Побег из Крыма. Как политзаключенный Юрий Ильченко сбежал в Украину из-под домашнего ареста

Фото: Александра Чекменева
Фото: Александра Чекменева

Юрий Ильченко рассказал Фокусу о том, как это, попасть в СИЗО из-за постов в Facebook, провести в камере почти год, а потом сбежать в чужой одежде

Related video

Юрий Ильченко 11 месяцев провел в Симферопольском СИЗО. Его обвиняли в разжигании межнациональной вражды и угрожали 20-летним сроком. В июне этого года, когда Ильченко изменили меру пресечения с содержания под стражей на домашний арест, он сбежал на материковую часть Украины. Сейчас бывший политзаключенный живет во Львове.

История ареста, заключения и особенно побега Ильченко из Крыма напоминает фильм в жанре экшен. В часть его рассказов сложно поверить, но политзаключенный утверждает, что все происходило именно так.

"Ми були першою родиною в Криму, яка відмовилася від російського громадянства. В нас навіть є довідки про це: у батька — №1, у мене — №2, у мами — №3"

23 роки я жив у вільній країні. Я звик, що можу висловлювати свою думку — за чи проти президента або уряду. Після анексії Криму все змінилося. Я та інші кримчани були неготові до того, що тепер нас можуть заарештувати за будь-яке невірно сказане слово.

Моя родина завжди ненавиділа радянський режим. Хтось згадує з тих часів ковбасу за 20 копійок і морозиво за сім. А в моїй родині згадують зовсім інше: репресії, дідуся, якого розстріляли, бабусю, що померла у голодомор. Ми думали, що це ніколи не повернеться, а тут раптом побачили на всіх білбордах у Севастополі портрети Сталіна.

У моє життя Росія також принесла тільки лихо. Спочатку вона повністю зруйнувала мій бізнес. У мене був навчальний центр у Севастополі. Там 12 учителів викладали всі предмети, починаючи від підготовки до школи й закінчуючи навчанням дорослих, які готувалися до переїзду в іншу країну. Я заробляв $2–3тисячі на місяць, і це давало мені змогу подорожувати. Після анексії всі ці групи зникли, і на момент арешту в мене вже ніхто не працював. Я викладав сам та ледь набирав гроші, щоб сплатити аренду.

Ми були першою родиною в Криму, яка відмовилася від російського громадянства. У нас навіть є довідки про це: у батька — №1, у мене — №2, у мами — №3. Ще тоді, коли ми прийшли відмовлятися, нам сказали, що треба виїжджати. Ми запитали: "Але чому? Ваша влада ж сказала, що зміна громадянства — на розсуд кожної людини, і це не принципово". Вони відповіли: "Ну побачите". На жаль, вони були праві.

Fullscreen

Перший раз до мене прийшли з ФСБ після святкування в моєму офісі Дня незалежності України в 2014 році. В інших містах люди мали змогу зібратися на головній площі, а в нас такої можливості не було. Тому я з офісу виступав на супутниковому телебаченні, розповідав про те, як окупанти знищують українську мову та культуру. Читав свої патріотичні вірші. Після цього зі мною почали проводити "бесіди" люди з ФСБ. Питали, чому я відмовився від російського громадянства, казали, що мені треба або виїжджати, або не займатися екстремістською, на їхню думку, діяльністю. Але я не зважав на це.

Ми з батьками їздили на материк на всі вибори. І це незважаючи на те, що моя мати інвалід першої групи, в неї хвороба Альцгеймера, а нам потрібно було ночами сидіти в Новоалексіївці, тому що потяг приїздив туди об 11 вечора, напередодні дня виборів.

Я активно писав у блозі та соцмережах, звертався до людей в проукраїнських групах, публікував свої патріотичні вірші, розміщував петиції, зокрема і про визнання Меджлісу єдиним легальним органом влади в Криму, а також про повну блокаду Криму.

Мене заарештували 2 липня 2015 року. Просто прийшли зранку додому, зробили обшук та забрали мене. Звинуватили у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Звісно, я й до цього усвідомлював, що арешт можливий. Але не думав, що це станеться так швидко. Гадав, що мене спочатку можуть депортувати або заарештувати на маленький термін. Але вже у перший день у СІЗО мені сказали, що попереду 20 років у Магадані. Якщо чесно, коли почув про цей термін, поховав себе. Думав, що вже ніколи не вийду із в"язниці.

"Уже в перший день у СІЗО мені сказали, що попереду 20 років у Магадані. Якщо чесно, коли почув про цей термін, поховав себе"

Коли потрапляєш у таку ситуацію, треба одразу прийняти для себе рішення. Я вирішив, що як там буде, але я не буду нічого підписувати, не брати російський паспорт. Навіть якщо б мені сказали: "Береш російський паспорт, і ти вільний", я не зробив би цього.

Через ту мою позицію мене сильно били — і співкамерники, і працівники спецслужб. Били так, щоб не залишалося синців. А ще зробили мене вигнанцем. Називали "тварина" або "хохол", примушували робити брудну роботу, а якщо я відмовлявся — били. Я навіть брав їжу та пив чай окремо від усіх. У мене не було свого спального місця, а інколи мене й зовсім позбавляли сну. Наприклад, не давали спати чотири доби після того, як я відмовився на 9 Травня вдягти георгіївську стрічку. Примушували стояти або сидіти на табуретці. Коли засинав, починали бити.

Усе це зі мною робили, тому що я не приховував своїх політичних поглядів у в"язниці. Одного разу співкамерник напідпитку зізнався, що вони б"ють мене за наказом працівників СІЗО. Ті пообіцяли їм: якщо я підпишу потрібні папери (про те, що працював у Криму на "Правий сектор" та збирався підірвати пам"ятник Леніну) та погоджуся взяти російський паспорт, їм скоротять строк. Але за кілька місяців ці ж співкамерники казали працівникам СІЗО: "Його немає сенсу бити. Він усе одно залишається вірним своїй Україні".

Найбільше пригнічувало те, що мені не дозволяли розмовляти рідною мовою. Після початку війни я принципово не спілкуюся російською. Це мова, яку мені нав"язали.

Весь цей час ми з адвокатами подавали апеляційні скарги про зміну запобіжного заходу. І лише десь сьому нашу скаргу суд задовольнив. Я вже не вірив, що таке може статися. Це було 2 червня.

Насправді я мріяв про втечу з першого дня арешту. Знав, що це майже нереально, але продумував різні плани. Я чув історію про те, як з того ж кримського СІЗО, де я сидів, втекла одна людина. Вона переодяглася у звичайний костюм, взяла якусь течку і просто вийшла через центральний вхід. Ще й накричала на охоронців. Вони подумали, що це якась інспекція. Тому, коли мені змінили запобіжний захід на домашній арешт, я розумів, що треба тікати. Більше такого шансу не буде.

На ногу мені вдягли електронний браслет, а у дворі будинку на деревах встановили камери спостереження. Я розповів про свій план втечі батькові, але він мене відмовляв. Казав, що мене одразу ж заарештують і дадуть довічне. Я відповів: "Немає значення, сидіти 20 років чи все життя". Той рік, що я проявів у СІЗО, забрав у мене років 10–15. Бачите мою сиву голову? Раніше в мене не було сивого волосся, а коли я хотів купити алкоголь в магазині, в мене запитували паспорт.

День втечі я обрав не випадково. Це був так званий День Росії. Я знав, що "правоохоронці" зловживатимуть спиртними напоями, їм буде не до мене. Так і сталося. Я втік уночі, а поліція зрозуміла це та приїхала додому лише вдень.

Fullscreen

Щоб надурити камери спостереження, я одяг куртку батька та взяв паличку матері. Пройшов повз камери, а потім зрізав з ноги браслет та кинув паличку з курткою у кущі.

Не буду розповідати свій шлях втечі, щоб ним зміг скористатися хтось ще. Але я добирався до кордону пішки та автостопом, мені довелося бігти через хащі, у яких були міни та розтяжки. Я переліз через стіну на кордоні та опинився на українській землі.

Можливо, хтось вважатиме це театральним, але я впав на коліна, подякував Богові за визволення, поцілував українську землю і лише після цього підійшов до прикордонників. Я був весь покривавлений, подертий. Розповів їм свою історію, вони привітали мене з поверненням на вільну землю. І на тому все. Ніякої допомоги вони мені не надали. Але я і не просив. Завжди жив за принципом: "Не питай, що Батьківщина може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для Батьківщини".

У мене були якісь гроші, і їх вистачило, щоб доїхати до Миколаєва. Там я відновив свою банківську картку і купив квиток на потяг до Львова.

Чому саме Львів? Ні, в мене не було там друзів або родичів. Просто я вважаю Львів одним із найбільш патріотичних міст України.

У Львові я звернувся за адресою, де реєструють переселенців. Там мені дали адресу Крим SOS. Зараз я живу у Львові і вже почав працювати. Звісно, до відкриття навчального центру ще далеко, але в мене вже є четверо учнів.

День втечі я обрав не випадково. Це був так званий День Росії. Я знав, що "правоохоронці" зловживатимуть спиртними напоями, їм буде не до мене"

Держава має сплачувати переселенцям в якості компенсації, здається, 442 гривні на місяць. Це невеликі гроші, але я їх і досі не бачив.

Я намагаюся не згадувати про погане. Думаю про майбутнє, про те, що можу зробити і як можу допомогти людям в Україні та тим, хто залишається в окупованому Криму. Сьогодні моя допомога в тому, що я розповідаю свою історію, роблю так, щоб про Крим не забували.

Мені здається ненормальною ситуація, коли сотні тисяч українців їздять відпочивати в окупований Крим. Я вважаю, що треба ввести дозволи на відвідування півострову лише за поважними причинами. Адже коли люди бувають там, вони не бачать нічого поганого. Їм не показують в"язниці, не розповідають про те, що там відбувається. Вони бачать добре вдягнених людей, які відпочивають на пляжах та в ресторанах. Потім вони повертаються додому і розповідають, що в Криму все добре.

Я сумую за Кримом, але що б я побачив, якби поїхав туди? Лише стіни СІЗО. Гадаю, наступного разу опинюся вдома, лише коли Крим повернеться до України.