Кучма, Янукович, Путін: політичні замовлення, які не доведені, але очевидні

Опозиційний журналіст, головний редактор інтернет-видання "Українська правда" Георгій Гонгадзе, був викрадений у Києві 16 вересня 2000 року. Його обезголовлене тіло було виявлено через півтора місяця в лісі під Києвом.

У листопаді 2000 року вибухнув "касетний скандал". Лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз оприлюднив аудіозаписи, зроблені в кабінеті тодішнього президента Леоніда Кучми майором ДСО Миколою Мельниченком. На них голос, схожий на голос президента, віддає вказівки "розібратися" з журналістом і обговорює способи приховати злочин. Скандал спровокував масштабні акції протесту "Україна без Кучми".

Але, тим не менш, під час розслідування вбивства розглядалася маса версій, зокрема й побутові. Підозрювали найрізноманітніших людей, зокрема й кримінальних авторитетів тих років. При цьому за кадром залишалося те, що Георгій Гонгадзе розслідував корупцію у вищих ешелонах української влади. Як засновник інтернет-видання, він публікував матеріали, які викривали зловживання і незаконні фінансові схеми, до яких були залучені високопосадовці, включно з президентом Кучмою і його найближчим оточенням.

Тільки через роки було встановлено прямих виконавців — співробітників міліції: Валерія Костенка, Миколу Протасова, Олександра Поповича та їхнього начальника, генерала Олексія Пукача, який, за свідченнями спільників, особисто душив журналіста. У 2008 році троє співучасників отримали терміни від 12 до 13 років. А генерал Пукач переховувався майже 6 років, доки його не знайшли в одному з сіл на Житомирщині. Його засудили до довічного ув'язнення у 2013 році. На суді Пукач прямо заявив, що замовниками вбивства були президент Кучма, голова його адміністрації Володимир Литвин і міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко (який пізніше наклав на себе руки). Сам Кучма послідовно заперечує причетність і називає злочин "операцією ФСБ".

Незважаючи на те, що організатори злочину так і не були офіційно названі, "справа Гонгадзе" стала точкою неповернення, що підірвала довіру до влади, і однією з ключових передумов Помаранчевої революції 2004 року.

Елітні розбірки середини 90-х

Україна пережила кілька хвиль політичних убивств. До вбивства Георгія Гонгадзе, яке дало поштовх революції та зміні влади, була серія "елітних розборок".

У 1996 році депутата Верховної Ради і впливового бізнесмена Євгена Щербаня розстріляли просто на льотному полі Донецького аеропорту, коли він повертався з Москви. Разом із ним загинули його дружина і двоє супроводжуючих. Це одна з найбільш розслідуваних справ: виконавці отримали довічні строки, але особа замовника так і не була названа офіційно. Пізніше підозри падали на прем'єр-міністра Павла Лазаренка, а також в організації замовного вбивства підозрювали і Юлію Тимошенко. За версією слідства, мотивом міг стати конфлікт бізнес-інтересів навколо корпорації "Єдині енергетичні системи України" (ЄЕСУ). Але сама Тимошенко це категорично заперечувала.

У 1998 році громадськість сколихнуло вбивство "батька української гривні", колишнього глави Нацбанку Вадима Гетьмана, якого розстріляли в ліфті його будинку в Печерську. Гетьман не любив охорону, чим скористалися кілери. Виконавця знайшли випадково 2021 року — ним виявився учасник "банди Кушніра". Прямих доказів замовника немає. У 2012-2013 роках Генеральна прокуратура України заявляла, що кошти для оплати роботи кілерів, які вчинили вбивство Гетьмана, нібито надходили від структур Павла Лазаренка, з якими була тісно пов'язана Тимошенко.

До дивних обставин загибелі можна зарахувати вбивство колишнього мера Харкова і глави Адміністрації президента України Євгена Кушнарьова 2007 року на полюванні. Його смертельно поранив у живіт один із його друзів — Дмитро Завальний, заступник директора заводу "Точприлад". Загибель кваліфікували як нещасний випадок, але злі язики твердили, що за його загибеллю нібито стоїть Віктор Янукович. Євген Кушнарьов заважав керівництву "Партії регіонів" (Віктору Януковичу і Рінату Ахметову) через свої амбіції і популярність як серед однопартійців, так і серед народу.

Смерті на Майдані та за його межами

Сплеск убивств з політичних мотивів в Україні спостерігався під час і після подій на Майдані Незалежності у 2013-2014 роках. Йдеться про придушення мирних акцій протесту, які були викликані відмовою влади підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Держава офіційно визнала загиблих активістів Майдану політичними жертвами. Статус "Героїв Небесної Сотні" було присвоєно їм саме за їхню громадянську позицію та боротьбу за демократичні цінності.

У 2014 році кримськотатарський активіст Решат Аметов став першою жертвою російської окупації в Криму. Його викрали силовики (так звана "самооборона Криму") просто під час одиночного пікету з прапором України. Тіло знайшли зі слідами тортур.

Біля власного будинку в Києві на вулиці Дегтярівській 2015 року було застрелено письменника і журналіста, відомого проросійською позицією і різкою критикою українського націоналізму, Олеся Бузину. Підозрювані (Андрій Медведько, Денис Поліщук) були затримані, але пізніше звільнені. Імовірного організатора Євгена Карася затримали і одразу ж відпустили. Справу заморожено.

А 2016 року в Києві загинув під час вибуху автомобіля журналіст Павло Шеремет. Він працював в "Українській правді" — виданні, яке публікувало гострі антикорупційні розслідування. Автомобіль, у якому загинув Шеремет, належав його цивільній дружині Олені Притулі — головному редактору видання. За цією версією, вбивці могли полювати саме на неї. До того ж, Притула працювала пліч-о-пліч із Гонгадзе і навіть останньою бачила його живим. Підозрюваними стали військовий медик, волонтер і музикант, що викликало широкий суспільний резонанс. Провина їхня не доведена, справу призупинено через війну. Виконавців і замовників не встановлено.

Херсонська чиновниця та антикорупційна активістка Катерина Гандзюк у 2018 році отримала 40% опіків тіла сірчаною кислотою і померла через 3 місяці. Слідство довело, що напад був замовним і політично мотивованим (боротьба з корупцією). Організатор — колишній помічник депутата — отримав 6 років, а виконавці — від 3 до 5 років.

Останні смерті політиків із різних таборів

Але й після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вбивств за політичними мотивами уникнути не вдалося. Два з них сталися у Львові. Минулого року від кульових поранень у спину на вулиці загинув Андрій Парубій, колишній спікер Верховної Ради, один із лідерів Євромайдану і "Помаранчевої революції". Кілер чекав на політика, замаскувавшись під кур'єра служби доставки. Ним виявився львів'янин Михайло Сцельников, батько військовослужбовця, який зник безвісти 2023 року під Бахмутом. Згідно з даними слідства, росіяни шантажували Сцельникова інформацією про місцезнаходження сина. Але при цьому в суді він говорив таке: "Це помста особисто українській владі... Так, я визнаю, я його вбив і хочу проситися, щоб мене обміняли на полонених, щоб я міг виїхати і знайти тіло свого сина... Парубій був поруч. Будь Петро, був би Петро".

А роком раніше було вбито відому мовознавицю, колишню народну депутатку України Ірину Фаріон. Зловмисник підстеріг її біля будинку і смертельно поранив пострілом у голову. Підозрюваного затримали, триває судовий процес. Олександр Зінченко не визнає своєї провини, тому справа тягнеться вже понад рік, і мотиви злочину так і не встановлені.

Ну і сьогодні рівно рік, як в Іспанії було вбито колишнього народного депутата і главу Адміністрації президента Андрія Портнова. За однією з версій, Портнова вбили через його боротьбу зі структурами, пов'язаними з Демпартією США і ЄС, за його критику зовнішнього управління Україною. А за даними деяких ЗМІ, він передавав інформацію про них оточенню Трампа. По-друге, підозрюють, що за цим може стояти Петро Порошенко: Портнов активно допомагав у розслідуванні справи про "10 валіз кешу з Москви", яка могла знищити політичну кар'єру експрезидента.

Як у Росії вбивали журналістів та опозиціонерів

У Росії не менше було вбито відомих політичних і громадських діячів, які могли б змінити не тільки історію країни, а й світу. І, можливо, саме сьогодні в Україні не йшла б кровопролитна війна. Якби був живий журналіст і телеведучий Влад Лістьєв (убитий 1995 року) або ж Ганна Політковська (2006 року) — оглядач "Нової газети", відома своїми матеріалами про війну в Чечні.

Якби не був розстріляний впритул на Великому Москворецькому мосту за кілька сотень метрів від Кремля екс-віце-прем'єр і лідер опозиції Борис Нємцов у 2015 році. При тому, що його вбивство сталося після його закликів до маршу проти війни в Україні. Вважається, що його фізичне усунення безпосередньо пов'язане з активною антивоєнною позицією Нємцова і його жорсткою критикою Кремля після анексії Криму і початку війни на Донбасі 2014 року. Його називали "останнім системним опозиціонером", він заважав владі.

Один лідер у полі — не воїн: Україна на порозі змін

На думку політолога Олексія Якубіна, якби ці люди були сьогодні живі, то це не змогло б глобально вплинути на процеси, що відбуваються, вплинути на перебіг подій. Одним словом, вони теж не завжди здатні змінити історію або змінити рух туди, куди вони хочуть. Але при цьому можна припустити, що якби не вбили Нємцова, то він, можливо, очолив би опозиційний напрямок у Росії.

"А якщо ми говоримо про Україну, я думаю, що в країні могло багато чого змінитися, якби в ДТП не загинув В'ячеслав Чорновіл. До того ж, досі є ті, хто вважає, що ця аварія була підлаштована. Так от, якби він був живий тоді, на президентських виборах 1999 року він міг би з великою ймовірністю здобути перемогу. І це, звичайно ж, вплинуло б на розвиток країни", — зазначив політолог у коментарі Фокусу.

На думку Якубіна, гучні вбивства, що сталися вже в нульові роки і пізніше, навряд чи могли кардинально змінити хід історії. А ось резонансні смерті дев'яностих — цілком. Уся справа в так званій теорії біфуркації — моментах, коли суспільство перебуває на переломі, а майбутнє ще не визначено остаточно.

За його словами, саме в 90-ті Україна перебувала у стані невизначеності, коли політична система, еліти і сама траєкторія розвитку держави ще тільки формувалися.

"Тоді багато чого ще не було оформлено остаточно, і окремі особистості дійсно могли радикально вплинути на майбутнє країни. Але після дев'яностих система вже склалася: з'явився консенсус еліт, процеси стали більш стійкими, а змінити задану траєкторію стало набагато складніше", — вважає Якубін.

На думку політолога, однією з таких ключових точок біфуркації могла стати смерть Чорновола. Саме тому навколо його загибелі досі стільки дискусій — багато хто вважає, що тоді Україна справді могла піти зовсім іншим шляхом розвитку.

Роль великих особистостей, як зазначає політолог, особливо зростає саме в перехідні епохи. На його думку, в Україні такий період умовно завершився на початку нульових, коли остаточно сформувався олігархічний консенсус і система стала більш стійкою.

Але зараз країна знову входить у перехідний етап — війна і криза старих елітних домовленостей сильно змінюють державу.

"Зараз ми знову живемо в перехідну епоху. Олігархічний консенсус уже дав крен, плюс війна дуже сильно змінює країну. І в такі моменти роль окремих особистостей знову може стати визначальною, тому що система знову перебуває в біфуркаційному, перехідному періоді", — резюмує політолог.