"Вонка": Навіщо дивитися кіноказку про боротьбу з корупцією за допомогою психотропного шоколаду

"Вонка" — це фільм-приквел до повісті популярного британського письменника Роальда Даля "Чарлі і шоколадна фабрика" (1964): про хлопчиська з бідної сім'ї, якому пощастило під обгорткою шоколаду знайти запрошення на кондитерське підприємство шоколадного магната Віллі Вонки. Вийшло дві гучні екранізації: 1972 року з Джином Вайлдером і 2005 — з Джонні Деппом. Автори, викупивши права на образ, вирішили написати і зняти абсолютно оригінальну історію про юність Вонкі. Фокус розповість, наскільки їм це вдалося.

Роальд Даль (1916 — 1990) дедалі частіше екранізується останнім часом. Ми щойно писали про яскраву екранізацію його "Чудесної історії Генрі Шугара" американським режисером Весом Андерсоном. Чому? Тому, що Даль уміло вводить у свої казкові фантазії суворі соціальні реалії. Тому ексцентричний власник шоколадної фабрики Віллі Вонка — один із найвідоміших героїв в англомовному світі.

Казки Даля начебто і відводять від дійсності, але водночас і максимально наближають до неї — у гротескній формі. Це нагадує "Різдвяні оповідання" Чарльза Діккенса: їх постійно екранізують, але щоразу на новому технологічному витку.

"Чарлі і Шоколадна фабрика": фантазія в дусі Роальда Даля

Історія з втіленням Віллі Вонки в кіно схожа. Фільм "Віллі Вонка і шоколадна фабрика" 1972 року хвалили за все, крім технічного рівня зображення фабрики. До екранізації 2005 року Тіма Бертона мало претензій, крім похмурості тону, але — такий стиль самого режисера.

Зрозуміло, чому британці — режисер Пол Кінг ("Пригоди Паддінгтона") і сценарист Саймон Фарнабі вирішили створити нове творіння на основі викупленого студією Warner Bros. Pictures образу Віллі Вонки: щоб не конкурувати з ідеальною екранізацією. Але тут перед ними постало інше амбітне завдання — їм потрібно зробити текст у дусі самого Роальда Даля, а це зовсім непросто. Відразу скажемо: частково це вийшло.

Британська атмосфера роману про звичаї

Образ юного Вонки у виконанні Тімоті Шаламе ("Дюна") — органічний. Він такий — трепетний ідеаліст, як і будь-який принц, доки не став королем — у цьому випадку, шоколадним. Є у нього і підприємницька жилка, і бажання стати власником власної фабрики.

У кишені у Віллі, коли він потрапив у Місто, було кілька копійок, які він швидко і легковажно спустив. З безгрошів'я і починаються його пригоди. Головний герой потрапляє в такий собі готель, що нагадує робітничий будинок у "Пригодах Олівера Твіста" Діккенса. Тут авторам вдалося максимально втілити ось цю жорстку, "суто британську" атмосферу: є тут і бідні сирітки, і жорстокі, нечисті на руку господарі, і винахідливість головного героя (він, окрім створення рецептів шоколаду, робить машини в дусі стімпанку), яка протистоїть беззаконню.

Юний підприємець одразу зіткнеться з місцевою мафією, яка давно купила поліцію Міста і називається "шоколадним картелем". У кіномюзиклі показана корупція, недобросовісна конкуренція, підробки, шахрайство, хабарництво, спроби вбивства. Пороки буквально роз'їдають верхівку Міста, включно зі священиками, главу яких потішно зіграв Роуен Аткінсон (Містер Бін).

Чудо-шоколад психотропної дії

Однак ці негідники торгують смачним, але звичайним шоколадом ("Що простіший рецепт, то кращий").

Натомість шоколад Вонки має психотропну дію: він викликає смак червоного вина чи віскі, пробуджує спогади дитинства чи забуті романтичні почуття, а може просто викликати ейфорію. Словом, шоколад Вонки за фільмом — найсильніший психотропний стимулятор.

Шоколад Вонки у Даля — фантастично гарний за якістю, а із солодощів можна робити гори і річки, але й тільки. Тут же шоколад Віллі — щось на кшталт прянощів із "Дюни" (образ Тімоті Шаламе тут перегукується з його ж Полом Атрейдесом). Шоколад Вонки у фільмі не тільки "вставляє" набагато крутіше, ніж продукт його владних конкурентів: хлопчик уміє змінювати його склад так, що "штирить" по-різному. А ще можна від цих цукерочок і полетіти куди подалі — не від задоволення, а суто фізично. Віллі Вонка — геніальний інженер-технолог із дрібкою магічних здібностей.

Замах авторів був великий. А втілення?

Для дорослих уся ця сатирична фентезійна фантасмагорія видається надто наївною, а для дітей — місцями не дуже зрозумілою. Хоча є просто приголомшливі епізоди, наприклад, романтична лінія двох колишніх однокласників ("Я пам'ятаю, як ти на мене дивився на уроці хімії"), втрачену пристрасть у яких розбудив шоколад Вонки. Або переслідування жирафом священика-"шокоголіка" в особі Аткінсона.

Гарний Г'ю Ґрант у ролі умпа-лумпи на прізвисько Коротун — з помаранчевою шкірою і зеленим волоссям. Його пігмей нахабний, імпозантний і винахідливий.

Для Тіма Бертона сценарист Джон Огаст придумав історію з татом Віллі Вонки — стоматологом Вілбурном Вонкою. Саме через те, що батько не виносив солодощів, Віллі в дитинстві ніколи не їв цукерок, тож одного разу втік із дому. А Пол Кінг і Саймон Фарнебі нагородили Віллі мамою, яка якраз вміла готувати шоколад, але рано пішла з життя. Ця сентиментальна лінія в дусі Діккенса непогано вплетена в оповідь.

І на всі 125 млн доларів тут чудове шоу — танцюристи, оркестри, мініфабрика-валіза (у стилі стімпанка), дизайн вітрини і хол магазину Вонки — все з розмахом. І тут ми плавно переходимо до того, що в картині зайве — це, блін, незліченна кількість музичних номерів. Їх тут — крайній перебір.

Встав — пісня, сів — пісня, пішов — пісня. І така ґрунтовна, будь це хоч жалісливий монолог бідної сирітки, а й їй подавай потужне симфонічне аранжування. Цих пісень тут десятки, і через них дія майже безнадійно грузне. Я знаю буквально один випадок, де в напівкримінальному сюжеті музична складова не гальмує дію — це кіномюзикл "Чикаго" (2002). Або зовсім вже голлівудська класика, наприклад, "Весь цей джаз" (1979). Але там ці номери — неодмінна частина розвитку сюжету, а тут без половини пісень можна точно обійтися. Це набагато б полегшило сприйняття картини.