17 годин з турнікетами, 20 операцій і золоті медалі: історія ветерана ЗСУ, що втратив кінцівку

Чоловік пішов на війну в перші дні повномасштабного вторгнення, на фронті втратив кінцівку, пройшов непростий шлях прийняття нового себе і завдяки спорту знайшов сили жити далі. Свою історію боєць розповів нашому виданню.

З ведучих у військові

До початку “великої” війни Борис вів подвійне життя: вранці йшов на зміну на завод, а після перевдягався та працював ведучим на святах: дитячі урочистості, дні народження, навіть був аніматором.

“Цікаве мирне життя. Звичайно, інформаційні попередження про війну лунали ще наприкінці 2021 року, та я тоді сумнівався, що Росія піде повномасштабним наступом на Україну. Хоча вже й були Крим та Донбас”, — розповідає Борис.

Рано вранці, 24 лютого 2022 року чоловік, як завжди, зібрався на завод.

“О п'ятій годині ранку я вийшов з дому на зміну. Чекав автобус. Чув якісь вибухи, та не надав їм великого значення, думав, що то якісь виробничі моменти на кар'єрі і нічого страшного. Коли ж дістався заводу, подивився пабліки і зрозумів — почалося вторгнення”, — каже захисник.

Ще в 2014 році, після анексії Криму Борис хотів долучитися до війська, однак його не взяли — на ВЛК був визнаний непридатним. Та цього разу, перед обличчям масштабної небезпеки, все сталося інакше.

“Треба було щось робити. Діяти. У мене велика родина: багато братів, батьки, бабуся. Вони всі потребували захисту. Та і не тільки моя родина була в небезпеці. Бути осторонь було просто неможливо. Тому наступного дня я вже пішов до військкомату, отримав свій перший у житті військовий квиток і ввечері опинився у війську”, — пригадує ветеран.

“В пам'яті закарбувалися крики побратимів”

Борис потрапив в інженерно-саперний підрозділ 17 Криворізької танкової бригади. Захищав Україну на Бахмутському напрямку, Херсонщині, воював в Часів Ярі, на Харківщині, приймав участь в бойових діях в Курській області РФ.

“Звісно було страшно: від першого й до останнього дня служби. Звикнути до війни неможливо. На початку я ще мав якісь дитячі, романтичні уявлення про війну та зброю з кіно та книжок. Думав, що це все історія про героїв, велич, добро та зло. Але в реальності це страх, кров, тремтіння, холод, очікування невідомого і смерть”, — зазначає боєць.

Перше поранення чоловік отримав поблизу Бахмута — шию посікло уламками і військовий частково втратив слух. Втім, друге поранення в жовтні 2024 року, на жаль, виявилось значно більш серйозним.

“В ті дні ми працювали на Курщині і дуже багато. Займалися облаштуванням оборонних споруд. Я навіть кинув палити тоді, тому що просто не вистачало дихання, щоб швидко та якісно працювати. Коли ми все зробили, то на техніці вже вирушили додому. І в цей момент нас почали переслідувати ворожі міномети, артилерія, дрони... Тоді і прилетіло”, — розповідає військовий.

Захисник і досі не знає, що то було, але ворожим снарядом ветерану буквально зрізало коліно.

“Не пам'ятаю болю чи шоку від поранення. В пам'яті більше закарбувалися крики побратимів, які також дістали поранення. Техніка встала, ми зупинилися біля окопу, мене стягнули (рухатись сам я вже не міг) і почалися довгі години очікування евакуації”, — каже Борис.

Ворог зрозумів, що йому вдалося зупинити групу українських військових, тому почав накривати район новими ударами. В хід пішли навіть керовані авіабомби. Через пекельний дощ зі снарядів евакуація була неможлива, тому довгих 17 (!) годин боєць провів з турнікетами на нозі, втративши багато крові.

Коли ж евакуація стала можливою, Борис опинився в лікарні в Сумах, де йому ампутували травмовану ногу. Через турнікетний синдром інших варіантів у медиків просто не було. 

“Я тільки просив лікаря, щоб він залишив якомога більше ноги, але турнікети у мене стояли дуже високо, тому м'язи почали відмирати”, — пригадує ветеран.

Крім того, у військового почали відмовляти нирки, тому Бориса відправили на лікування в столицю. У підсумку ветеран витримавблизько 20 (!) операцій, включно з реампутаціями кінцівки.

“В перші два місяці, коли я ще лікувався в шпиталях, я сам, навпаки психологічно допомагав рідним. Давав їм зрозуміти, що все добре, адже я живий. Так, ногу вже не відновиш, але поганих думок в голові не було. Та коли повернувся додому опинився в депресії, скажу чесно. Однак я пройшов через це завдяки роботі з психологами, які допомогли мені зрозуміти своє місце в світі, свої можливості”, — пояснив Борис.

“Це буде довго і боляче, але ми переможемо”

По-справжньому, шукати межу своїх можливостей чоловік почав вже після протезування. У військового дуже висока ампутація, тож навчитися ходити наново було неабияким викликом для нього.

“Це був довгий період навчання. Я довго ходив з реабілітологами коридорами, вулицями. Приїжджав в місто і багато ходив по паркам, створював собі перешкоди і складні умови ходьби, щоб зрозуміти, що я можу долати: доріжки, тротуари, плитка, щебінка, гравій, трава. Я не хотів себе обмежувати, наприклад, що от я не зможу піти на пляж, бо там пісок, а по піску я ходити не вмію. Я люблю природу, риболовлю, тому мені треба було всьому навчитися”, — зазначає ветеран.

А згодом в житті захисника з'явилася справжня пристрасть — спорт.

“До поранення я був дотичний до спорту лише через мікрофон, — жартує чоловік. — Проводив міські змагання, нагородження переможців, коментував спортивні події. Це був максимум. Та після відновлення мер Жовтих Вод привів мене якось на стадіон до мого першого тренера і з того часу я став займатися шість днів на тиждень по три години і мені було мало”.

Ветеран зізнається, що й досі страждає від сильного фантомного болю, однак ґартує тіло, щоб призвичаїтись до нових випробувань в житті.

“Просто військові не звикли просити про допомогу, тому і я не планував постійно до когось звертатись, щоб мені десь допомогли піднятися чи щось піднесли. Тим паче, з роками тіло не молодіє”, — каже військовий.

Наразі в спортивному доробку Бориса вже є “золото” у волейболі на кріслах колісних, “срібло” в регбі та “бронза” у метанні диску,престижних міжнародних змагань Marine Corps & Air Force Trials, що цього року проходили у США.

“Командний дух, відчуття колективу, яке я втратив після поранення, знову повернулись. Це дуже вплинуло на мене і я намагаюся долучатися до всіх національних адаптивних змагань”, — зазначив захисник.

Борис беззаперечно вірить в перемогу: “Тому що у нас дуже сильні воля та дух. Ми не можемо бути під чиїмось гнітом, це історично доведено. Це те, що нас об'єднує з попередніми поколіннями українців. А від цього вже йде кмітливість, розум, інтелект, інновації, свобода. Ми вільний народ, який прагне бути володарем на своїй землі. Це і стане причиною нашої перемоги. Так, це буде довго, боляче, але це сто відсотків станеться”, — резюмував Борис Гунько.

Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.