Мнение: Не до сміху

Про те, чому у нас не ображаються на президента, не посміхаються на вулицях і як українки працюють за кордоном пише у своєму блозі на Фокус.ua письменниця Ірена Карпа

Коли звідкілясь приїздиш здалеку – дійсність Батьківщини сприймається геть свіжо і зі щирим дитячим подивом. Чи, як мінімум, подивом туриста. На автоматі продовжуєш посміхатися людям на вулиці і, поки тебе не поглинув вірус пристосуванства (посміхаються незнайомі українці вкрай рідко, за винятком реакції хіба що на шарпеїв, і в мене, на щастя, саме є ця собака-умілятор) розумієш, що якраз отакі крихітні зусилля, як твоє, здатні змінити поведінку суспільства загалом. Повільно, правда. В п'яти з десяти випадків тебе, що просто так посміхаєшся, приймуть за свідка Ієгови, у трьох – за продавця вічних батарейок, в одному – за мисливця за спутніком жизні, і лиш хтось один просто посміхнеться у відповідь, додавши собі й тобі серотоніну…

Відсутність мікрочіпу "fight for your right" – особиста проблема практично кожного українця. Ввести б у початковій школі такий курс, чи що?

Роздуті скандали в нас літають, як ці цепеліни, а попри те вони часто наштовхують на цікаві роздуми. Приміром, про те, чи підбивав який-небудь ентузіаст кількість дорослого чоловічого населення України, що живе за рахунок своїх жінок-заробітчанок. І чи вивів хтось середній показник успішності залишених на тата-брата-бабу дітей, поки мама заробляє по італіях на інститут, будову, газ, нові зуби...

Няня моїх дітей висловлює доволі тривожну думку: "Нам іще гукнеться в майбутньому це покоління дітей, що виросло без мамів..." До речі, в питаннях нянь мені вдалося свого часу перевернути стереотипи іншим боком: перша бебі-сітерка моєї доньки була француженкою, а остання – швейцаркою. Це, звісно, збіг, пов'язаний з частим перебуванням за кордоном (я би радше сенегальців найняла, в них пісні гарніші), але однаково весело, коли на українця працює виходець із найситіших країв Європи.

Одразу ж проситься історія-антитеза. Моя подруга вже довго живе у Франції, маючи місцевого чоловіка, двох дітей, а віднедавна й громадянство. Але трьох із п'яти домогосподарок, що приходили до неї працювати за пільговою системою (держава повертає тобі частину коштів, заплачених, скажімо, няні) довелося звільнити. Щойно вони довідувалися, що дівчина зі східної Європи, як відразу наче щось перемикалось: починали вчити варварку жити на благословенних французьких землях, дивлячись згори гордо, наче королеви зі швабрами.

Заробітчанських історій на книжку чи парочку фільмів вистачить навіть із виходцями з мого крихітного містечка в головних ролях. Ось лише декілька з них:

Двократна чемпіонка Європи з вільної боротьби через те, що не має заповітних "паперів", довбе на парижській стройці перфоратором бетон, а після роботи, щоби розвіятися, б'є арабів 18-го кварталу... Дочка багатих батьків, власниця двох дипломів про вишу освіту сидить у Барселоні компаньйонкою бабі і її телевізору, сходячи з розуму, аж поки одного щасливого дня баба не звинувачує її у присвоєнні 75 центів здачі з буханки хліба, і вона звільняється з роботи... Двоє не найгірших зразків чоловічого генофонду сплять у закинутому товарному вагоні, перебиваючись бозна-чим...

Одна історія, що трапилася з подругою моєї мами в Італії, шокувала мене й... розізлила не на жарт. Колишній провідний інженер працювала по догляду за старою людиною і різноробочим за сумісництвом: прибрати, приготувати, попрати, помити, перевдягти. Вся та робота, котра "білій людині" часто дуже сильно не імпонує. Одного разу вона так втомилася, що заснула просто на купі щойно відпрасованої білизни. Ангельська старенька, підкравшись ззаду, облила жінку кип'яточком: чєловєк, не спи на роботі! Прийшовши за кілька годин до свідомості, українка знайшла себе в компанії дітей старої, котрі гарячково вирішували, наскільки безпечно їм буде відвезти нелегалку до лікарні. "Значить так, – нарешті наважилися вони, – у лікарні скажеш, що ошпарилася душем, ясно?" Лікар виявився хлопцем не дурним: "Я ж бачу, що сталося. Скажи поліції правду, я підтверджу, подаси на них в суд!" Але яке там! При слові "поліція" у заробітчан виникає асоціація одна: депортація. І те, що в суді можна виграти собі якісь гроші (ймовірно, більші за ті, котрі б вона заробила за рік своєї рабської праці).

Відсутність мікрочіпу "fight for your right" – особиста проблема практично кожного українця. Ввести б у початковій школі такий курс, чи що?

У фільмі "Мій найстрашніший кошмар" із Ізабель Юппер не вельми культурний герой, рятуючи свого малолітнього сина від лап працівників соцслужби, кличе його у мандрівку фургончиком Європою такими словами: "Ми поїдемо в Іспанію, подивимося на кориду! Поїдемо в Португалію, подивимося на прибиральниць!"

Цікаво, чи написало щось МЗС Португалії спілці французьких кінематографістів...

Мнение опубликовано на сайте Фокус.ua на украинском языке с целью сохранить особенности авторского стиля писательницы Ирены Карпы