Китай нападе на Індію до 2030 року? Чого чекати світу від ядерного протистояння у пустелі Ладакх

Міністр закордонних справ Індії Субрахманьям Джайшанкар заявив, що між його країною та Китаєм уладнано 75% питань щодо розведення військ у спірному регіоні Ладакх. Ця майже безлюдна скелиста пустеля стала епіцентром протистояння між обома ядерними державами в останні роки. За останні чотири роки там навіть кілька разів відбувалися зіткнення між військовими формуваннями Індії та КНР, результатом яких були загиблі та поранені з обох сторін.

Війна палицями та камінням

У червні 2020 року війська Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) перетнули так звану Лінію фактичного розмежування (ЛФР) у долині Галван, регіон Ладакх та вступили у сутичку із військами Індії. У 1996 році між сторонами було підписано угоду про заборону використання вогнепальної зброї в регіоні, тому китайські військові були озброєні… палицями, кийками, штик-ножами та іншою холодною зброєю. У цьому середньовічному бою загинули кілька десятків військовослужбовців з обох сторін. Ще більша кількість зазнала поранень. Це було перше смертельне зіткнення між арміями обох країн за сорок п’ять років.

А вже через пів року у січні 2021 року відбулося ще одне таке зіткнення. Ситуація загострювалася і у вересні того ж року в регіоні пролунали й постріли із вогнепальної зброї, що нівелювали угоди 1996 року. Проте завершилося це відведенням військ обома сторонами. А в грудні 2022 року озброєні цвяхами, електрошокерами та іншою не вогнепальною зброєю китайські військові здійснили спробу нового прориву. Цього разу обійшлося без жертв.

Що таке Ладакх та чому виник конфлікт?

Індія та КНР – ядерні держави. Тому ескалація протистояння між ними загрожує людству ядерною війною. Усвідомлюючи цей факт військово-політичне керівництво обох держав відправляє своїх солдатів воювати із противником палицями аби уникнути реального повноцінного збройного конфлікту, проте чи довго сторони зможуть гратися у військові реконструкції зі смертельними наслідками? Та й для чого їм так потрібен регіон Ладакх, де взимку температура повітря часто опускається нижче позначки у сорок градусів морозу, а влітку його піщано-кам’яниста поверхня нагадує місячні пейзажі?

Річ у тім, що корені конфлікту виходять далеко за регіон за який сторони воювали ще у 1962 році. Це була єдина війна між сучасними Індією та Китаєм. І вже тоді оглядачі відзначали, що контроль над Ладакхом це лише ключ до значно більших можливостей. Врешті КНР таки окупувала східну частину регіону й утворила провінцію Аксай Чін (індійці її називають Східним Ладакхом). Відтак реальний кордон між державами зсунувся й йменується Фактичною лінією розмежування, оскільки офіційно визнаний міжнародною спільнотою кордон між державами проходить всередині окупованої КНР території.

Після цього у наступні десятиліття ситуація стабілізувалася. Сама Індія стала більше уваги приділяти своїм західним кордонам. КНР теж зосередилася на внутрішній політиці і свої зусилля спрямувала на те, щоб стати "фабрикою світу". Важливий момент: Китай у 1964 році та через десять років Індія стали ядерними державами. З того часу й у регіоні Ладакх перестали лунати постріли.

Проте у 2020 році НВАК вирішила проявити вже згадану вище креативність і провести військову операцію без застосування вогнепальної зброї. Що ж такого змінилося в останні роки, що у Пекіні вирішили нехтувати загрозою ескалації зі своїм ядерним сусідом?

Повзуча окупація на морі та суходолі

Річ у тім, що останні десятиліття КНР послідовно проводить політику повзучого взяття під контроль усіх дотичних до його кордонів транспортних артерій. В основному це відбувається у західній частині Тихого океану. Там КНР поступово нарощує свою присутність у нейтральних водах та економічній зоні сусідніх країн. Все відбувається дуже поступово – спочатку китайці починають використовувати морську поверхню в комерційних цілях (наприклад, туди запливають рибалки), потім китайські сили берегової охорони починають патрулювати ці території (бо ж безпека морської риболовлі), згодом на патрулювання приходять вже військові кораблі, а потім у морі зводяться штучні острови, відтак офіційний Пекін заявляє про розширення своєї економічної зони. Зрозуміло, що сусідні країни, особливо В’єтнам та Філіппіни, на чиї морські інтереси наповзає КНР, висловлюють рішучий протест, проте їх голоси тонуть в економічній та останнім часом і політичній могутності Пекіна.

Відтак, у Піднебесній цю тактику вважають ефективною та дієвою і, схоже готуються використовувати вже на суходолі. В морі КНР споруджує штучні острови, а на суходолі зводить цілі населені пункти. З 2017 року ближче до спірного регіону було переселено близько чверті мільйона жителів Тибету у спеціально зведені для них села та містечка. Ці цивільні мали розбавити собою військові інфраструктуру, що зводиться тут останнє десятиліття.

Економіка поза політикою?

Китай та Індія зараз є основними геополітичними конкурентами в регіоні. Вони займають перші два місця у світі за населенням – різні експерти по-різному оцінюють хто з цих двох гігантів на першій сходинці. Індія претендує на китайську історію, проте не абстрактну давню, а цілком сучасну історію успіху. У Нью-Делі не просто відкрито заявляють, що хочуть пройти шлях, який пройшла Піднебесна у кінці XX століття, а й не проти це зробити коштом самого Китаю.

Індійський прем’єр-міністр Нарендра Моді, який цього року переобрався на третій термін прямо заявляє, що Індія готова прийняти в себе релоковані із КНР через політичні мотиви виробничі потужності найбільших у світі транснаціональних компаній. Дешевої робочої сили в Індії зараз точно не менше, ніж було у Китаї сорок років тому, але у країни слонів є суттєва перевага над Піднебесною часів перших років реформ Ден Сяопіна. Індія – найбільша у світі демократія, хоч і не зовсім досконала. У цій країні на демократичних та конкурентних основах обирається парламент, що потім формує підзвітний йому уряд. А прозорість та передбачуваність влади, що передбачає за собою демократична форма правління для бізнесу є чи не основною складовою, що визначає рівень сприятливості інвестиційного клімату.

Країни протистоять одна одній у політиці, торгівлі, боротьбі за інвесторів та торгові шляхи, проте й разом з тим тісно співпрацюють. Не завадила економічній співпраці і боротьба за транспортні коридори в Індійському океані, де обидві держави нарощують свій флот. А от після спроби вторгнення НВАК у Ладакх у 2020 році, посипалися економічні санкції. Уряд Моді прийняв ряд рішень, що накладали обмеження на економічну активність китайських підприємств в Індії.

Нафта та шлях до Середньої Азії

Важливо відзначити, що до інциденту у Галвані рівень економічної співпраці між Індією та КНР перебував на високому рівні. Останні ж чотири роки індійський уряд під різними приводами постійно вводив обмеження на фінансові операції із КНР. Експерт-міжнародник Манодж Джоші вважає ці дії відповіддю на активність НВАК у спірному регіоні. Парадокс, але КНР у 2023 році став найбільшим зовнішньоекономічним партнером Індії (100 $млрд імпорту товарів та послуг), натомість Індія експортувала до Піднебесної продукції лише на $16 млрд. Очевидним є гігантський негативний баланс зовнішньоторгівельного сальдо між країнами.

Ескалація наростала і ситуація стала ще напруженішою після стрілянини у 2021 році. Обидві країни стягнули війська до регіону. Тому про жодний швидкий успіх у будь-якій спробі кожної зі сторін здійснити різкий прорив та захопити ще територію з метою надалі проводити політику доконаних фактів (поставити опонента перед фактом реального контролю території, після чого той або змушений змиритися або пробувати її вже самому відбивати із невідомою кількістю жертв та важко передбачуваними наслідками). Експерт Азіатсько-Тихоокеанського дослідницького Центру Уолтера Шоренштейна при Стенфордському університеті Арзан Тарапор вважає, що КНР використовує ситуацію в регіоні з ціллю тримати у постійному напруженні індійські збройні сили та заставляє опонента витрачати ресурси на військову присутність у цьому регіоні, замість того, щоб нарощувати її у більш пріоритетному векторі Індійського океану.

Також регіон Ладакх відіграє стратегічне значення, адже являється воротами Індії до середньої Азії, куди КНР воліла б не пускати свого опонента. Є й більш конкретний проект на який впливає контроль за регіоном. Китай має намір спорудити трубопровід по якому з пакистанського порту Гвадар через окупований цією країною Кашмір до Піднебесної буде качатися іранська нафта. Цей трубопровід виведе на новий рівень енергетичну незалежність Китаю, відтак у Пекіні хочуть бути впевнені, що йому нічого не загрожує.

З усіх тих же причин, але з іншим трактуванням цей регіон має стратегічне значення для Нью-Делі. Перш за все для ядерної держави, яка претендує на роль одного із геополітичних полюсів усієї планети непрестижно не контролювати усієї своєї законної території.

Індійці прагнуть потрапити до Середньої Азії і створити конкуренцію КНР ще й на цьому напрямку. Також Нью-Делі ні до чого зростання енергетичної незалежності Піднебесної. Зростаюча вражаючими темпами економіка Індії дозволяє їй витрачати ресурси на посилення своїх військово-морських та сухопутних сил одночасно. Тож військові потенціали обох країн у наступне десятиліття якщо не повністю вирівняються, то принаймні скоротять розрив, який зараз явно на стороні Китаю. Такі тенденції у зміщенні балансу сил формують прогнози, що КНР розпочне військову операцію в регіоні, поки військова перевага на її стороні.

Війна насувається?

Зараз попри проведені десятки раундів переговорів ситуація в регіоні залишається напруженою. Згадуваний вище головний індійський дипломат Субрахманьям Джайшанкар пізніше уточнив, що мав на увазі, що вирішено 75% проблем із розмежуванням та відведенням військ, а не в цілому ситуації щодо регіону.

Зрозуміло, що ніхто не хоче повноцінної ядерної війни. У Пекіні та Нью-Делі сподіваються на обмежений конфлікт, де обидві сторони пограють м`язами — і події 2020-2022 років стали зразковою репетицією цього плану.