Київський ілюзіон. "Бергоньє", "Арс", "Корсо": легендарні кінотеатри, яких ми не застали

Поширення онлайн-технологій у наш час призводить до того, що кожен може, не виходячи з дому, побачити кінострічки на будь-який смак. Але це все-таки не призвело до повного скасування мережі кінотеатрів. Досі є чимало любителів перегляду фільмів у затишних залах з почуттям колективного сприйняття смішних чи зворушливих моментів. Вони зберігають вірність своєму захопленню навіть незважаючи на карантинні перепони. Завдяки цьому історія київських кінотеатрів триває вже 125-й рік поспіль.

Хто познайомив киян з винаходом братів Люм'єр

Відомо, що піонерами кіно стали французи брати Люм'єр, в грудні 1895 року організували перший в історії кіносеанс у Парижі на бульварі Капуцинів. Уже наступного року цю новинку змогли побачити кияни. Їх долучив до "десятої музи" популярний театральний режисер, артист і підприємець Микола Соловцов. Орендуючи для своєї драматичної трупи приватний театр Бергоньє (тепер у його реконструйованій будівлі знаходиться Театр імені Лесі Українки), він влаштував у театральному залі серію кінопоказів з чималим комерційним успіхом. Кияни змогли побачити добірку з 50 "номерів" — коротеньких хронікальних сюжетів, перший з яких демонстрував "торжество Священного коронування" царя Миколи II.

Згодом в Києві з'явилися стаціонарні приміщення для показу фільмів. Для кінопроекції успішно застосовували електрику, яка забезпечила світловий промінь, а потім — і обертання апарату. Оскільки до ери звукового кіно було ще далеко, кінострічки йшли під акомпанемент музикантів-таперів. Зали для нового видовища називали по-різному: "ілюзіон", "біограф", "сінематограф" або "кінематограф". Але саме в Києві створили перші заклади, які по праву претендували на назву "кінотеатр". За комфортністю вони могли змагатися з кращими театрами, а музичний супровід в них забезпечували повноцінні оркестри.

Кінотеатри Києва

Ще в серпні 1908 року підприємець Антон Шанцер відкрив на Хрещатику, приблизно на місці нинішнього Пасажу, кінотеатр під назвою "Експрес". Власник без удаваної скромності рекламував своє дітище як "кращий в Росії біограф-театр". Однак після 1912 року "Експрес" іменувався просто "зразковим", оскільки той же Шанцер облаштував на протилежному боці Хрещатика ще більш пишний заклад і присвоїв йому своє ім'я. У театрі Шанцера просторий зал на 1100 місць був обладнаний зручними кріслами з ініціалами TS, а симфонічний оркестр налічував 60 виконавців. Проте конкуренція в галузі кінопрокату була велика, і доводилося вишукувати різноманітні приманки для глядачів. Скажімо, в кінотеатрі "Модерн" на тому ж Хрещатику намагалися демонструвати "співаючий апарат" — кінематографічне зображення співаків або читців у супроводі грамофонної записи.

Зрозуміло, кінотеатри відкривалися не тільки на центральній вулиці. На початку ХХ століття кінозали з'являлися практично в усіх місцевостях Києва — від центру до дачних околиць. Так, на листівці 1910-х років можна розглянути під куполом на розі великого прибуткового будинку на вулиці Великій Житомирській, 40, вивіску: "Театр Ліра". Йдеться про кінематограф "Ліра", який відкрився на першому поверсі цього будинку у 1913 році. Кінозал зберігся і за радянських часів; після оглушливого успіху кінострічки братів Васильєвих "Чапаєв" заклад назвали на честь знаменитого начдива. До слова, кінотеатр імені Чапаєва досі багатьом пам'ятний, адже він існував аж до недавнього часу.

Важливо

Убивство по нотах. Таємниця загибелі композитора Леонтовича, який подарував світові "Щедрик"

У 1911 році Київська міська дума випустила спеціальну постанову "Про влаштування кінематографів", в якому детально прописувалися вимоги до змісту кінозалів і проекційних установок. Головний акцент робився на протипожежну безпеку. "Кінематографи" могли бути поміщені в кам'яних будівлях не вище другого поверху, в дерев'яних будинках — лише на першому поверсі. Їх забороняли влаштовувати "в підвальних і напівпідвальних поверхах, а також над аптеками, складами і магазинами аптекарських матеріалів, складами легкозаймистих предметів, пекарнями і майстернями". Дозвіл на "догляд за кінематографом" могли отримати лише особи не молодше 20 років, при цьому кожен кінотеатр зобов'язаний був утримувати "не менше двох змін монтерів тверезих і досвідчених".

Що таке "сінематографоманія"

Кінематограф ставав все популярнішим, порівняно недорогі сеанси охоче відвідувалися представниками різних соціальних верств. Заради підвищення доходів власники кінотеатрів залучали публіку, орієнтуючись на низькопробні смаки. Ефектні заморські види чергувалися з ігровими фільмами різноманітних жанрів — "бандитським кіно" по типу пригод Ната Пінкертона, солодкими мелодрамами або трюкових комедіями. Деякі сюжети знімалися в кілька серій, примушуючи глядачів знову і знову відвідувати кінозал. Київський художник-карикатурист Володимир Кадулін (Наядін) навіть втілив у малюнку для листівки пристрасне захоплення кінематографом, іменоване "сінематографоманія".

Звичайно, не вся кінопродукція того часу заслуговувала огульного осуду. Створювалися талановиті фільми за добротними сценаріями, виходили успішні екранізації літературної класики. У фільмах знімалися відомі актори театру, з'явилися перші вітчизняні кінозірки — Віра Холодна, Володимир Максимов, Іван Мозжухін та інші. Однак масова публіка все ж орієнтувалася на невибагливі видовища. Такий репертуар створював кінематографу одіозну репутацію. В "пристойному суспільстві" уникали розмов на цю тему, а гімназистам взагалі заборонялося відвідувати сеанси кіно.

З іншого боку, доводиться визнати, що і власники кінематографів часом давали недвозначний привід до звинувачень в аморальності. Наприклад, восени 1912 року власники київських кінотеатрів "Експрес", "Корсо" і "Арс" вирішили підняти збори, показуючи на пізніх сеансах кінострічку з багатообіцяючою назвою "Дурашкін в раю Магомета". Але недовго глядачі, ковтаючи слинки, спостерігали за тим, як комедійний герой Дурашкін насолоджувався товариством прекрасних гурій. Місцева влада визнала картину "явно порнографічною". Поліцейські без довгих розмов конфіскували непристойні стрічки і тут же на місці їх знищили.

Як більшовики опановували "найважливіше з мистецтв"

Хрестоматійна фраза Леніна щодо того, що "з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно", наскільки відома, що стала надбанням радянської пропаганди тільки у 1925 році. Але і до цього більшовицький режим виявляв до кінематографа активний інтерес, виходячи не так з його комерційної привабливості, як з агітаційних міркувань. Відомо, зокрема, що у 1919 році радянська влада в Україні домагалася жорсткої монополії на все, пов'язане з кінематографією.

Уже в січні 1919-го Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України, який засідав у Харкові, прийняв постанову про передачу всіх без винятку театрів і кінотеатрів у відання відділу освіти. Відділ повинен був встановити порядок користування такими закладами. Тоді ж в комісаріаті освіти створили Всеукраїнський кінокомітет. У процесі посилення своїх позицій на українській землі більшовики все рішучіше підминали під себе кіновиробництво і кінопрокат. У лютому 1919 року вони спеціальним декретом націоналізували три найбільших харківських кінотеатри ("електротеатри") — "Ампір", "Модерн" і "Мішель", присвоївши їм нові назви — відповідно, імені Карла Лібкнехта, імені Рози Люксембург та імені III Інтернаціоналу.

У тому ж декреті йшлося про те, що "всі кінематографічні картини, а також діапозитиви для чарівного ліхтаря, наукового і культурно-виховного характеру, видові та казки, в чиїх руках або установах на території Радянської України вони не знаходилися б, оголошуються власністю Української Соціалістичної радянської Республіки і передаються у відання Кіно-Комітету Комісаріату Народної Освіти".

У березні 1919 року більшовицький режим панував і в Києві. Кінокомітет, перебравшись сюди, випустив нову постанову, яка декларувала цілковиту гегемонію влади в кінематографічної галузі. Згідно з цим документом, всім особам і фірмам, так чи інакше причетним до цієї галузі, пропонувалося у дводенний термін зареєструватися при кінокомітеті та отримати там інструкції для майбутньої діяльності. Власники "електротеатрів" були зобов'язані подавати всі демонстровані картини і рекламний матеріал на попередній перегляд Відділу цензури і рецензії кінокомітету. Крім того, вся кіноплівка, негативна чи позитивна, підлягала обов'язковій здачі в кінокомітет з компенсацією за символічними цінами. Більшовики не жартували: було зазначено, що "фірми і особи, винні в порушенні цієї постанови, будуть притягнуті до суду Революційного Трибуналу, а все їхнє майно і статки буде конфісковано".

Разом з тим кінокомітету гарантував прийнятим під свою егіду кінотеатрам, прокатним конторам, складам і лабораторіям недоторканність. Вони вже не підлягали ні реквізиціям, ні ущільненням без відома комітету.

Коли з'явився кінотеатр для трудящих на Петрівці

У післяреволюційний час радянське кіно служило ідейним важелем для виховання свідомих громадян. Кращі кінотеатри в центрі Києва залишалися центрами дозвілля, доступними для широких мас. Щоправда, їх колишні ефектні назви замінили на стандартні "Держкіно номер такий-то". А вулицю Хрещатик у 1923 році перейменували на вулицю Воровського на честь революціонера, більшовицького публіциста і одного з перших радянських дипломатів. Історичну назву відновили у 1937 році.

Але і в інших районах міста долучали публіку до революційної кінопродукції. І ось в робочій місцевості Петрівка (так тоді називали Поділ на честь "всеукраїнського старости" Григорія Петровського) був споруджений перший в Києві кінотеатр, спеціально розрахований на трудову аудиторію.

Зовнішність майбутньої будівлі визначилася за підсумками всесоюзного конкурсу проектів, що відбувся у 1929 році. Нову будівлю вирішили витримати в конструктивістському стилі, який тоді вважався найбільш "революційним", спрямованим проти "буржуазних надмірностей". Гладкий сірий фасад оживляв ланцюжок круглих віконець, які не випадково нагадували ілюмінатори корабля, адже серед трудящих Петрівки переважно були робітники-річковики. Під будівництво виділили ділянку на розі вулиць Шолом-Алейхема (Костянтинівській) і Щекавицькій. 90 років тому, в кінці січня 1931 року народження, преса повідомила про досягнення "перемоги на культурному фронті": новий кінотеатр на Петрівці "Держкіно №9" урочисто відкрили. Для прем'єрного сеансу використовували німий фільм "Гегемон" режисера Миколи Шпиковського, знятий на Київській кіностудії. Зрозуміло, що під "гегемоном" мався на увазі робітничий клас, — у фільмі йшлося про те, як завдяки робітничій ініціативі вдалося виправити становище на одному з заводів, якому загрожувала зупинка.

Кінозал з просторими фойє був розрахований на 680 місць. Крім того, в будівлі помістили бібліотеку, кімнату для шахів і шашок, навіть тир в підвалі — за словами тодішнього журналіста, для того, щоб, "чекаючи чергового сеансу, робітникові в цьому кінотеатрі не довелося сумно зітхати і поглядати на годинник". Згодом колишньому "Держкіно №9" присвоїли ідейну назву — "Октябрь" ("Жовтень").

Доля так розпорядилася зберегти кінотеатр під тим самим ім'ям до нинішнього часу. Будівля зазнала реконструкції (зокрема "косметичної", після того як влада ополчилися на конструктивізм, приписуючи йому "бездушний формалізм"), не так давно вона постраждала від пожежі. І все ж "Жовтень" як і раніше приймає глядачів. Його аудиторію нині складають шість великих і малих залів, пристосованих до нових вимог дизайну і кінопроекції. Таким чином, подільський кіноцентр втілив у собі живий зв'язок між давніми київськими традиціями і актуальною сучасністю.