"Оппенгеймер". Чому фільм Крістофера Нолана про батька атомної бомби вийшов екстра-класу

Крістофер Нолан ("Початок") вперше зняв байопік. Це екранізація книги "Тріумф і трагедія американського Прометея" про фізика Роберта Оппенгеймера, який винайшов атомну бомбу... а США одразу ж скинули її на японські міста Хіросіма і Нагасакі. Нолан зняв багатошарову і збалансовану драму, де йому вдалося поєднати особисту історію героя з технологічним та історичним контекстом. Фокус пояснює, чому новий фільм режисера-інтелектуала стає в ряд найкращих його робіт.

Нолан розглядає одразу кілька аспектів постаті Роберта Оппенгеймера.

Ракурс перший. Роберт Оппенгеймер і четвертий вимір

Отже, молодий, але перспективний фізик-теоретик намагається в США розвивати квантову механіку, набравшись розуму в Європі. У фільмі показано, що Оппенгеймер (Кілліан Мерфі) — людина пристрасна, романтизує науку. У його уяві вона перетинається з артом: ми бачимо панорами мікросвіту (атоми), макросвіту (зірки) і шедеври живопису — портрети Пікассо. До речі, Пабло Пікассо стверджував, що моделював на своїх полотнах четвертий вимір, і режисер показує, що Оппенгеймер у своїх фантазіях геніального науковця намагається робити те саме, але на науковій ниві: прагне розщеплювати атоми, коли про це йшлося лише в теорії. А зірки для нього — це "печі, що дають тепло і світло".

Роберт Оппенгеймер захоплювався поезією, вивчив санскрит і читав, наприклад, в оригіналі священну індуїстську книгу "Бгаґавадгіта". Оппенгеймера, так само як і інтелектуала Нолана, тягнуло на стик науки і містики — це наскрізна тема визнаних ноланівських шедеврів: "Початок" і "Інтерстеллар". Саме з цієї причини для режисера фігура Оппенгеймера становить особливий інтерес.

16 липня 1945 року, бачачи вперше спалах атомного вибуху, а потім зростаючий атомний гриб, Оппенгеймер пригадав строфи з "Бгаґавадгіти": "Якби на небі разом зійшли сотні тисяч сонць, їхнє світло могло б зрівнятися із сяйвом, що виходило від Верховного Господа". Після скидання атомних бомб на Хіросіму і Нагасакі він згадає інший уривок: "Я — Смерть, великий руйнівник світів".

Шар другий. Фізика та ліві ідеї

Другий шар. Оппенгеймер — єврей і з цим пов'язане його захоплення лівими, комуністичними поглядами. У комунізмі він бачить панацею від німецького нацизму. Його оточення — єврейські фізики-теоретики — марять лівими ідеями, аж до того, що захотіли організувати профспілку. До певного часу американська держава не бачила в них загрози для себе. До періоду маккартизму і "полювання на червоних відьом" у 1950-х.

Третій шар. Руйнівник

Сюжет рухає пристрасть Оппенгеймера до руйнування і саморуйнування. На початку картини, будучи аспірантом, він мало не отруїв яблуком, яке начинив отрутою, викладача, який дратував його. Неспроста Нолан вказує на те, що Оппенгеймер підготував теоретичну роботу про смерть зірок, що призводить до "безмежного гравітаційного стиснення" і утворює якісь об'єкти. У наш час у них з'явилася назва: чорні діри.

Ракурс четвертий. Фізика пристрасті

Роберт — пристрасний коханець. Ця лінія буде до душі глядачкам. У нього непрості стосунки з майбутньою своєю дружиною Кітті (Емілі Блант), яку він відвів від чоловіка. Вона байдужа до їхніх дітей, зате обожнює міцний алкоголь, що не заважає їй вкрай тверезо дивитися на чоловіка і його діяльність. Роберт крутив роман і з темпераментною журналісткою Джин Тетлок (Флоренс П'ю). Обидві — чарівні комуністки. З останньою Нолан зробив чудові постільні сцени, де інтелектуальні бесіди не переривалися під час сексу. І ще режисер дав забійний епізод. Коли маккартистська Комісія з антиамериканської діяльності (точнісінько як радянські парткоми) засуджувала "моральне обличчя" вченого, коханка на ньому сиділа негліже, як видіння у фантазії Роберта. Браво Нолану-художнику!

П'ятий шар. Етичний

Спочатку Роберт Оппенгеймер захопився проєктуванням атомної бомби, оскільки були відомі аналогічні розробки у фашистській Німеччині. І тут спрацював парадокс історії: якби не гітлерівський антисемітизм, через який вони "очистили" німецьке наукове співтовариство від фізиків-євреїв, Німеччина б зробила атомну бомбу до закінчення Другої світової і поставила б ядерні боєголовки на ракети Фау, прольоти яких спостерігали штатівські льотчики.

"Я не знаю, що ми зробимо з атомною бомбою, але я точно знаю, що з нею зроблять нацисти", — каже в картині Оппенгеймер. Однак коли фашистська Німеччина вже була розгромлена, він дуже сумнівався: чи доречно застосовувати атомну зброю проти Японії? Маса його власних співробітників підписала петицію про незастосування бомби, Роберт — утримався. Чому? Оппенгеймер дедалі більше ставав державним чиновником. Він намагався дотримуватися національних інтересів, тим більше, що його весь час після участі в ядерному проєкті "Мангеттен" тримала під наглядом ФБР. Спочатку він уявляв собі красиві панорами "світла, що живе всередині урану", а потім, уже роблячи зброю масового ураження, вчений, щоб виправдатися перед собою, став мімікрувати на державника.

Але тут виходило протиріччя з тим, що Оппенгеймер усе-таки вважав себе насамперед генієм наукових ідей. Він був вхожий у вищу еліту фізиків Америки і Європи. Миготять на екрані, наприклад, такі гіганти, як засновник квантової теорії Нільс Бор (Кеннет Брана) і теорії відносності Альберт Ейнштейн (Том Конті). З Ейнштейном відбудеться найважливіший короткий діалог головного героя. Інтригу — про що він був — Нолан справно триматиме через усю стрічку, аж до фіналу.

І тут завершальний — міфологічний рівень.

Вищий пілотаж

Сивочолий старець Ейнштейн кидав камінчики в озеро, коли до нього шанобливо підійшов Роберт Оппенгеймер. Вони привітно почали розмовляти. Але до закінчення їхньої короткої бесіди Ейнштейн розгнівався. І пройшов навіть повз голову Комісії з атомної енергетики, контр-адмірала Льюїса Штрауса (Роберт Дауні-молодший).

Діалог Ейнштейна з Оппенгеймером — наче Бога й ангела-учня, який, не послухавши попередження, став демоном. Останній кадр стрічки буде потужною ілюстрацією цієї розмови.

Невдоволення засновника теорії відносності контр-адмірал Штраус прийме на свій рахунок. Нолан віртуозно показує, як наростав шквал політичних пристрастей навколо Оппенгеймера, і тримає розв'язку в таємниці і тут до кінця стрічки.

Зазначимо тонку гру Роберта Дауні-молодшого, який вже назвав "Оппенгеймер" найкращим фільмом у своїй кар'єрі.

Переконливий і Метт Деймон, зображуючи генерала інженерного корпусу армії США Леслі Гровза, який "протягнув" Оппенгеймера в "Мангеттенський проєкт". Він — служака, нахабний, зарозумілий, але прямолінійний і чесний. Саме Гровз для вченого чітко позначив межу впливу, коли бомби були зроблені: "Що з ними робити — це вже не ваша справа".

До недоліків картини можна віднести тільки її тригодинний хронометраж — двох годин цілком би вистачило (але це, між нами, можна сказати про всі голлівудські стрічки останнього часу).

Кілліан Мерфі відмінно впорався з головною роллю. Він навряд чи б викликав багато симпатії, якби не цькування його персонажа в другій половині фільму. Нолан вміло згладжує найгостріші кути: ми жодного разу не бачимо моторошних кадрів зруйнованих Хірасіми і Нагасакі. Роберт тільки називає цифри загиблих.

Преса і фоторепортери зробили його зіркою по-американськи, але вченого постійно мучать видіння, де світло, яке він відкрив, розриває людей зсередини. Формула "Оппенгеймера": амбітний фізик — винахід ним атомної бомби — атомний вогонь, відкритий ним, палить його зсередини. Цей вогонь, що пожирає Оппенгеймера, здається, зробив його шкіру на обличчі майже пергаментною, максимально загостривши риси.

Як людина не без совісті він приходить після атомної атаки на Японію до президента США Гаррі Трумена (у чудовому виконанні Геррі Олдмана). І тут ви зрозумієте — хто справжнє чудовисько.