говорить підприємець.

Схожий кейс — хумуси фалафель та піти. У «Шопочем» її перетворили на гастрономічний об’єкт для нової аудиторії: без м’яса, із соусами власного виробництва, з креативом і стилем. Інновації — через сенс. У проєктах Литвиненка інновації — не про «впровадити щось модне», а про зміст: автоматизовані системи обліку; маркування алергенів; авторські соуси та спеції; експериментальні меню — як-от «no meat Tel Aviv» у «Шопочем». Франчайзинг? Так, але не масовий. Брендова модель адаптована під українські та європейські реалії, і фокус — не на кількість, а на збереження цінностей.

Впізнаваність і нагороди

Сьогодні ці проєкти — частина гастроінфраструктури міста:

·        «Мамой Клянусь» — переможець «Ревізора» (2017), понад 1 000 відгуків у Google, активна присутність у рейтингах.

·        «Плов Хочу» — фіналіст премії «Сіль» у 2019, 2020, 2021 роках.

·        У 2021 році Костянтин Литвиненко став переможцем престижної національної премії Ukrainian Business Award у номінації «Підприємець року».UBA — одна з найавторитетніших бізнес-нагород України, яка відзначає прозорі, відповідальні та ефективні компанії. Ця відзнака стала знаком довіри з боку клієнтів, партнерів та інвесторів, а також підтвердила відкритість і стабільність брендів Литвиненка.

·  «Шопочем» — переможець Dnipro Street Food Fest 2023 («Відкриття року»), вірусні TikTok-відео, десятки тисяч переглядів.

“Ми не просто готуємо. Ми формуємо нову гастрономічну культуру — з повагою, з історією, з відповідальністю”, — каже ресторатор. 

Соціальна вага. Бренди Литвиненка — це ще й активна соціальна позиція: понад 15 000 обідів для ВПО, тероборони, медиків; кулінарний освітній проєкт «Готуймо разом»; участь у програмах боротьби з харчовими відходами; підтримка міських подій, фестивалів, освітніх ініціатив. Це не волонтерство як жест. Це бізнес як частина міста.

Висновок

У кожному великому місті — десятки концепцій, сотні меню і тисячі тарілок. Але справжніх історій — одиниці. Костянтин Литвиненко — саме з тих підприємців, які не просто відкривають ресторани, а говорять про щось важливе: про дім, про чесність, про їжу, яка повертає до себе.

Його бізнес — це поєднання дисципліни й натхнення, глибини й простоти. Його ніша — там, де багато хто проходив повз. Але він побачив не «ще один формат», а ще одну людину, яку можна почути через їжу.