Голос Бабиного Яру. Як трагедія 1941 року відчувається в Києві 80 років по тому

Минуле вислизає, і наші спроби його зафіксувати та зберегти натикаються часом на несподівані перешкоди. Створений у 2019-му році міжнародний фотопроєкт "Лонка" покликаний зібрати колекцію образів усіх, хто вцілів під час Голокосту — і дожив до наших днів. "Висвітлити їх останнім світлом", — говорять автори. "Лонка" збирає фотографії та мемуари у 26 країнах світу, залучаючи до роботи сотні журналістів і фотографів. Люди літнього віку з різних країн — з великими труднощами, з болем згадують події середини ХХ століття. Своє знищене, понівечене дитинство. Втрати, страждання, зраду, сирітство. Чиєсь співчуття і підтримку. Надію.

Робота з текстами для "Лонки" виявила кілька загальних моментів: дуже багато з колишніх жителів гетто, в'язнів концтаборів десятиліттями не могли почати говорити про пережите. Члени сім'ї та друзі в багатьох випадках не підозрювали, через що пройшли їхні близькі. Ймовірно, пережите страждання наповнює німотою. І навіть якщо вночі ти бачиш кошмари, пережиті в дитинстві — удень не можеш довірити цей біль нікому. Побоюючись, що відвернуться, не почують, зрозуміють не так. Або — що зовсім нестерпно — не повірять.

Про трагедію Бабиного Яру в Радянському Союзі широко заговорили після опублікованого в "Літературній газеті" вірша Євгена Євтушенка. Рядки "Над Бабиним яром пам'ятників немає" забили на сполох, вказавши на несправедливість ситуації (місце загибелі сотень тисяч людей не було жодним чином позначено!) — і одночасно поклали початок дискусії, яка не закінчилася і до цього дня. Про пам'ять Бабиного Яру, його значення, місце в загальному мартирологу жертв Другої світової…

Тінь трагедії, що сталася 80 років тому, лягла на Київ і назавжди змінила те, що називається генієм місця — genius loci. З цієї ж серцевини проросла музика 13-ї симфонії Шостаковича — відома всьому світу і яка знову прозвучала в поминальні осінні дні біля київського меморіалу.

"Над Бабиним Яром пам'ятників немає …", "Усе в цій книзі — правда", "Тільки євреїв вбивали за те, що вони євреї". Трагедія Бабиного яру в літературі представлена об'ємно, і деякі цитати — на кшталт наведених вище — стали частиною загального культурного (системного, утворювального) коду. Але крім потужних висловлювань Євтушенка, Кузнєцова, Еренбурга, Некрасова, Костенко, Озерова, Бажана, Сосюри, були ще сотні і сотні голосів: вони розповідали про ту ж драму, складаючи колективну пам'ять. Зібрати ці голоси воєдино взялися укладачі антології "Яр смерті — яр пам'яті", яку представили читачам у дні 80-річчя трагедії Бабиного Яру.

Антологія "Яр правди — яр пам'яті". Співучасть і співпереживання

133 вірші 95 авторів звели у двотомну антологію київський поет, культуролог Дмитро Бураго та історик, літературознавець, публіцист Павло Полян — за підтримки Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр". Книгу, яка дістала назву "Яр правди — яр пам'яті", уже представили читачам.

Фокус поговорив з Дмитром Бураго про те, що таке Бабин Яр для Києва і киян — сьогодні.

— Минуло 80 років, але війну, окупацію, боротьбу з нацистами, звільнення країни ми і сьогодні сприймаємо як щось дуже-дуже близьке, ніби нами пережите. Робота над цією книгою для вас — теж багато в чому особисте, напевно?

— Мені здається, що для киян події Бабиного Яру — це взагалі особиста історія, і це не те, що залишилося глибоко в минулому, на відстані 80 років і про що можна згадувати як про перевернуту сторінку. І я сприймаю те, що сталося, як особисту трагедію — і хоча єврейської крові в мені немає, але як дитина, яка жила на Євбазі, добре пам'ятаю ті дитячі відчуття, які приходили з першими розмовами і згадками про Бабин Яр.

Бабин Яр — це ж не тільки розстріл безвинних людей за національною, етнічною ознакою — що саме по собі жахливо. Це ще і співучасть величезної кількості людей у цьому злочині, зокрема і наших співгромадян. Тому можна сказати, що так чи інакше всі ми є спадкоємцями цієї трагедії. Тому що наші родичі, так чи інакше, були сучасниками цієї м'ясорубки. І завдання сьогодні — спробувати зрозуміти, що відбувалося тоді і в душах українців, киян. Намагатися зрозуміти, що робити нам сьогодні, коли ми зустрічаємося з посиланнями, які цілком (з огляду на досвід, який Європа пройшла у ХХ столітті) можуть призвести до подібного в майбутньому.

29-30 вересня 1941 року в урочищі Бабин Яр було розстріляно близько 34 000 євреїв, зокрема дітей (молодшому з них було два дні від народження). У вбивствах брали участь ейнзацкоманди 4а і сили німецької та української поліції.

Розстріли тривали протягом трьох років німецької окупації. Усього в Бабиному Яру було вбито від 120 до 200 тисяч осіб: мирних громадян (в основному євреїв) і радянських військовополонених. Врятуватися змогли лише 29 осіб. У липні 1943 року, у рамках "Операції 1005", докази масових вбивств у Бабиному Яру постаралися знищити: багато тіл спалені і попіл розвіяно.

Останні голоси

Це був дійсно страшний у своїх божевільних цифрах проєкт: тільки за перші два дні нацисти розстріляли в Бабиному Яру майже 34 тисячі осіб. Пізніше число загиблих перевищило 150 тисяч. Їхня пам'ять вимагає точності і поваги — але витримати ці прості умови виявляється сьогодні неймовірно складно.

Люди, які пам'ятають, як було, йдуть з життя — зате з'являються ті, хто знають, як "треба" сказати. І вже міністр культури України, виступаючи на меморіальній церемонії, повідомляє, що в Бабиному Яру лежать "жертви тоталітарних режимів". "Застереження" перевертає все всередині — у тих, хто пам'ятає.

"Незручну" сьогодні правду про те, що співучасниками у звірства Бабиного Яру були не тільки німецькі окупанти, а й свої ж, місцеві поліцаї, українські публічні особи не беруться озвучувати — на мітингу в Бабиному Яру 6 жовтня про це змушені були нагадувати президент Ізраїлю Іцхак Герцог і президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, які прилетіли на роковини.

Чисте, пронизливе горе — убивство 150 тисяч мирних жителів (старих, дітей, пацієнтів лікарні Павлова) і військовополонених — затушовується політичним контекстом навіть 80 років по тому. Невже не можна сказати про те, що сталося — прямо?

Дмитро Бураго нагадує:

— Ще Микола Васильович Гоголь писав у "Тарасі Бульбі", що в Києві кожна бабка на базарі — відьма. І ось це хутірське мислення — яке дуже пов'язане з релігією, але при цьому насичене всякого роду "екзорцизмом", і тут знайшло своє втілення. Молоді люди, які, може, до цього в Києві ніколи і не були, яких привезли в обозі "переможці" — німці, які зайняли Київ — узяли участь у цій страшній страті.

Трагедія Бабиного Яру: як це починалося

До війни в Києві проживало 224 000 євреїв, майже чверть усього населення міста. Хтось пішов на фронт, хтось встиг евакуюватися. Значна частина виїхати не встигла або не захотіла, не уявляючи, якими жахами загрожує окупація. А 19 вересня 1941 року в Київ увійшли німці.

28 вересня на київських вулицях був розклеєний наказ нової влади: наступного дня, о 8 ранку, усім євреям міста зібратися на розі вулиць Мельника і Дегтярівської; неявка карається розстрілом. По місту ходили різні чутки, зокрема і така, що євреїв збираються вивезти в Палестину, і тому багато зважилися прийти.

— Усе це було ретельно продумано, — продовжує Дмитро Бураго. — Уже на другий день після того, як Київ був зайнятий німцями, прибули групи карателів. І те, що єврейське населення пішло в Бабин Яр — це зовсім не дивно, тому що уявити собі, що станеться пізніше, було неможливо. І коли ми говоримо про якихось "цивілізованих європейців", то кияни познайомилися з ними вже тоді. Так, антисемітизм був і є, їх завжди цькували, євреї пам'ятали про це. І ті, хто з тих чи інших причин залишився в Києві (не нам їх зараз судити, причин була величезна кількість) могли розраховувати на що завгодно, навіть на загибель — але не на таку. Не на заклання.

І вони, ведені своїми рабинами, вийшли з будинків і пішли. Розумієте? А рабини теж не могли уявити собі, на що вони ведуть людей.

Бабин Яр і Лавра. На осі добра і зла

— Я хотів би відзначити, що це було перше ось таке масове вбивство в Європі, — продовжує Дмитро Бураго. — Був Львівський погром, була Житомирська різанина. Але такого масового, так добре організованого — по-німецьки добре організованого вбивства людей, із залученням такої кількості місцевого населення, не було. І це було зроблено не десь в околицях, у передмісті — у Боярці. Це було зроблено в Києві — і не випадково. Вважаю, для фашистів було дуже важливо, що це відбувається саме тут. Злу потрібно було утвердитися в стародавній столиці православного світу.

Якщо подивитися на географічне положення Бабиного Яру — він розташований якраз по іншу сторону центру Києва, навпроти Лаври. І утворює єдину лінію, вісь, на кінцях якої противаги: ось — Лаврські глибини, а ось — Бабин яр. Тут — молитва, яка тисячі років зберігає і відтворює світ, а там — жах, якого світ ніколи не бачив, навіть за часів язичництва. І посередині — наше Місто.

— … До кінця першого дня з'явилися чутки, з'явилися домисли, у які люди все одно не могли до кінця повірити. Уже потім почалася епоха двірників, коли від двірника залежало більше, ніж від німецького солдата — тому що двірник міг здати. І здавав — коли закінчувалися цінні речі і можливі послуги. І це жах, який тривав протягом усієї окупації Києва. У найсвятішому місці Русі, східного слов'янства, православної цивілізації.

Коли мова йде про німецькі каральні акції, спогади про те, як здавали свої — сусіди, співгромадяни — зовсім не рідкісні. У тих же записах проєкту "Лонка" можна знайти історії про те, що "тата вбили відразу, а ми з дядьком і братами сховалися в кукурудзі, але на ранок прийшли поліцаї, бо сусіди розповіли їм, де нас шукати". Або в мемуарах відомого драматурга Олександра Гельмана (якому на початку війни було 8 років): про те, як усе містечко зігнали, щоб відвести в гетто, і ніхто не намагався втекти або чинити опір — це було марно, тому що місцеві все одно тут же здали б усіх назад. І в нього в родині в результаті вижило 2 людини з 14.

Але на щастя — і до деякого виправдання людства — були й інші люди та інші історії.

У дворі на Євбазі

— У дворі будинку на Павлівській, — продовжує Дмитро Бураго, — на Євбазі, в одному кварталі від цирку, де пройшло моє дитинство, були сараї — у яких зберігалися дрова і вугілля. У цих сараях три сестри, господині квартири, яку знімали мої батьки, усі роки окупації приховували одного комісара, єврейську маму, якогось дідуся і декількох дітей. Сестрам було тоді плюс-мінус по 20 років, їхні батьки загинули…

Я знав їх уже дорослими, звичайно: вони польського походження були — Станіслава Антонівна, Адель Антонівна і Болеслава Антонівна. Мене батьки приводили до них на другий поверх, коли бігли на роботу, і сестри розповідали казкові історії про далеке минуле, балували смакотою. А старша — Болеслава — курила "Казбек" і завжди мовчала на своєму кріслі в кутку кімнати… І я вже потім задумався, згадуючи їхні альбоми, фотографії. Адже це були красиві жінки — але вони назавжди залишилися самотніми. Після війни їм залишили в приватній власності будинок у центрі міста: так, старий, дерев'яний, обкладений цеглою. І я можу тільки уявити собі — а краще і не уявляти — що відбувалося під час окупації, і чому вони ніколи не вийшли заміж, не створили сім'ї.

Якою ціною вони врятували ці життя в глибині сараїв? Ми сьогодні уявити це не можемо, як і поза нашим розумінням роль тих, хто заради наживи або з думкою "а ось ми тепер їм покажемо!" здавали німцям єврейських дітей.

Бабин Яр 80 років по тому: читати і думати

Віршовані антології, присвячені подіям воєнних років, виходили і раніше. Збірник "Яр смерті — яр пам'яті", виданий у Києві у 2021 році — особливий, тому що лише перший том у ньому становлять вірші. Том другий — це коментарі, есе, документальні свідчення, які дозволяють не тільки відчути, але і вивчити та зрозуміти те, що сталося в Києві в 1941-1943 роках. Від окупації до звільнення.

— Ідея збірки, — розповідає Дмитро Бураго, — належить чудовому історику, публіцисту Павлу Нерлеру (Павлу Поляну) — і для мене велика честь, що і я взяв посильну участь у складанні антології. Ця книга, звичайно ж, ніяк не може повністю проявити весь спектр віршованих текстів, пов'язаних з трагедією Бабиного Яру, їх тисячі і тисячі дуже різного літературного рівня — в основному дуже емоційних.

Це не просто збірки віршів, відірваних від історичних подій (ось: читайте і самі, як можете, розумійте, що відбувається). Ні, є ще й другий том, зібраний Палом Поляном, у якому ці історичні події спираються на документальну основу і, звичайно ж, прокоментовано те, що відбувалося з віршами, присвяченими Бабиному Яру — у першу чергу, з віршами Євтушенка й Озерова. Виявляється, що багато віршів з дуже непростою долею. І я радий, що вдалося це видати — у Києві, де ж ще?!

— Антологія починається з віршів Озерова та Євтушенка?

— Нашу антологію відкривають вірші Людмили Титової та Ольги Анстей, які під час окупації були в Києві. Це вірші написані і в 41 і в 42 роках — безцінні свідчення. А потім уже були Озеров, Еренбург. І те, що Євтушенко завдяки своєму авторитету і таланту зміг порушити цю тему на всесоюзному рівні — це надзвичайно важливо. Він зробив велику справу разом з Анатолієм Кузнєцовим, автором першої виданої в СРСР книги про Бабин Яр.

Але як можна було не поставити навіть камінь на цьому місці? Люди загинули, їхній попіл розвіяли за вітром, а спалювали тіла на меморіальних плитах і на решітках — цвинтарних оградках, знесених з єврейського кладовища — це якесь фантасмагоричне блюзнірство за гранню подання про людяність. Це під силу дійсно хіба що "надлюдині" — у цій своїй антигуманності.

Коли відбувається загальне розкультурювання — і хай би тільки на нашій бідній українській землі, але це відбувається і в усій "цивілізованій" Європі і далеко за її межами. Коли ми не просто переписуємо історію — ми її перелицьовуємо. Ми робимо її зручною для того майбутнього, яке нас погубить.

І це біда не тих окремих людей, які на гребені трендів заробляють собі ті чи інші дивіденди. Це наша біда — яким важко своїм дітям, онукам пояснити недавнє минуле, тому що в школі їм пропонують нові, сучасні версії.

— Противагою страшній жертві має стати перетворення. Може, усвідомлення та очищення приходить якраз через ці літературні тексти?

— Ви маєте рацію, саме поетична, музична і взагалі творчість, яка все-таки від Бога, а не тільки від розуму — стає часом більш точним свідченням того, що відбувається, ніж історичні факти. Коли ми відкриваємо цю поетичну книгу і читаємо віршовані рядки, ми так чи інакше опиняємося в співпереживанні і співчутті, а отже, уже не можемо залишатися сторонніми спостерігачами. І в нас самих уже відбувається якась мовна душевна реакція. Значить, і ми змінюємося.

Якщо творчість не веде до перетворення, вона безглузда. Якщо це просто розвага — сенсу в ній практично немає … І, звичайно ж, антологія віршів про Бабин Яр — це пронизливе нагадування, особисте свідчення поетів про те, до чого призводить нацистська ідея. І безумовне застереження, що дуже важливо.