Великопісні гастролі. Як був організований театральний бізнес у старому Києві

За часів наших прадідів відвідування театральних вистав і концертів було найважливішою складовою культурного дозвілля. До кінця позаминулого століття люди ще не мали уявлення про радіо і телебачення, та й кінематограф тільки робив перші кроки. Зате сценічні постановки привертали широку увагу. В освічених колах було прийнято цікавитися театральними премʼєрами.

Треба сказати, що однією з істотних особливостей тодішньої театральної діяльності була її неодмінна самоокупність. Виняток становили хіба що так звані імператорські театри — обрані трупи в Петербурзі і Москві, які утримувалися за казенний рахунок. Усі інші були наче приватними підприємствами. Професійні театри служили джерелом заробітку, а у вдалих випадках приносили доходи. Аматорські ж найчастіше просто доставляли творче задоволення учасникам. Зустрічалися постановки для будь-якої публіки — від шанувальників класичних традицій в опері і драмі до любителів авангарду або невигадливих розваг.

Щоб досягти успіху в театральному бізнесі, був потрібний належний менеджмент. Люди театру зазвичай використовували французьке слово "антрепренер", що буквально означає "підприємець". Театральним антрепренерам доводилося нести витрати з оренди приміщень, реквізиту, декорацій, реклами, розраховуватися з артистами та обслуговувальним персоналом. Винагородою служили касові збори. Антрепризою могли займатися звичайні бізнесмени, але найчастіше цю функцію виконували актори або режисери з багатим сценічним досвідом.

З кожною "творчою одиницею" укладали персональний контракт на сезон. Скромні виконавці "на виходах" (ті, кому доводилося лише зрідка виходити на сцену зі словами типу "їсти подано!") могли розраховувати тільки на убогу винагороду. Однак артисти-"премʼєри", чиї імена на афішах допомагали робити великі збори, диктували антрепренерам власні умови. Крім щомісячної платні в кілька сотень, а то і тисяч рублів, вони вимагали собі періодичні бенефіси. Так називалися уявлення, у яких бенефіціант грав провідну роль і отримував весь дохід на свою користь. Актори, які уклали контракт, вважалися заангажованими (у перекладі з французької — запрошеними) на цей сезон. Наявність ангажементу було головною умовою артистичного благополуччя.

Антрепренер повинен був спрогнозувати бюджет на сезон. Якщо трупа мала успіх, то всі отримували те, що їм належало, а надлишки зборів могли піти на розвиток справи, на нові постановки і декорації. На жаль, нерідко оптимістичні очікування не виправдовувалися, і тоді театр ставав банкрутом. Часом невдалий антрепренер просто втікав, прихопивши із собою все, що залишалося в касі. У таких випадках говорили, що театр погорів, нехай навіть з його будівлею нічого не траплялося.

Навчені гірким досвідом артисти іноді утворювали товариства із солідарною відповідальністю. Тоді роль антрепренерів виконували найбільш компетентні і надійні учасники спільної справи. Кожному члену товариства відповідно до важливості його вкладу присвоювали певну кількість паїв-"марок". У кінці сезону прибуток ділили на всіх пропорційно до кількості марок.

Чому Великопісний сезон був сповнений сюрпризів для глядачів

Для Російської імперії, до складу якої входив і старий Київ, приписи православної церкви впливали на багато явищ повсякденного життя. Так, протягом семи тижнів перед святом Великодня — Христового Воскресіння — тривав Великий піст. Його дотримання аж ніяк не вичерпувалося обмеженнями у виборі страв. Оскільки правила посту передбачали відмову не тільки від скоромної їжі, але і від скоромних думок і вчинків, на цей час існували певні вимоги до громадських видовищ, репертуару театрів, програм концертів.

Найбільш ортодоксальна позиція передбачала взагалі закривати театри на період Великого посту. Протягом першого й останнього (Страсного) тижнів так воно всюди і відбувалося. Крім того, імператорські театри офіційно припиняли свою діяльність на весь Великий піст. Але іншим сценічним колективам дозволяли певні вольності. Упродовж хоча б пʼяти великопісних тижнів двері приватних театрів залишалися відчиненими.

"Зоряні" актори імператорської сцени, які отримали мимовільну відпустку, використовували цей час для гастрольних поїздок. Їх охоче приймали в театрах провінційних міст, де поява столичних знаменитостей викликала фурор. Найчастіше приїжджі артисти з ходу вводилися на головні ролі в уже готових спектаклях і демонстрували свого роду майстер-класи. Наприклад, у Київській опері в такі дні представлялася унікальна можливість почути Федора Шаляпіна — Мефістофеля, Антоніну Нежданову — Віолетту, Леоніда Собінова — Ленського.

"Великопісний сезон" допомагав багатьом театрам помітно збільшити збори. Спалах інтересу публіки спонукав також приїжджати сюди провідних закордонних артистів. На київських афішах зʼявлялися імена італійських оперних солістів Маттіа Баттістіні та Джузеппе Ансельмі, іспанки Марії Гай, польської співачки Яніни Вайди-Королевич. А щоб ні в кого в ці дні не було нарікань на театральний галас, провідні театри проводили хоча б по одному благодійному спектаклю, збір від якого йшов на добрі справи.

Зрозуміло, для тих, хто налаштовував себе під час Великого посту на благочестиві думки, теж були належні видовища. Так, регулярно проводилися концерти духовної музики та співу за участю хору та оркестру Київської опери. Однак, в інших театрах у ті ж вечори розігрувалися драматичні вистави, в опереті і варʼєте лунали веселі мотиви.

У яких випадках Микола Садовський носив свій Георгіївський хрест

З початку 1880-х років у губерніях південного заходу Російської імперії почав діяти професійний український театр. Біля його витоків стояли справжні корифеї національної культури, такі як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Марія Заньковецька, прославлені брати Тобілевичі — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Постановки з їхньою участю викликали інтерес у найширших колах. Цьому не могли перешкодити навіть систематичні гоніння, яким піддавалося "малоросійське наріччя" з боку царської влади. Чиновники і реакційна цензура винаходили нові і нові перешкоди. У гіршому випадку українські вистави взагалі опинялися під забороною, у кращому — їх дозволяли виконувати, але тільки за умови, що в той же вечір буде показана і якась російська пʼєса. Однак, талановиті актори-українці долали всі перешкоди.

Шкода тільки, що творча співдружність корифеїв не змогла впоратися з власними амбіціями. Траплялося так, що Кропивницький не знаходив спільної мови зі Старицьким, Садовський — з рідним братом Саксаганським. Трупи розпадалися, кожен лідер намагався організувати театр під себе. Лише ненадовго кращі сили українського театру вдавалося зібрати воєдино. На початку минулого століття на афішах було написано: "Товариство артистів під управлінням М. Садовського і П. Саксаганського за участю Заньковецької, Кропивницького і Карпенка-Карого". Виступи могутньої трупи пройшли на кращих сценах українських міст і супроводжувалися справжнім тріумфом. Однак, уже до 1903 року театральні маршрути корифеїв знову розійшлися.

Мабуть, найбільш успішно опанував професію антрепренера артист і режисер Микола Садовський (Микола Тобілевич). Саме йому в 1907 році вдалося відкрити в Києві перший український стаціонарний театр (наразі його приміщення на Великій Васильківській вулиці займає Театр оперети). У своїх мемуарах "Мої театральні згадки" Садовський навів безліч прикладів того, як йому доводилося викручуватися, щоб обійти чергові перепони царської адміністрації, отримати цензурний допуск для нової пʼєси. Іноді йому допомагало в цьому власне бойове минуле. У 1877-1878 роках молодий Микола Тобілевич добровольцем брав участь у російсько-турецькій війні, отримав за хоробрість Георгіївський хрест і був представлений до офіцерського звання. Уже будучи антрепренером і домагаючись дозволу своїх вистав, Садовський йшов на прийом до градоначальників і губернаторів зі знаком Георгія на лацкані. Ці хитрощі не раз полегшували йому завдання.

При всій своїй досвідченості Микола Карпович часом ставав жертвою невдалої театральної конʼюнктури і мав фінансові втрати. У таких випадках він докладав усіх зусиль до того, щоб кожен учасник його трупи отримав хоч мінімальну оплату за свою працю.

Іноді Садовському доводилося вдаватися до допомоги меценатів або позичати гроші до майбутніх вдалих зборів. Одного разу він повернувся до Києва з гастрольної поїздки, купивши квитки для акторів на останні гроші. А театральний багаж довелося перевозити в кредит, і щоб отримати назад декорації, потрібно було заплатити 200 рублів. Микола Садовський був упевнений, що його врятує Євген Чикаленко — щедрий і безвідмовний покровитель української культури. На біду, Євгена Харлампійовича в той момент не виявилося в Києві.

"Багаж треба викупити, — згадував Садовський, — бо нема з чим починати вистави. І от я назнав одного землячка з грішми, прізвища його не скажу, а тільки означу його літерою Г. Іду до нього і кажу: так і так, будь ласка, поможіть — позичте 200 карбованців на кілька день. "Нема, їй-Богу, нема", — відповідає землячок. "Так, так, — думаю собі, — де ж там гроші ті візьмуться, та ще й такі величезні — аж 200 карбованців, коли в його, бідолашного, будується поганенький будиночок, всього тільки на шість поверхів".

Пішов було Микола Карпович геть, спіймавши облизня, але, на щастя, зустрів по дорозі дружину свого недавнього співрозмовника. Дізнавшись про проблеми Садовського, вона вмовила його повернутися і сама видала йому потрібну суму…

Як горда Кармен не злякалася вимагача

Театральна справа могла приносити дохід не тільки антрепренерам. Іноді до цього бізнесу присмоктувалися паразити, які знаходили усілякі лазівки для отримання вигоди.

Найбільш банальним способом наживатися на інтересі до театру була спекуляція квитками. Усякий раз, коли передбачалася довгоочікувана премʼєра або назрівали гастролі світової знаменитості, серед публіки починався ажіотаж. Але в театральних касах квитки зникали вже дуже швидко, а потім, у день вистави, спритні особистості охоче продавали їх втридорога. Київська міська дума в одному зі своїх постанов (січень 1909 року) спеціально обмовила: "Перепродаж вхідних квитків на театральні вистави, концерти і маскаради за піднесеною проти встановленої ціною квитків забороняється". Однак, прикре явище виявилося надто живучим, тим більше що частина баришу діставалася декому з працівників театру.

Любителі наживи паразитували не тільки на глядачах, але і на артистах. Зʼявилася своєрідна форма театрального рекету — клака, від французького слова, що означає бавовна в долоні. Клакери вимагали данину з дебютантів або з досвідчених акторів, які виконують помітні ролі. Їхня такса в дореволюційному театрі становила від 25 до 50 рублів за вихід (відчутна сума на ті часи). За ці гроші клакери, які сидять у залі для глядачів, могли забезпечити видимість овації. А ті, хто не бажав платити, ризикували бути освистаними.

Зустрічалися артисти, які погоджувалися розлучитися з частиною мізерної платні, щоб не сваритися з клакою. Але бувало й так, що вимагачі отримували гідну відсіч. Наприклад, у 1908 році на сцені Київської опери дебютувала в ролі Кармен молода солістка Любов Дельмас, за чоловіком Андреєва. Співачка створила яскравий образ зухвалої і незалежної циганки. Однак, напередодні першого спектаклю до неї прийшов ватажок клаки — якийсь Левін, оперний хорист. Він ультимативно зажадав з дебютантки 30 рублів, але прорахувався — горда красуня просто вигнала його геть. Вона попередила театральних знайомих, і клакерам не вдалося зірвати її премʼєру, а декого з них затримали і допитали. У результаті Левін втратив роботу і взагалі був видворений з Києва. А Любов Андреєва-Дельмас залишилася символом романтичної краси, і сам Олександр Блок присвятив їй цикл віршів "Кармен".

Скільки коштували квитки в театр

Ціни на квитки в одному і тому ж театрі істотно відрізнялися залежно від престижності місць. Так, у Міському (Оперному) театрі за відомостями на 1914 рік ложі обходилися від 5 до 13 рублів, місця в партері — від 1,5 до 5 рублів, на гальорку можна було потрапити за 50 коп. Квитки на "зоряні" гастролі або бенефіси коштували в півтора разу дорожче. Приблизно стільки ж потрібно було заплатити за відвідування драматичного театру "Соловцов" (нинішнє приміщення Театру імені Франка), але там спеціально для студентів продавали пільгові квитки на гальорку за 22 копійки. А вистави українського театру Миколи Садовського були більш доступні: там ложа коштувала не дорожче 5 рублів, місце в партері — від 40 копійок до 2 рублів, а на гальорці — 15-20 копійок.

Нагадаємо, що в ту пору на один рубль можна було купити пуд чорного хліба або кілограм червоної ікри, а місячний бюджет робітничої родини рідко перевищував 50 рублів.