Зради та перемоги. Підсумки року від сільського аналітика

Відходить в історію 2017 рік, армії політичних експертів підбивають підсумки та сперечаються, чого в цьому році було більше — "зрад" чи "перемог". Заняття це цікаве й захопливе, бо завжди корисно час від часу зупинитися та зорієнтуватися на політичній місцевості.

Утім, сільська аналітика дивиться на таке підбиття підсумків із добродушною іронією — навряд чи ми, сучасники подій, здатні об"єктивно оцінити всі далекосяжні наслідки процесів, які відбуваються на наших очах. І за кілька десятиліть цілком може з"ясуватися, що теперішня "перемога" особливого значення для історії не мала, а "зрада", навпаки, суттєво вплинула на розвиток країни. Причому з несподівано позитивного боку.

Головною перемогою року більшість оглядачів, напевне, назве безвіз для громадян України при подорожах в країни ЄС. Можливо, так воно і є, але безвіз, за великим рахунком, зачепив відносно невеликий прошарок суспільства. Зрозуміло, що йдеться про активне населення, однак загалом країна навряд чи сильно відчула на собі скасування з боку ЄС віз для громадян України. Цей крок мав радше морально-психологічне, аніж практичне значення. Що в умовах "війни цивілізацій" також важко переоцінити.

Однак перемогу цю доречно віднести на рахунок не стільки керівництва України, скільки керівництва Європейського союзу. А якщо персонально — то канцлера ФРН Ангели Меркель, без особистого рішення якої, і в цьому мало хто сумнівається, безвізу не було б. Принаймні у 2017 році. При цьому в нас мало хто зауважив, що німецька канцлер схвалила безвіз для українців у надзвичайно несприятливих для себе умовах — посеред загальноєвропейського переляку перед іноземними мігрантами й напередодні важкопрогнозованих виборів у бундестаг. Однак Меркель ризикнула і, будемо сподіватися, виграла.

А майбутні історики так колись і запишуть: "Європейський континент, як єдиний цивілізаційний простір, сформувався та отримав свої теперішні географічні контури в роки, коли уряд Німеччини очолювала Анґела Меркель, і завдяки її далекоглядній політиці. У 2017 році процес повернення Європи у свої природні межі вийшов на якісно новий рівень: від європейського цивілізаційного простору остаточно відпали чужорідні Туреччина та колишня Росія. А східні рубежі континенту були остаточно перенесені з Уралу на захід, і нині, як і тисячу років тому, збігаються зі східними кордонами України. Включення якої до складу об"єднаної Європи додало континенту динамічної мобільності".

Головною зрадою 2017 року значна частина оглядачів називає політичні заворушення в Києві, які стали наслідком: а) диверсійної діяльності спецслужб ворожої РФ і б) зневіри активної частини суспільства у бажанні чинного керівництва держави проводити реформи (потрібне підкреслити). Не заглиблюючись у полеміку навколо природи подій кінця 2017 року, сільська аналітика зауважить лише, що одне не виключає іншого. Бо і невдоволених владою в Україні чимало, і російські спецслужби з великим задоволенням припишуть собі те, до чого вони не мають жодного стосунку. А якщо й мають, то мізерний.

Оскільки мудра влада завжди бореться не із невдоволеними, а з причинами невдоволення. А не навпаки. Українська ж влада, щоправда, традиційно хитра. Бо намагається боротися одночасно і з тим, і з тим. Часом, однак, плутаючи причини й наслідки.

Геополітична обстановка у світі цього року потеплішала, місцями стало гаряче. Надзвичайно збадьорився північнокорейський Кім, який зробив чергову заявку, аби відібрати в Путіна титул "головного хулігана планети". Спроба ця, хоч зовні й ефектна, але навряд чи буде успішною. У турнірній таблиці світових хуліганів Путін для Кіма недосяжний, а от стати об"єктом зразкового лупцювання цілком може.

Політичний курс Кремля, на щастя, незмінний, персона на чолі РФ також залишається та сама. Тобто РФ впевнено продовжує свою тріумфальну ходу до безславного фіналу. Загалом 2017-й став для Путіна роком віртуальних перемог і гірких розчарувань. Об"єктивно причин для смутку в нього значно більше, ніж для радості, але альтернативною реальному світу для слабкодухих людей є ефемерний світ ілюзій. От слабкому духом Путіну комфортніше жити у вигаданому ним фантасмагоричному світі, де Росія — супердержава, сам Путін — незбагнений світом геній, Трамп — друг Кремля, а українці й росіяни — один народ.

Проте Трампа із цього списку вже варто викреслити. Перший рік його президентства переконливо засвідчив, що Росія ніколи так добре не жила, як при Обамі. Адміністрація Трампа, під"юджувана різними русожерськими силами, завдала по Кремлю серію цинічних і дошкульних ударів, метою яких було визначення больового порогу Путіна. Москва так-сяк намагалася реагувати симетрично, але російські контрзаходи, при всій галасливості, були до смішного кволими. Немічність реакцій пацієнта світові лікарі розцінили правильно і в результаті Захід у черговий раз переніс "червоні прапорці" — наприкінці 2017 року розпочалися прямі постачання зброї для Збройних Сил України.

Паралельно теза "надлишок зайвих грошей в Росії — загроза світові та стабільності на планеті" набула цього року практичного звучання. США планомірно обрубують Росії традиційні джерела отримання нетрудових доходів, а динамізму й невідворотності цьому процесу, попри політичну доцільність, надає комерційна зацікавленість американського бізнесу у витісненні РФ з європейських ринків. Ну а коли мова заходить про гроші, меркантильні американці діють без особливих сентиментів. Саме в цих умовах стала можливою принизлива поразка Газпрому в протистоянні з Україною, чого ще кілька років тому годі було й уявити. Далі, вірогідніше за все, буде.

Однак, якщо перед сільською аналітикою поставити-таки завдання визначити найбільш важливу цьогорічну перемогу, то в результаті ретельного аналізу ми отримаємо однозначну відповідь — це прийняття закону про освіту. Якби не галаслива реакція офіційного Будапешта, то цей закон пройшов би поза увагою переважної частини навіть політично активного населення України. І даремно. Бо це один із небагатьох дійсно стратегічних кроків. Котрий у поєднанні з безвізом дозволить Україні за кілька десятиліть безповоротно утвердитися в якості органічної частини передової європейської цивілізації.

Жодною мірою не принижуючи значення решти предметів, перш за все природничих, зауважу, що озброєні першокласними історичними знаннями громадяни особливо стануть у пригоді в часи "депутінізації Росії". Коли тамтешньому населенню доведеться пояснювати, хто вони такі та якою є їхня справжня історія. Без цього завдання остаточного розвалу токсичної імперії під назвою РФ не може бути виконана.

І здається мені, що краще за українців із цим завданням ніхто не впорається. І тут важливу роль має відіграти український кінематограф, який у 2017 році також почав нарешті своє відродження. Із чим я вас і вітаю. Гадаю, що у 2018-му все в нас буде гаразд. І з кіно, і з німцями, і з життям.