Червоний ренесанс. Як і за що відомих українців розстрілювали у Сандармосі 1937 року

Протягом одного лише тижня капітан НКВС Михайло Матвєєв власною рукою розстріляв 1111 людей. Відомо, що 287 загиблих були українцями, більшість із яких відомі люди. У списку жертв – представники культури та науки, військові та політичні діячі, священнослужителі. Кат Матвєєв поспішав вислужитися до 20-ї річниці "Великого Жовтня" і вбити якнайбільше "ворогів народу".

Соловецьких ув'язнених етапували морем у порт Кемь, далі перевозили залізницею до Медвеж'єгорська і поміщали в СІЗО Біломорсько-Балтійського табору. Після невеликими партіями вивозили до карельського лісу на розстріл. Людей роздягали на морозі до нижньої білизни, зв'язували руки, в рот вставляли кляп і били по голові прикладом, щоб не могли чинити опір. Підручний виштовхував з автомобіля та підводив до краю яру жертву за жертвою. Матвєєв приставляв до чола пістолет. У нього мерзли руки, час від часу доводилося робити паузу, щоб відігрітися. Але кат нікому не хотів передавати зброю, стратив одноосібно. Людина з двома класами освіти з маніакальною пристрастю знищувала "надто розумних". Він не міг зупинитися, не міг відмовити собі в задоволенні насолодитися вбивством ще однієї людини, ще й ще.

У мерзлій карельській землі свій останній притулок знайшли ті, хто у жорстких радянських умовах заборони та контролю примудрявся мати свій власний стиль у мистецтві та літературі. Чиє ім'я було шановним у світовій науці. Хто представляв авторитет у політико-суспільному житті, а тому вважався неблагонадійним. "Розстріляне Відродження", "лоботомія української нації", "вкрадений інтелектуальний скарб" — це не порожні пафосні слова нинішніх експертів про українську інтелігенцію, страчену в Сандармосі. Це сумна правда і трагічна реальність. Кожна з цих смертей викликала страх і породжувала покірність перед кривавим режимом серед десятків, сотень тисяч уцілілих. Мовчати, погоджуватися, не виділятися з натовпу — на довгі роки саме це кредо вкоренилося в умах радянської людини.

У річницю трагедії Фокус згадує про кілька яскравих особистостей, чиє життя перервалося у Сандармосі.

Перекладач античності Микола Зеров

Літературний критик, дослідник, поет, професор Київського університету. А ще — блискучий перекладач творів давньогрецьких та давньоримських авторів українською мовою. Зеров був найпомітнішою фігурою київських неокласиків, які поставили дуже амбітну мету: перекласти українською всі найбільш значущі твори світової літератури, а античних авторів — усіх без винятку! Адже ця традиція по суті перервалася ще у 1876 році з початком дії Емського указу. Але в Радянській Україні елітарна література не віталася, їй потрібні були твори про трактори, доярки та колгоспи. Гоніння на неокласиків почалися ще в середині 1920-х, а 1930-го закривають видавництва "Книгоспілка" та "Сяйво", де вони друкували свої книги. Зерову фактично забороняють писати не лише оригінальні тексти та переклади, а й критичні статті. 1934-го його звільняють з університету. Безробітний учений виїхати до Європи не може, а у Києві його на роботу не беруть. Він вирішує спробувати щастя у Москві, але не встигає доїхати до радянської столиці — у поїзді його заарештовують. Класичне звинувачення: участь у контрреволюційній терористичній організації.

В одному з листів дружині із Соловецького табору Микола Зеров повідомляє, що завершив поетичний переклад "Енеїди" Вергілія. Але табірна охорона рукопис знищила. Наразі справу, яку він розпочав, продовжує перекладач Андрій Содомора.

Театральний новатор Лесь Курбас

Три нововведення, які ввів український режисер у своєму театрі "Березіль", підхопили пізніше майстри Європи та Америки. Це були перетворення людського тіла в русі, перетворення актора під час дії на персонажа та використання відеокліпів у спектаклях. "Гайдамаки", "Макбет", "Джиммі Хіггінс", "Диктатура" — лише малий список вистав, які змушували завмирати публіку та вибухати бурхливими оплесками. Новаторські методи Курбаса 1920-1930-х років і зараз виглядають сучасно, вони анітрохи не застаріли.

Талант режисера був настільки приголомшливим, що влада пропонувала йому компроміс в обмін на зречення друзів та своїх політичних поглядів.

— Ми готові визнати вас найкращим режисером в СРСР, але ви повинні переглянути свою ідеологію, — сказав Курбасу під час особистої зустрічі 1933 року Павло Постишев, другий секретар ЦК КПУ.

— Я старий солдат сцени і своїх поглядів не змінюю, — відповів той.

— Мені вас шкода, — зітхнув Постишев.

— Мені вас теж, — сказав режисер, чудово розуміючи, до чого вся ця розмова.

На засланні на Соловках Лесь Курбас створив власний театр, спектаклі у ньому стали акціями непокори та бунтарства. За це замість ув'язнення він отримав розстрільну статтю. "Комунізм не сумісний із людською природою, як вогонь з водою", — це були одні з останніх слів, які запам'ятали співкамерники Курбаса в день, коли його відводили на розстріл.

Автор медичного словника Аркадій Барбар

Він служив полковим лікарем у роки Першої світової, а пізніше очолював департамент народного здоров'я при Гетьманаті Павла Скоропадського та при Директорії. Саме Аркадій Барбар організував систему масового медичного обслуговування в Україні.

За радянської влади він працював у Київському медичному інституті, займався дослідженнями. Однією з його заслуг є створення медичного термінологічного словника українською мовою. Відомо, що Аркадій Барбар був членом секції ВУАН – головного медичного закладу республіки. За обов'язком служби йому доводилося лікувати високопоставлених партійних діячів, що незабаром обернеться для Барбара трагедією. Він стане одним із обвинувачених у сфабрикованій справі лікарів, які нібито не лікували, а отруювали комуністів. Ось як висвітлювала суд над лікарями газета "Комсомольська правда": "У "чорному кабінеті" засідали м'якотілі інтелігенти і думали: "Що буде м'якше й інтелігентніше — отруювати хворих комуністів отрутою чи бактеріями?" Ці м'якотілі інтелігенти зараз гнуться перед радянським судом. М'якотілість не завадила їм винайти найжорстокішу систему медичного терору!"

Аркадій Барбар до кінця залишався лікарем, у таборі він лікував і політв'язнів, і охоронців. За це йому посилили вирок, звинувативши у "продовженні контрреволюційної діяльності". Лікаря, який відбув свій термін та готувався вийти на волю, розстріляли.

Метеоролог зі світовим ім'ям Олексій Вангенгейм

Походив із голландських дворян, у виборі професії пішов стопами батька-метеоролога. У Першу світову був начальником метеослужби Південно-Західного фронту, консультував командування з питань газових атак. Пізніше очолював Гідрометеорологічну службу СРСР і допомагав радянському ладу змагатися з США в освоєнні стратосфери. Також Вангенгейм робив метеорологічні прогнози для сільського господарства.

Його ім'я було відомим далеко за межами Радянського Союзу, на його думку зважали колеги з різних країн, він поводився впевнено і навіть незалежно, відмовлявся підписувати засуджувальні колективні листи проти опальних колег, а такого навіть видатним умам не прощають. Одного разу Вангенгейм опублікував наукову працю, в якій спирався на висновки норвезьких вчених, а про досягнення радянської науки — жодного слова. 1933-го він організовує в Ленінграді Всесоюзний геофізичний з'їзд із запрошеними іноземцями, вступну промову готує французькою. Ця інформація доходить до Сталіна, той впадає в сказ. Шпигунство, шкідницька діяльність, зрив роботи мережі метеостанцій — за таким звинуваченням вченого заарештують 1934-го. Під тортурами вже на другий день ув'язнення професор визнає всі ці "гріхи".

Вчитель та політик Антін Крушельницький

Яскравий письменник, видавець, педагог, редактор шкільних хрестоматій української української літератури, що видавалися у Відні. 1915 року Крушельницький був бургомістром галицької Городенки, 1919-го очолював Міністерство народної освіти УНР. Після розгрому УНР емігрував до Відня, згодом повернувся до Львова.

За свідченням онуки, професорки історії та археології Лариси Крушельницької, її дід був одержимий ідеєю зробити щось важливе для України. 1934 року більшовики виманили його з родиною з польського Львова до столичного Харкова, пообіцявши добру роботу. Антін Крушельницький не зовсім розумів, що насправді відбувається у "великій Україні", твердив, що не може стояти осторонь, коли українцям важко, що має допомогти у будівництві держави. Він збирався зайнятися викладанням та роботою в системі освіти, оскільки знав цю сферу дуже добре на прикладах Польщі та Австрії. Сім'я їхала з 10-кімнатної квартири до Харкова у двох вагонах — везли меблі та величезну домашню бібліотеку. Але після прибуття вони навіть не встигли розпакувати речі.

Антіна Крушельницького заарештували та розстріляли у Сандармосі разом із двома дорослими синами — Богданом та Остапом. Ще двох синів — 29-річного Івана, художника та поета, та 25-річного Тараса, письменника та перекладача, — більшовики розстріляли у підвалах Жовтневого палацу в Києві руками ката Нагірного. Дружина Антіна, Марія, не витримала випробувань та померла від горя. Маленьку внучку Ларису відвезли до Курська, і лише після довгих прохань впливових друзів дідуся її вдалося повернути до Львова. Історія сім'ї Крушельницьких стала символом трагедії української інтелігенції, що її послідовно знищував сталінський режим.

Драматург-пророк Микола Куліш

"Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!" — ці слова персонажа дядька Тараса із п'єси "Мина Мазайло", написаної 1928 року, стали пророцтвом для доль багатьох українських інтелігентів. І хоча Микола Куліш писав її як комедію, у сатиричній манері, смішного у "Мині Мазайлі" дуже мало.

Куліш, соратник та колега Курбаса з театру "Березіль", ніколи не йшов на компроміс із совістю. Про тих, хто заграє з радянською владою, намагаючись отримати від неї привілеї, писав із жорстким глузуванням. Комедія-фарс "Хулій Хуріна", сатирична драма "Зона", комедія "Так загинув Гуска" — всі вони мають один і той самий посил. Але якщо у 1920-ті у його творчості не бачили особливої крамоли, то через десятиліття глядачі та критики відчули, що висміює автор не лише окремих персонажів. Його п'єси 1933-1934 років "Маклена Граса", "Прощавай, село", "Повернення Марка", "Вічний бунт" потрапляють під заборону як "ідейно-шкідницькі", а самого автора незабаром заарештують та знищать. Куліш поплатився не лише за свою творчість, а й за "український буржуазний націоналізм".

Побувавши на Херсонщині у 1933 році та побачивши жахи голоду в селах, він не приховував, що гірко розчарований у революційних ідеях. Будучи яскравим та самобутнім письменником, завжди відстоював право художника на внутрішню незалежність. Він відчував наближення війни, боротьби двох систем, які призведуть до ще кривавіших підсумків. Герой "Маклени Граси" стверджував, що світ рухається до смертоносної каруселі вбивств. Однією із жертв цієї каруселі став сам Куліш.

Валер'ян Підмогильний, що випередив Сартра та Камю

Літературний напрямок зі складною назвою екзистенціалізм зародився у Франції в 1930-х і отримав розвиток у наступні два десятиліття. Його найяскравіші представники Альбер Камю та Жан-Поль Сартр стануть лауреатами Нобелівської премії з літератури за свіжу філософську думку та особливу психологічну манеру творів.

Але саме цю манеру оповідання, як і основи екзистенційної думки, ще 1919 року використав у своїй збірці оповідань "Твори. Том 1" Валер'ян Підмогильний, у чому переконані дослідники його творчості. Автору на той час було лише 18 років! Син селянина, геній-самоучка, він не мав навіть середньої освіти, але володів французькою та німецькою мовами. Його дебютний роман "Місто" став класикою жанру екзистенційної літератури, українець випередив європейських письменників на ціле десятиліття. Підмогильний перекладав із французької 25 томів творів Анатолія Франца та десять томів Гі де Мопассана, встиг видати один том перекладів Оноре де Бальзака, перекладав Дені Дідро, Віктора Гюго, Гюстава Флобера. Разом із Євгеном Плужником склав словник наукової термінології ділової мови. Публікувався у закордонних видавництвах, адже психологічна проза в радянській Україні була непотрібною, незрозумілою, ідеологічно чужою.

Батько політичної географії Степан Рудницький

Його ім'я важливе не лише для української, а й для європейської географії. Ще на початку XX століття випускник Віденського університету вивчав басейн Дністра, викладав в українських гімназіях Львова та Тернополя, тоді ж вийшла його перша наукова праця "Нинішня географія".

Вчений розробляє унікальну концепцію вивчення географії: у її структурі серед перших виділяє математичну географію, куди відносить, зокрема, геодезію та картографію; фізичну географію та геофізику, біогеографію — це географія рослинного та тваринного світу, а також антропогеографію — географію людини, економічну, політичну географію та географію культури. Така класифікація прижилася у науковому світі Європи.

Одним із перших увів у науковий обіг географічний термін "Україна" та вперше сформував як наукову дисципліну політичну географію України. В історію він також увійшов як картограф, автор перших карт нашої країни.

1926 року Степана Рудницького запросили переїхати з Європи до СРСР, щоб у Харкові очолити кафедру топології та картографії Геодезичного інституту, обіцяли повну творчу свободу та нові перспективи, але у результаті заарештували. У неволі Рудницький продовжував працювати, написав у харківському ізоляторі "Геономію" (Астрономічна географія), а в "Свірлазі" — книгу "Ендогенна динаміка земної кори". Обидві роботи конфіскувала охорона, їхня доля невідома.

Кат усіх цих людей Михайло Матвєєв

Прожив у доброму здоров'ї довгих 79 років, помер 1971 року в Ленінграді. 1939-го Матвєєва засудили за перевищення повноважень, але незабаром звільнили. У роки Другої світової війни він продовжував працювати в органах держбезпеки, завідував внутрішньою в'язницею Ленінградського УНКВС – УНКДБ – УМДБ. 1945 року отримав орден Леніна, 1949-го вийшов на пенсію.