"Збирання земель руських": як Московське князівство знищило Псковську республiку та іншi князівства-конкуренти

Після зруйнування Києва монголами у середині XIII століття центр влади давньої могутньої держави Русі перемістився на її північно-східні землі, куди монголи з огляду на географічні обставини не змогли добратися, тому ці землі не зазнали таких нищівних руйнувань як південно-західний край Русі. Тож еру Київської Русі змінила ера Русі Московської. Саме такий наратив нав’язала громадській думці ще імперська пропаганда, а її вже кремлівська наступниця як у радянські, так і в путінські часи підхопила цю сформовану пропагандистську тезу. 

Насправді ж історія не була визначена аж настільки. Навіть серед князівств, що існували на території сучасної Російської Федерації першість Москви не була на 100% очевидною навіть у середині XV століття.

Імперські наративи досі живі

Російська імперська пропаганда сформувала наратив про «ісконні землі» російського народу настільки переконливо, що у нього часто вірять навіть люди, які вважають себе доволі обізнаними в перипетіях російської історії. В антиімперському середовищі чітко сформульовані тези про те, що навіть сучасна Російська Федерація насправді являється імперією до складу якої входять численні поневолені у попередні століття народи. Проте слов’янські території європейської частини сучасної Росії навіть апологетами такої риторики часто машинально записуються як «рідні» землі росіян, наче вони ніколи не були завойовані Москвою.

Насправді ж ситуація значно складніша. Так, наприклад, сучасний український Чернігів потрапив під владу Москви на кілька років раніше, ніж Псков, який чомусь вважається російським за замовчуванням. Насправді ж у XV столітті існувало кілька незалежних удільних рівних між собою князівств. І станом на кінець середньовіччя єдність між Москвою та Новгородом або Псковом була ніж ніяк не більш очевидна, ніж єдність Москви з умовним Вітебськом або Гродно. Так що ж відбувалося на руїнах Русі у пізньому середньовіччі та як насправді формувалася Московська держава?

Русь – могутня держава середньовіччя остаточно розпалася на окремі князівства у середині XII століття. У 1136 році новгородці бояри вигнали присланого з Києва князя Всеволода Мстиславовича. Цей момент вважається початком незалежності цієї республіки.

Хто ж тут Рим?

Новгородська земля була олігархічною республікою на зразок давньоримської – нею управляло не усе населення, а лише обрана привілейована частина. У Римі вона називалася патриціатом, а у Новгороді – боярами. Ця республіка розташовувалася на значній території між Балтійським морем та Уралом та доходила аж до Північно-Льодовитого океану на півночі. Такі значні території зумовили складну систему віче, в якому брали участь не лише знатні роди самого міста Новгорода, а й представники інших земель та племен, що населяли цю державу, зокрема Псковської землі.

Князь у Новгородській державі все ж був. Його наявність дозволяє називати це державне утворення князівством. Але князівська влада обмежувалася строго військовими повноваженнями. Це навіть окремо прописувалося у відповідному договорі (ряді). Цивільним життям міста управляв обраний посадник. Віче навіть обирало (шляхом жереба) архиєпископа (правителя Церквою в межах князівства), якого лише формально потім затверджував Київський митрополит.

Інколи боярські роди використовували в боротьбі один проти іншого бідноту. Так повстання нижніх суспільних верств Новгорода (смерди, дрібні ремісники, міський плебс) на початку XIII століття конкурентні боярські роди використали аби прибрати посадника Дмитра Мірошкінича.

Більш демократична демократія

Саме у Новгородській республіці могла зародитися державність максимально близька до сьогоднішнього уявлення про демократію. Але не в самому Новгороді. Це сталося у Псковській землі. Вперше Псков згадується в літописі на початку X століття – за версією Нестора-літописця саме звідти за однією із версій походила княгиня Ольга. Вже через сто років Володимир Великий відбирає Псковщину у Новгорода (де править його син Ярослав) та віддає її у правління своєму молодшому сину Судиславу Володимировичу.

Ярослав врешті стає Великим князем не пробачає своєму братові того, що той відібрав у нього шматок батьківської землі. Остаточно утвердившись при владі Ярослав Мудрий ліквідує Псковське князівство, а свого брата довічно кидає у Поруб (темницю). Вже діти Ярослав звільнять свого старого та немічного дядька з ув’язнення, замінивши його на життя у монастирі.

Оскільки у Новгородському князівстві різні території володіли певним правом на самоуправління, то Псковщина не стала винятком, але її «золоті часи» настали тоді, коли більшість земель Русі спіткала катастрофа. У середині XIII століття псковчани стали ядром війська Новгорода у боротьбі проти Тевтонських рицарів. Це підняло статус цієї провінції та породило у місцевої еліти амбіції до більшого самоврядування.

Після підкорення більшості руських князівств Золотою Ордою псковська земля стала торговим мостом між Ордою та країнами Балтії. Де-факто через Псков проходили торгові шляхи, що з’єднували Європу та Азію. Тож місцева купецька еліта отримала казкові багатства, а вслід за ними вона прагнула і влади.

У 1266 році на посаду князя у місто було запрошено представника литовської династії Довмонта. Він прийняв Християнство та успішно відбивав атаки ворогів молодого князівства. Саме в період його правління Псковське князівство стало фактично незалежним, хоча юридичного визнання від Новгорода псковчани дочекалися аж у 1348 році.

Замість природних ресурсів — вигідна логістика

Ґрунти на Псковщині були не надто родючі, тому тут не сформувався стан великих землевласників. Навіть більше – Псковське князівство було чи не єдиною державою на руїнах давньої Русі, де міських жителів було більше за сільських. Адже в умовах суворого північного клімату вести сільське господарство було вкрай важко, тому місцеве населення займалося промислами – рибальство, ювелірна справа, обробка хутра.

Також, як вже вказувалося вище, розвивалася торгівля та кораблебудування. Хоча скоріш воно нагадує будівництво човнів, які через систему місцевих озер з’єднували Псков із містами торгівельного союзу Ганзи – потужного північноєвропейського об’єднання міст, яке стало реальною силою на континенті в кінці середньовіччя. Ця торгівельна ліга навіть відкрила свою факторію у Пскові. Це не дивно, адже місто гарантувало певні права купцям, чого не могло бути у деспотичній за стилем правління Золотій Орді, та й у свавільній олігархічній Новгородській республіці теж купці не могли себе почувати так само впевнено. Так маленьке, але не за часами розвинене Псковське князівство стало одним із центрів тогочасної трансконтинентальної торгівлі.

Устрій Псковського князівства нагадував Новгородський на стільки, що спочатку фактично був його маленькою копією. Віче обирало посадника, який разом з архієпископом формував судову та виконавчу владу в місті. Цікаво, що в князівстві діяли власні закони – судова грамота. З початку XV століття – карбувалися власні монети. Обороною князівства займався князь, який очолював дружину, але йому втручатися у справи, що не мають прямого відношення до захисту князівства. Посадника ж, який в основному управляв рутинними справами постійно переобирали, скоротивши до кінця XV століття термін його перебування на посаді до одного року.

Відсутність великих землевласників, слабка влада князя, наявність розвиненої торгівлі та ремесел – галузей, які передбачають свободу дій та індивідуальну творчу свободу, спряло реальній демократизації Псковського суспільства. На відміну від Новгородського князівства, де влада реально була зосереджена в руках найбагатшої боярської верхівки, у Псковському князівстві Віче реально управляло державою. У князівстві склалися обставини, за яких голос звичайного мешканця міг реально бути почутим. Юридична документація того періоду свідчить, що Віче справді створило систему ефективного контролю за діяльністю органів державної влади, обраних ним же.

Азійська деспотія проти зародку демократії

Проте у цієї ідилії до кінця XV століття з’явилася зовнішня загроза – після розпаду Золотої Орди її вірні слуги із Московського князівства оголосили «збирання земель руських». Запозичена ними з орди система управління була досить ефективною з погляду проведення експансії. Жорстока дисципліна, одноосібне правління та покарання за найменші проступки – саме те, що потрібно для завоювання величезних територій. Але це зовсім не те що потрібно для облаштування на них комфортного життя для більшості населення. Але у Московському Кремлі ніколи не ставили таких завдань. Тамтешніх очільників завжди цікавили лише особиста влада та збагачення.

У 1478 році московські війська взяли Новгород. Великий князь Іван III ненавидів це князівство саме за його вільноправ’я. Московський правитель навіть наказав вивезти з Новгорода дзвін, який скликав людей на Віче – таке собі символічне завершення життєдіяльності республіки.

В той же рік зверхність Москви визнало і залякане Псковське князівство. До рук Великого князя було відправлено заручників (ще один інститут, запозичений московитами у Золотої Орди). Проте самоврядування Псков зберіг ще на понад три десятиліття.

У 1510 році в розпал затяжного конфлікту із Великим Князівством Литовським, перебуваючи у Новгороді Великий князь Московський Василій III несподівано викликав верхівку Пскова до себе. По прибутті усі владні мужі були заарештовані, а до самого Пскова було прислано дяка Василя Долматова, який негайно зібрав Віче. Народні збори відбулися «під дулами» московських ратних людей. Долматов вимагав аби Віче передало владу посадникам, призначеним московським правителем, а після цього саморозпустилося. Кремлівський ставленик наказав виселити з міста триста найвпливовіших родин, таким чином позбавивши його владної еліти. Тож коли до Пскова прибув сам великий князь, усе вже було готовим для встановлення деспотичного правління і в цьому регіоні. Князю залишалося лише вивезти дзвін, що збирав місцевих жителів на віче та символізував самоврядування та повагу до індивідуальних прав населення князівства.

Так Москва підкорила північно-східну частину колишньої Русі. Вже потім придворні історики підігнали факти під концепцію збирання земель руських та Третього Риму. А тоді у XV столітті нічого не було настільки очевидно. І місце Москви цілком могла зайняти Твер або ж Новгород. 

У Пскова шансів на першість було мало. Та й місцеві жителі ніколи не марили імперськими амбіціями. Для них набагато важливішим було забезпечити власні родини усім необхідним для ситого та комфортного життя. Це для псковчан було важливішим за незрозумілі імперські амбіції, реальну вигоду від яких отримує лише вузьке коло владної верхівки, натомість народу пропонують лише блюзнірський пафос.

Проте в умовах хижацької боротьби за першість серед спадкоємців могутньої держави перемагає сильніший, а не благородніший чи чесніший. У цій кривавій боротьбі за давньоруську спадщину врешті перемогла сторона, яка була далекою у списку, але дуже хотіла її здобути й готова була заплатити за свої амбіції будь-яку криваву ціну.

По-іншому в жорстокому світі середньовіччя бути не могло. Але цікаво уявити собі інший варіант Росії — не захланного закривавленого своєю та чужою кров’ю хижака, а цивілізовану, демократичну країну інтегровану до європейських інституцій. Але це була б зовсім інша країна, й називалася б вона по-іншому, бо самодостатні псковчани ніколи б не стали красти чуже найменування.