Витязі на балконі. Як історія будівлі Центрального телеграфу у Києві пов'язана з аграрною реформою Російської імперії

Початок столичної Володимирської вулиці відповідає території стародавнього "міста Володимира", де вже понад тисячу років нуртує міське життя. Археологічні розкопки виявили тут залишки Десятинної церкви та інших храмів, князівських палат, фортечних валів. Що ж до наявних споруд, то на Володимирській, 10 впадає в очі масивна споруда з гостроверхою вежею — колишній офіс Київського відділення Селянського поземельного та Державного дворянського земельного банків.

Скільки коштує десятина

Аграрні взаємини у Російській імперії після кріпосної реформи 1861 року складалися драматично і напружено. Згадаймо влучну карикатуру тих часів, що потрапила до шкільних підручників радянської доби. Селянин у личаках стоїть однією ногою, підібгавши другу, на малесенькому клаптикові свого земельного наділу. Він боїться другою ногою наступити на поміщицьку землю, аби не потрапити під суд "за потраву".

Справді, на селі склалася кричуща ситуація. Реформа скасувала особисту залежність селян від поміщиків, проте економічна залишилася. Майже 10 млн душ чоловічої статі з колишніх кріпаків сукупно отримали вдвічі менше землі, ніж залишилося у 100 тис. поміщиків. До того ж на мужиків поклали низку повинностей, а за надану землю призначили грабіжницький викуп. Треба ще врахувати, що наділ у 3–4 десятини (1 десятина дорівнює 1,09 га) за тогочасного стану агротехніки був недостатній для повноцінного ведення селянського господарства. Доводилося орендувати додаткову землю у поміщиків, і це перетворювалося на ще важчу кабалу.

Серед селянства назрівали заворушення, посилювані агітацією революціонерів-народників. Зрештою влада збагнула, що ситуацію треба виправляти. В якості запобіжного заходу уряд вирішив створити Селянський поземельний банк, що мав на меті "полегшення селянам усіх найменувань способів до купівлі землі у тих випадках, коли власники забажають продати, а селяни — купити її".

Іпотечні довгострокові кредити надавали під земельні наділи. Сума позичок лімітувалася вузькими межами: до 500 рублів на один двір при подвірному володінні землею чи до 125 рублів на душу — при общинному володінні. Утім, сільська земля наприкінці позаминулого століття навіть на плодючій Київщині коштувала десь 40–50 рублів за десятину. Тож працьовиті селяни мали змогу збільшити наділи до розмірів, достатніх для повноцінного і рентабельного господарства. Це в багатьох випадках полегшувало сплату викупних платежів і розрахунок за кредитами, умови яких були вигіднішими за оренду чужої землі. Щоправда, невдалі господарники ризикували залишитися геть без землі, бо у разі несплати відсотків їхні наділи ставали предметом розпродажу на користь банку.

У квітні 1883 року нова фінансова структура розпочала операції. Спершу діяли дев’ять відділень у губерніях, де аграрна проблема відчувалася найгостріше, зокрема у Київській. Надалі кількість відділень зросла до 52, охопивши практично всю територію імперії. Селянський поземельний банк формально вважався кредитною установою, а фактично займався землевпорядкуванням. У 1895 році йому надали можливість самостійно скуповувати угіддя дворянських маєтків. Банк в інтересах продавців-поміщиків підтримував на певному рівні ціни на землю, але при цьому сприяв поступовому зниженню розмірів щорічних селянських платежів.

Як уряд кинув поміщикам рятувальний круг

Що ж до поміщиків, за якими збереглися величезні земельні ресурси, то вони також потерпали від пореформених негараздів. Утім, слід визнати, що найчастіше дворяни-аграрії створювали проблеми самі для себе. Йдеться насамперед про спокусу розжитися легкими грішми, заставляючи й перезаставляючи нерухомість у приватних банках. Поміщики настільки зловживали подібними операціями, що масово заплутувалися у павутинні боргів. Тож їм залишалося тільки благати владу про якесь сприяння у їхній сумній долі.

Цар Олександр ІІІ поставився до цих звернень із цілковитим співчуттям. Коли у 1883 році самодержець отримав колективну петицію від дворян Орловської губернії, він зволив покласти резолюцію: "Справді, вже настав час зробити щось, аби допомогти дворянству". Відповідно до такої політики у 1885-му створили Державний дворянський земельний банк. Ця установа надавала довгострокові позички під заставу заміських маєтків на пільгових умовах із таким розрахунком, щоб поміщики розплатилися з приватними кредиторами, а потім поволі повертали "своєму" банку необтяжливі відсотки.

Спершу кредитування велося цінними паперами (заставними аркушами), які були цілком ліквідними, бо перебували під державною гарантією. Але вже з 1889 року дворянам надали змогу отримувати в банках під землю готівку, позбавивши їх клопоту та курсових втрат на реалізації заставних аркушів. Держава також у певні періоди знижувала відсотки за кредит (наприкінці ХІХ століття вони складали лише 3,5% на рік). Дворянський банк приймав у заставу також садибні будинки, у такий спосіб влада заохочувала поміщиків до розвитку своїх маєтків.

Отже, впродовж деякого часу уряд намагався в аграрному питанні тиснути разом на газ і на гальмо — допомагав селянам кредитами і водночас штучно підтримував протиприродну диспропорцію в розподілі землі. Найбільш ласі угіддя залишалися за поміщиками, а землероби мали обмежений вибір при розширенні своїх наділів. Проте у 1895 році систему аграрного кредиту вдосконалили. Селянський поземельний банк, як уже відзначалося, отримав повноваження на купівлю землі, створюючи власні фонди нерухомості. Лімітування позичок для селян граничними сумами скасували, натомість використовували земельні норми. Найважливішою ж новацією стало фактичне злиття керівних структур Селянського та Дворянського банків. Відтоді ці дві установи перетворилися на такі собі сполучені посудини, наповнені грішми й землею.

Чому революційні ексцеси в селі не призвели до обвалу цін

Аж до 1905 року кон’юнктура на земельному ринку практично не зазнавала відчутних коливань. Проте доба "першої російської революції" супроводжувалася в аграрних місцевостях гучними заворушеннями. Селяни масово виступали проти поміщиків, відбулися численні погроми дворянських маєтків. Заможних землевласників охопили панічні настрої. Поміщики прагнули позбутися "вибухонебезпечного" майна. За останні місяці революційного року на продаж виставили утричі більше маєтків, ніж за все попереднє десятиліття. На кону опинилося 8,5 млн десятин. Згідно зі звичними ринковими законами, це мало супроводжуватися обвальним падінням цін та тотальним підривом аграрної політики імперії.

Але саме тоді Селянський поземельний банк вийшов на сцену як активний скупник землі. Це дозволило не лише вгамувати паніку, але й утримати ціни на пристойному рівні. Тож держава допомогла дворянам уникнути величезних втрат. Поміщикам довелося лише знову повернутися до позичок цінними паперами на більш обтяжливих умовах — під 5–6 % річних. Натомість для селян нарешті остаточно скасували викупні платежі за наділи.

Величезні земельні фонди, що утворилися в Селянському банку, досить швидко набули нової якості. Як відомо, у листопаді 1906 року за ініціативою прем’єр-міністра Петра Столипіна виголосили указ про реформи в аграрному законодавстві. Відтепер кожний селянин, власник землі, на засадах общинного права міг вимагати переведення своєї частини наділу в особисту власність. Більш того, він мав право наполягати, аби громада замість розрізнених смужок виділила йому рівноцінну цілісну ділянку — відруб або хутір. Завдяки накопиченим землям банк допомагав формувати хутори правильних геометричних обрисів, заохочуючи селян до виходу з громади. Особливою підтримкою користувалися міцні одноосібники — "куркулі", здатні утримувати успішні господарства. Пільгові кредити допомогли їм придбати значну частину колишніх поміщицьких земель. Крім того, оскільки відділення Селянського банку були розкидані по всій країні, то за його посередництвом здійснювався обмін ділянок для переселенців — ще одна важлива складова тогочасних реформ.

Через штучну підтримку цін на землю в інтересах поміщиків селяни казали: "Банк важкий для мужиків, він любить дворян". Проте новостворена "сільська буржуазія", інтереси якої збіглися з інтересами держави, активно сприяла зростанню сільського господарства. Підприємливі одноосібники прагнули до підвищення врожайності, застосовували передову техніку та інші новації. Це підсилювало позиції Російської імперії на світовому аграрному ринку в умовах жорсткої конкуренції.

Хто й коли зводив київську контору

Київська губернія належала до провідних сільськогосподарських регіонів. Тож відділення Селянського поземельного та Дворянського земельного банків, які виникли тут серед найперших, мали відчутний вплив. Проте впродовж тривалого часу контори цих відділень користувалися найманими будівлями. Зокрема, відомий домовласник і фабрикант Фрідріх Міхельсон надавав їм частину свого прибуткового комплексу на Пушкінській, 35–37. Але, зрештою, було вирішено спорудити для поважних установ власну оселю.

Під нове будівництво придбали ділянку по вулиці Володимирській, 10 із двоповерховим цегляним будинком. Старезну кам’яницю розібрали, натомість розгорнулося будівництво банкового комплексу. Його розпланували відповідно до звичайного тоді вигляду кредитних установ: чільний корпус займали конторські приміщення, углиб садиби поширювалася операційна зала, а в тилу містився житловий флігель для працівників.

Автором проєкту був видатний київський зодчий, цивільний інженер Олександр Кобелєв. Кияни добре знали його, зокрема, завдяки зведеній на Інститутській вулиці будівлі Державного банку. Що ж до Селянського і Дворянського банків, то саме Кобелєв незадовго до київського замовлення проєктував аналогічний офіс для Полтави. Там за його кресленнями спорудили гарний будинок (теперішнє приміщення обласної СБУ), романтично оформлений у так званому неоруському стилі — одній з місцевих версій стилістики модерну.

Подібне художнє втілення отримала й Київська контора. Автор майстерно оздобив банківську новобудову відповідно до історичного потенціалу "міста Володимира" — колиски Київської Русі. Гостроверха вежа нагадувала собою шолом лицаря, в орнаментах ліпки й керамічних вкраплень простежувалися візантійські та слов’янські мотиви. Кам’яну огорожу балкона другого поверху було прикрашено рельєфними зображеннями билинних витязів зі щитами. Роботи під наглядом Олександра Кобелєва велися швидко. Ділянку розчистили у липні 1910-го, у серпні відбулася урочиста закладка новобудови, а найближчої зими триповерховий з підвалом офісний корпус уже накрили дахом. До кінця наступного 1911 року завершили опорядження та обладнали усі приміщення. Двері нового офісу та виразна цегляна брама відкрилися для клієнтів.

Згодом, за радянської доби, всю кредитну систему націоналізували. При цьому комплекс на Володимирській, 10 отримав нове призначення: його передали відомству зв’язку та пристосували під Центральний телеграф. У 1953 році відбулася надбудова четвертого поверху. На щастя, при цьому історичний вигляд чільного будинку не надто постраждав. Вежу відтворили відповідно до оригіналу, так само, як фігурний щипець над головним входом, вціліла також в’їзна брама. Єдиною суттєвою втратою виявився масивний криволінійний фронтон, яким спершу завершувався правий фланг споруди. Тоді ж фасад на Володимирській збагатився своєрідним годинником, циферблат якого показує час в усіх найважливіших містах світу.

У новітні часи телеграф функціонально застарів, тож офісний будинок використовував Укртелеком, а тепер приміщення у ньому орендують десятки різноманітних фірм. Кожен, хто буває в межах "міста Володимира", може надихатися тут спогадом про лицарів Давньої Русі. Проте вже мало хто вбачає у цій архітектурній пам’ятці втілення драматичних аграрних реформ початку минулого століття.