Іспит для українців. Національна приналежність проявляється не у переписах, а у випробуваннях

Процес національної ідентифікації українців апріорі дуже тривалий. Він не міг бути завершений за пройдений період незалежності України. Із міжнародного досвіду відомо, що на це потрібно одне-два, а може, й три покоління. Тому на питання "Чи завершений процес національної ідентифікації українців?" є дві відповіді – абсолютно позитивна і абсолютно негативна. І кожна з двох – правильна.

З одного боку національна ідентифікація українців за п"ять років прискорилася і нація згуртувалася, про що свідчить народна єдність у відповідь на агресію. Але в той самий час українське національне тіло перенесло нечуваний розкол, бо населення "материкової" України та жителів анексованого Криму та окупованого Донбасу розділяє дедалі глибша прірва. А я переконаний, що мешканці цих регіонів – частина українського народу.

Крім того, були зроблені кроки, які не сприяли процесу національної ідентифікації. Маю на увазі кроки не тільки з боку влади. Взяти хоча б ситуацію навколо новоствореної православної церкви України. Ще не встигли її створити, а вже з"явились ризики щодо можливого розколу.

XXI сторіччя часто називають епохою толерантності. Не можу з цим погодитись. Епоха толерантності?

Розкажіть про це мільйонам людей, які живуть у зонах кривавих конфліктів або біжать звідти, кинувши все. ХХІ сторіччя? Подивіться на Росію, чия стратегія експансіонізму ближча до сторіччя ХІХ-го, або на залишки ІДІЛ, для якої триває Середньовіччя. І позитивних тенденцій я не бачу.

Тож відповідь стосовно ризиків для існування націй, особливо не захищених структурами колективної безпеки, очевидна. А про рецепти "убезпечити" національну ідентичність відповім трохи парадоксально: іноді її зміцнює саме небезпека.

Здатися – або зміцнитися. Дати більше поліцаїв – або партизан. Незважаючи на фатальні помилки влади, український народ, як на мене, наразі проходить свій іспит достойно.

• ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Шкура на кону. Революция достоинства в Украине продолжается

Ми маємо справу з дуже суперечливими тенденціями. Як у сфері суверенності держав, так і у сфері національної ідентичності. З одного боку посилюється глобалізація, а з другого – йде процес державотворення і захисту націй від розмиття та зникнення. Водночас у сфері національної ідентифікації доводиться констатувати зникнення деяких малочисельних мов і народностей, стирання національно-культурних відмінностей.

У великій мірі цьому сприяють соціально-економічні чинники: уніфікація стилю життя, умов праці, побуту, соціальних послуг, зближення культур, мистецтв тощо. Це очевидний факт, в тому числі для України.

Я не вважаю національні традиції анахронізмом і що вони здатні створити серйозну перешкоду глобалізації. Думаю, що стримувати подібні процеси можна настільки, наскільки це в інтересах народів і конкретних людей. Не можна ж заборонити людям жити по-сучасному (житло, одяг, харчування, освіта, медицина, умови праці тощо). Як і не можна заборонити працювати там, і в тій країні, де їм подобається, де є робота і заробітки. Це той випадок, коли життя саме багато що розставляє на свої місця. І влади тут не можуть ні форсувати, ні гальмувати процеси. Адже держави і влади створюються для людей, а не навпаки.

На мій погляд, національна приналежність проявляється не у переписах, а у випробуваннях. У списках наших героїв війни на Донбасі "російських" прізвищ не менше, ніж "українських". Головне не те, як людина записує себе в анкетах, а те, як вона живе.