90 років Жан-Полю Бельмондо. Три знакові фільми, які обов'язково варто подивитися

Жан-Поль Бельмондо пішов із життя 6 вересня 2021 року на 89-му році життя. Він був найулюбленішим артистом в СРСР і потім в Україні, втілюючи на екрані неприборканий оптимізм та людяність. Комедійні бойовики з Бельмондо дивилися у кінотеатрах кілька разів.

Народжений у багатій та богемній сім'ї (батько — відомий скульптор, мати — живописець), Бельмондо часто грав людей невлаштованих, але таких, що не втрачають оптимізм і надію. Як письменник Франсуа Мерлен з "Надзвичайного" (1973) — який десятками писав детективи про суперагента Боба Сен-Клера, але при цьому сам ніяк не міг розбагатіти, що вибирається видавцем. Ось саме це бути звичайною людиною і одночасно суперменом виходило тільки у Бельмондо. Тому його герої були близькі всім верствам населення.

Те саме кредо було в німих героїв Чарлі Чапліна. Формула обох: мордобій — гумор — сердечність. І пік всього цього — шедевральна трагедія: у Чапліна — "Вогні великого міста", у Бельмондо — "Професіонал", знятий за англійським романом "Смерть звіра з тонкою шкірою". Щемлива музика з обох цих стрічок давно стала класикою.

"На останньому диханні", "Чудовисько", "Професіонал". Найтитулованіший, найсмішніший і найпронизливіший фільм Жан-Поля Бельмондо

У низці найбільш успішних картин з Бельмондо, переважно бойовиків з елементами комедії ("Приватний детектив" (1976), "Гра в чотири руки" (1979), "Хто є хто" (1980), "Професіонал" (1981), "Поза законом" (1983), "Одинак" (1987), "Улюбленець долі" (1988) така формула: лев — бешкетування злочинців — відновлення порядку. До того ж це лев-одинак. Закономірним було і нагородження кінолева Бельмондо у 2016 році "Золотим левом" у Венеції — "за внесок у світовий кінематограф".

Бельмондо не без іронії зауважив про себе: "На жаль, мене іноді приймають занадто серйозно, відшукуючи сенс у моїх діях, в яких немає нічого, крім пошуку радості, підозрюючи намір у тому, що відбувається часто-густо в спонтанності моменту".

Повністю на спонтанності побудували перший фільм Жан-Пол Бельмондо, який приніс йому світову популярність.

На останньому подиху/À bout de soufflé (1960)

"На останньому подиху" — це дебютна стрічка режисера Жан-Люка Годара, який відкрив ним "французьку нову хвилю". Картина знімалася із мікроскопічним бюджетом. Деякі джерела стверджували, що за мотивами якогось бульварного детективу.

За сюжетом безжурний злодій Мішель Пуаккар викрав розкішний автомобіль і попрямував до Парижа. Дорогою йому на хвіст сів поліцейський на мотоциклі і зажадав зупинитися. З переляку той застрелив копа.

У Парижі герой знайомиться з американською студенткою-журналісткою Патрісією (Джин Сіберг). Вона закохується в брутальність та безпосередність нового знайомого. Вони вештаються містом, цілуються, кохаються.

Кавалер змушений навіть пограбувати випадкову людину в туалеті: з грошима у Мішеля — голяк.

Саме цей страх він намагається заглушити бравадою: задирає перед Патрісією спідниці зустрічним дівчатам, на кшталт — він розкутий, сильний. Однак все більше Мішелем опановує страх відплати — він передається і подружці.

Вона ж — звичайне дівчисько. І дружок не посвячував її в те, що зробив. Але вона теж відчуває: якесь кільце довкола стискається, і починає здогадуватися, що Пуккар — більше, ніж просто ризиковий хлопець. В Італію, куди він кличе, з ним їхати,страшнувато.

Патрісія все більше починає боятися Мішеля, розуміючи, що він замішаний у чомусь серйозному. Вона здає поліції. Копи стріляють у нього.

Поранений Пуккар-Бельмондо йде через всю вулицю і падає на перехресті. Патрісія, слідуючи за своїм почуттям, бреде розгублено за Мішелем. Дивлячись в обличчя дівчині, той перед смертю шепоче: "Яка ж ти… с*ка" (або образина, по-різному перекладають).

Фільм справив фурор. Що у ньому революційного? Усі недоліки, які були під час зйомок та монтажу, несподівано вилилися в переваги.

Бельмондо скаржився колись у інтерв'ю, що Годар давав текст лише перед зйомкою. А іноді взагалі не давав. Артист зайшов до телефонної будки. Він питає режисера: "Що казати?" — "Зараз придумаю". Але… Годар так нічого не вигадав. "Придумаю завтра", — буркнув режисер та зйомки перенесли. "Я вважав, що він божевільний", — посміхався Жан-Поль.

Однак у результаті всі фрази у фільмі Годара "На останньому подиху" звучать, як розмова на вулиці — невимушено.

Грошей було мізерно мало, тому оператор знімав не з кіношних рейок, а з інвалідного візка. Багато було знято просто на ручну камеру навіть сцени в ліжку. Усе це потім стало реформаторськими здобутками, бо максимально наблизило глядача до героїв — до інтимності.

Годар зробив "рваний" монтаж — герої, припустимо, їдуть у машині, а там видно, що панорама нелінійно рухається за вікном.

Символічний рівень фільму виявився також цікавим. Хлопець, викравши машину і куражачись, кілька разів стріляє у сонце — з вікна, на ходу. Це серйозний виклик. Якийсь бунт проти небес. Начебто дитячий, але потім Мішель з переляку вистрілить у копа, що його перевіряє: інфантилізм закінчився.

Цікаво, що у двох відомих радянських режисерів навіть відбулася суперечка щодо цього моменту. Георгій Данелія ("Осінній марафон"), на якого сам монтаж фільму справив велике враження, згадував: "Через нього, а точніше, через кадр, у якому Бельмондо цілиться в сонце, я посварився з Тарковським, якому фільм дуже подобався, А мені — не дуже. Ми з ним по-різному ставилися до того, що і як треба показувати".

Фільм "На останньому подиху" став маніфестом "нової хвилі" та найкращим фільмом 29-річного Годара, колишнього кінокритика. Він отримав за нього "Срібного ведмедя" у Берліні.

Фільм був на межі експерименту, але і сьогодні виглядає свіжо. Бельмондо якийсь період знімався у подібному кіно. Але вже із сімдесятих актор повністю переключився на жанрове кіно: комедії, бойовики чи комедійні бойовики. Перлиною з таких фільмів є комедія "Чудовисько". І також Бельмондо тут знімається з американською актрисою.

Чудовисько/L'Animal (1977)

На відміну від голлівудської продукції, де герой послідовно забирається вгору кар'єрними сходами, персонажі Бельмондо — на кшталт каскадера Мішеля Гоше з "Чудовиська" — часто в житті були бовдурами. Початок картини одразу смішний. Знімається сцена, де герой повзе по стрімкій стіні. Перерва, він встає, камера перевертається і "стіна" виявляється бутафорською — вона лежить на землі, Гоше робить крок уперед і... провалюється у вікно.

Мішель начебто крутий профі, але через запальний характер він не надто процвітає на знімальних майданчиках і навіть видає себе за багатодітного інваліда в інвалідному кріслі, щоб струсити грошенят із соціальної служби. Вказуючи на виводок "взятих у позику" дітей, спільниця невдахи каскадера зауважує: "Це його єдина радість, інспектор!", натякаючи на сексуальну. Але коли гроші приходять до Гоше — він ними смітить. Це широко, по-нашому!

Однак зазвичай Гоше на мілині, тому навіть власне весілля з каскадеркою Джейн Гарднер (Ракель Уелч) не є для нього причиною для відмови від роботи, що раптово підвернулася. Джейн, яка не чекала, що їй доведеться працювати в такий день, влаштовує Мішелю скандал на знімальному майданчику. В результаті той втрачає керування автомобілем і обидва вони опиняються на лікарняному ліжку. Наречена кидає Гоше і знаходить немолодого багатого графа.

Але тут підвертається по-справжньому прибуткова робота: пропозиція від італійців. У Францію для зйомок свого нового бойовика летить зірка Бруно Феррарі (все той же Бельмондо), дуже схожий на Мішеля, якому пропонують дублювати його в трюках. Феррарі — ніжний артист нетрадиційної орієнтації та як вогню боїться трюків. Далі — маса кумедних пригод та комедійних ситуацій.

До речі, з приводу трюків: їх у фільмі виконував сам Бельмондо, включаючи реалізацію своєї давньої мрії — постояти на крилі літака, що летить. Сцена, коли Мішель на парашуті, ширяючи високого над землею, починає роздягати кохану — незрівнянна.

Професіонал/Le Professionnel (1981)

Цей фільм — щось середнє між комерційною стрічкою "Чудовисько" та тонкою кримінальною драмою "На останньому подиху".

Жосслен Бомон — професійний агент-кілер французької спецслужби. Його завдання — вбити президента однієї з африканських країн Н'Джала — мало не людожера. Але політико-економічна ситуація змінюється, і французи знову раді співпрацювати з президентом-канібалом: підписується контракт на будівництво в країні АЕС. Бомона здають Н'Джалі. Він опиняється на каторзі. Бомон тікає на батьківщину.

Але він не тільки тепер хоче помститися тим, хто його зрадив, а бажає довести справу до кінця — убити людожера. Бомон уміло провокує ситуацію: подивіться кіно та переконайтеся в цьому особисто. Головне, результат є!

Зганьблені чини французької спецслужби передають зверху вниз, з вуст у вуста наказ: "Зупиніть Бомона!".

Бельмондо йде своєю царською, розслабленою ходою до гелікоптера, але йому в спину стріляють з автомата: кулі розвертають його, агент падає в траву: шакали вбили лева.

Так, у його персонажі занадто багато свободи, чарівного нахабства та сердечності — йому не байдуже. "Мій козир — розкутість. Це відчуття свободи прийшло у професію з мого характеру", — відверто розповів Бельмондо в інтерв'ю.

Композицію Chi Mai (італ. "Хто б не…") легендарного композитора Енніо Морріконе Бельмондо почув по радіо і закохався в неї. Він пообіцяв собі, що вона звучатиме у його картині. І Chi Mai стала саундтреком "Професіонала".

На тестових показах картини жодній фокус-групі не сподобалася трагічна кінцівка. "За" були лише Бельмондо та режисер Жорж Лотнер. Вони мали рацію: під ці щемливі звуки, які супроводжували появу героя Бельмондо протягом усієї картини, іншого логічного фіналу бути не могло.

Ця мелодія грала і на похороні великого артиста. Жан-Поль Бельмондо пішов, але його сонячний талант продовжує зігрівати нас з десятків його яскравих картин.