Цар-визволитель чи тиран: чому селяни вбили Олександра II, який скасував кріпацтво

Микита Хрущов, який вирішив «послабити гайки, що закрутив Сталін», втратив посаду. Михайло Горбачов так демократизував СРСР, що врешті його розвалив, а цар Олександр II взагалі поплатився життям за свої реформи. Проте чи справді так було, чи можливо це лише сучасна путінська пропаганда, яка покликана виправдати авторитарні методи управління чинного очільника Кремля?

Олександр II звільнив кріпаків з рабства, провів судову реформу, фактично утворив на території Російської імперії місцеве самоврядування, а врешті загинув від рук терористів, що позиціонували себе як захисники того самого пригніченого народу, пригнічувати який імператор наче намагався припинити.

Хто вбив царя?

Цікаво, що безпосередні організатори та виконавці вбивства царя були наче спеціально зібрані із різних суспільних прошарків та національностей. Так, Микола Рисаков та Геся Гельфман були дітьми російських середняків міщан (остання — єврейського походження); Микола Кибальчич був сином священника з Чернігівщини, а Софія Перовська взагалі була нащадком останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського, тобто дворянського походження (обоє, ставши на стежку революційної діяльності, обірвали зв’язки зі своїми родинами); Андрій Желябов (родом з Криму) та Тимофій Михайлов походили із родин звільнених Олександром кріпаків (останній сам був представником робітничого класу). Що ж об’єднало таких різних людей у своїй ненависті до імператора-визволителя?

Молодий енергійний реформатор

Традиційно Олександра II вважають царем-реформатором. За один день 19 лютого 1861 року він повністю перекроїв соціальну систему імперії. Він звільнив понад дві третини селян з рабства, зламавши темні деспотичні традиції московщини, корені яких взагалі губляться у пітьмі віків. Проте на цьому енергійний молодий монарх не зупинився – уже через два роки він надав автономію університетам, що створило підґрунтя для поширення вільнодумства серед студентської молоді, яка й стала врешті рушієм революційних угрупувань. Іншим елементом освітньої реформи було полегшення доступу до неї усім суспільним прошаркам, а також жінкам.

Реформи самоврядування, здійснені упродовж наступного десятиліття передали соціальну сферу в управління виборним органам, що покращило якість освітніх, медичних та інших соціальних послуг для населення, зокрема й для селян, які отримали можливість навчатися у земських школах.

Цар взявся за реформування одного із найскладніших органів державної влади. Олександр II провів судову реформу. Суди стали більш ефективними та незалежними. В багатьох бідних людей простого походження з’явилися надії на правосуддя.

Жорстокий рекрутський набір було замінено загальною військовою повинністю. Цар Петро на початку XVIII століття увів новий спосіб поповнення війська – кожен район мав надати певну встановлену кількість чоловіків для довічної служби у війську. Це дозволило тирану Петру сформувати армію вкрай великої чисельності. Саме тоді росіяни стали здобувати військові перемоги внаслідок переваги у чисельності військ, що й створило умови для зародження імперії. А на долі селян, чиї життя віддавалися в жертву монаршим амбіціям у царському дворі було байдуже.

Для тих хто потрапив у рекрутські списки це було рівнозначне вироку, відтак записом у рекрути часто замінювали судове покарання. Ситуацію не змінило скорочення терміну служби (фактично введення такого у кінці XVIII століття) до 25 років. З умов тодішньої середньої тривалості життя це мало що змінювало для рекрута. До речі у військо замість в’язниці потрапили, зокрема Устим Кармалюк та Тарас Шевченко.

Тепер же за волею царя служити мали усі здорові чоловіки старші 20 років. Але не вічно, а шість років строкової служби. Громадяни тепер мали захищати державу, яка надала їм права.

Теракти та замахи замість вдячності

Натомість нове збудоване Олександром суспільство породило численні терористичні групи, найрішучішою з яких виявилася «Земля і воля» утворена у 1876 році. Через три роки вона розкололася на «Чорний переділ» та «Народну волю». Представники останньої, зрештою і вбили царя. За два дні до того, коли він планував ввести у Російській імперії конституцію.

Для чого вони це зробили? Ці люди, очевидно із дуже своєрідним світоглядом загальмували реформи імперії – син вбитого імператора, про якого Фокус окремо писав, був реакціонером. Він згорнув більшість реформ батька, зокрема й самоврядування університетів, вважаючи саме їх причиною загибелі імператора. А наступні правителі мали цей жахаючий приклад – «не давай волі темному російському народу, бо він тобі за це помститься».

Варто відсунути конспірологічні теорії про змову консервативних кіл, які використали фанатиків «наосліп» аби позбутися царя-реформатора. Адже за півтора століття жодних доказів цьому так і не було надано. Врешті царя можна було просто отруїти, а не влаштовувати на нього справжнє полювання терористів-смертників, яке тривало на нього кілька років. Його вбивством було далеко не першим замахом на царя.

Та й для мотивації фанатиків необхідні були соціально-політичні умови, які б спонукали людей до такого вчинку, надали їм мотивацію. То можливо не все було так гладко у реформах Олександра II? А в його діяльності був інший, темний бік, про який російська пропаганда говорить вкрай неохоче?

Диявольські деталі реформ Олександра II

Імператор Олександр почав своє правління із непростого рішення. Він уклав вкрай невигідний Паризький мирний договір, закінчивши Кримську війну, яку успадкував від свого батька. Вини нового царя у поразці звичайно не було. Але вона продемонструвала усі слабкі сторони імперії, найбільшою з них було безправне положення переважної більшості її населення. А селянські бунти супроводжували війну.

Тож справжньою причиною реформ були не демократичні переконання імператора, а бажання переформатувати агресивну імперію, зробити її знову страшною (для сусідів) та могутньою (в очах її шовіністичного населення).

Так автономія університетів та загалом освітня реформа була копіюванням освітньої системи західного зразка і ціллю її було забезпечення науково-технічного прогресу Російської імперії, яка у Кримській війні воювала парусним флотом проти пароплавів.

Задум був хороший, але в той же рік міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр, який усім відомий як акт, що обмежив вживання української мови. Імперія не мала наміру визнавати прав підкорених народів, а українську націю цар-реформатор взагалі відмовлявся визнавати як таку. Окрім атаки на українську мову цей акт також призвів до розпуску громад – товариств української інтелігенції (працівники інтелектуальної сфери), які зокрема вибудували цілу систему освіти для дорослих. Колишніх кріпаків навчали грамоти у спеціальних недільних школах – навчальних закладах, де елементарної грамоти могли навчитися дорослі люди, що не змогли здобути освіти до реформ Олександра. Тепер вони втратили цю можливість.

Царські ж освітні заклади так і не змогли стати по-справжньому народними. Навіть на початку XX століття лише 10% жителів України (а на територіях, населених українцями, рівень грамотності був вищим, ніж в цілому по імперії) змогли здобути хоча б початкову освіту. Середню ж отримали лише половина з них.

У 1865 році цар провів реформу цензури. Він послабив обмеження у великих містах, натомість посиливши їх у провінції. У 1876 році він видав Емський указ, який остаточно заборонив українську мову в Російській імперії. Було заборонено писати навіть тексти до нот українською. Було заборонено українські театри, будь-які товариства культурно-освітнього спрямування, а також виселено з імперії найактивніших представників українського національного руху. Емський указ став актом перемоги шовінізму в царському оточенні.

«Реформатор» настільки закрутив гайки у сфері культури, що його досі ніхто не перевершив. Дії безпосередніх виконавців координувала Софія Перовська. Вона була вихована в аристократичній родині, де шанували історію свого роду. Прабабця Олександра Катерина II поставила перед предком Софії вибір – зректися влади та приректи Українську козацьку державу на загибель або стати мучеником. Шансів на успіх у протистоянні з Росією у гетьмана тоді не було, натомість перед ним був приклад попередників – гетьманів та старшин, яких царський режим закатував за набагато менший непослух. Тож Кирило Розумовський прийняв раціональне рішення. А його праправнучка таки стала мученицею, вбивши царя-тирана, який продовжував справу своїх предків, щодо винищення українського народу.

У 1864 році цар провів реформу місцевого самоврядування. В той же рік було жорстоко придушене польське національне повстання. Вирішити польську проблему Олександр II доручив генералу Михайлу Муравйову, який вже брав участь у придушенні попереднього повстання тридцятирічної давності. Тоді за свої старання перед батьком Олександра він отримав прізвисько «вішальник». За виконання доручення самого «імператора-визволителя» його уже прозвали «людожером».

Російські війська за підтримку повстанців спалювали цілі села, а саме земське самоврядування було введено на цих землях (зокрема й на території Правобережної України) аж напередодні Першої світової війни, тобто реформу відстрочили майже на чотири десятиліття.

Але найбільш неоднозначний слід залишила саме селянська реформа. Так селяни, які сотнями років були залежними кріпаками без будь-яких прав (на території сучасної України – з кінця XVIII століття, тобто лише кілька десятиліть) тепер стали повноцінними громадянами. Хіба одного цього кроку царя, який наважився піти проти самої опори монархії – дворянства не було достатньо аби навіки його любити як визволителя понад двох третин населення імперії з рабства?

Насправді диявол як завжди криється в деталях. По-перше, повноцінними громадянами селяни так і не стали до самої загибелі імперії. За винятком революційного періоду (1905-1907 роки) в Росії продовжувала мати місце станова монархія. Тобто різні суспільні прошарки мали різні права. Селянство, відповідно до маніфесту 1861 року справді стало вільним прошарком, але найбільш безправним.

Теоретично селяни отримали можливість судового захисту та представництва в Земствах. Але де-факто малограмотні бідні селяни рідко могли реально скористатися наданими правами (а тепер згадаймо розгін Недільних шкіл майже одразу після проведення реформи). В тих же Земствах заправляли саме дворяни. Це вже зовсім інше питання, що туди часто обиралися часто справді суспільно активні прогресивні представники знаті, які часто реально турбувалися, зокрема і про селян. Тож можливо не завжди саме слуги царя погані?

Сама реформа була проведена так, щоб дворяни-поміщики відчули мінімальні незручності. Насправді вони внаслідок реформи позбавилися певної відповідальності за долю селян. Клопотів, пов’язаних з організацією їхнього побуту та повстаннями, що час від часу спалахували.

Тепер повсякденням сіл займалися общини. Їх лідери до Першої світової війни часто в сільській ієрархії займали місця колишніх поміщиків. Тож на початку XX століття російська влада уже боролася із самою сільською общиною.

Але найбільш болісним моментом було питання розподілу земельних ресурсів (а тепер згадайте найменування терористичних організацій, які здійснювали замахи на царя). Поміщики залишалися власниками своїх обширних володінь — майже всієї орної (сільськогосподарського призначення) землі. Реформа передбачала наділення селян лише маленькою частиною земель поміщика. Отриманих ділянок селянам не вистачало для виживання, тож вони були змушені брати в поміщиків в оренду ще землі. Звичайно на умовах землевласників.

За отриману землю селяни розраховувалися «натурою», оскільки жодних вільних коштів вчорашні кріпаки апріорі мати не могли. Тобто вони продовжували працювати на того ж поміщика. Безкоштовно аж до Першої світової війни. Тобто для селян, які не читали газет та абстрагувалися від розхвалянь царя, що «звільнив їх від кріпацтва» в їх реальному повсякденному житті нічого не змінилося – вони продовжували відбувати панщину як раніше та були безпорадними проти будь-якого свавілля поміщика.

Частина з них тікали від такого життя до міст, де стикалися із малими зарплатами за вкрай важку та часто небезпечну працю на фабриках та шахтах. Працю без будь-яких соціальних гарантій та можливостей для заощаджень. Втрата працездатності могла загрожувати голодною смертю.

Якщо подивитися на реформу царя Олександра II з цього ракурсу, то кожному з учасників замаху справді було за що мстити царю. Насправді ця реформа як і багато інших проектів, які бачила Росія була «потьомкінською», тобто бутафорною, фасадною. Вона мало змінила повсякденне життя тих, кого торкнулася, а в багатьох випадках зробила ще гірше.

Замкнутий у своєму вузькому колі цар слабко розумів, що насправді відбувалося в імперії. Питання, чи хотів він реально це розуміти? Жодна з реформ не послаблювала його влади. Він лише косметично перерозподілив права та обов’язки між своїми підданими. І навіть ці кволі ініціативи були «загальмовані» на місцях.

Натомість він був справжнім тираном для поневолених народів – українців, поляків, білорусів, чеченців та багатьох інших. Саме він остаточно придушив рух опору на Кавказі та загарбав Центральну Азію. В роки його правління діяла жорстока цензура, переслідувалися суспільно активні діячі та заборонялося все українське.

Тому коли російська пропаганда обґрунтовує жорстокість чинної влади начебто не любов’ю своїх громадян до реформаторів. То варто поставити питання: коли ж ці реформатори були при владі у цій державі?