Як Росія майже розпалася: автономний Сибір та столиця в Омську
«Прийнявши до уваги, що російської державності як такої більше не існує… Тимчасовий уряд Сибіру урочисто оголошує себе… відповідальним за долю Сибіру… Ніяка інша влада не може більше діяти на території Сибіру». Декларація, яка зараз потішила б кожного українця. Це уривки зі справжнього документа понад сторічної давності. Тоді здавалося, що російська державність як цілісний елемент назавжди відійшла в історію. Що дозволило «відродити дракона» та яку роль у цих подіях відіграли українці Сибіру, розбирався Фокус.
Весною-влітку 1918 року на території Росії відбувалися події, які не обіцяли нічого хорошого їй як цілісній державі. Імперія вже розпалася. Територія сучасної України знаходилася у складі Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Відділилися території Балтії, Фінляндії; на Кавказі та Дону теж утворилися фактично окремі державні утворення. Різні за своєю формою та суттю інституції брали владу у свої руки у різних регіонах та національних територіях уже колишньої імперії.
Влада за будь-яку ціну
Хоча все почалося з того, що в кінці зими 1917 року у Петрограді скинули царя, до реальної громадянської війни справа дійшла, коли восени того ж року переворот організували крайні ліві радикальні сили – більшовики. Вони спочатку силою захопили владу у столиці, вигнавши звідти Тимчасовий революційний уряд, який втратив популярність серед населення, а разом з нею і легітимність. Проте на цьому більшовики не зупинилися – у січні 1918 року вони під абсурдним приводом (один з їх прихильників заявив членам Зборів, що «варта втомилася») фактично розпустили Всеросійські Установчі Збори. Більшовики сподівалися, що укладення мирного договору і таким чином завершення тривалої війни надасть їм необхідну популярність серед мільйонів військових, які роками знаходилися у болотяних окопах Першої світової війни. Відтак це дозволить їм встановити свою владу силою.
Спочатку план працював. Відносно. Більшовики втратили контроль над територією України, відрікшись від неї, від імені Росії за Брест-Литовським договором із країнами Четверного союзу. Натомість справді, їм вдалося принести мир.
Утворений їх політичними опонентами уряд намагався взяти під фактичний контроль Сибір – гігантський за площею, проте малозаселений регіон Росії. Соціалісти-революціонери (есери), які перемогли на виборах до Установчих зборів, за підтримки інших противників більшовиків створили Тимчасовий уряд Сибіру. Уряд, який не маючи реальної силової опори майже одразу вирушив в еміграцію.
Розрахунок більшовиків був доволі простий, але від того досить надійний. Вони опиралися на втомлених від тривалої окопної війни солдатів та матросів, а також на величезні неграмотні селянські маси. Першим вони принесли довгоочікуваний мир, а іншим обіцяли «рай на землі».
Проте в цьому доволі ефективному плані більшовицькі лідери не врахували знаходження на території колишньої імперії інших організованих збройних угрупувань. Зокрема майже стотисячного чехословацького корпусу, який повстав проти їхньої влади весною 1918 року.
Коли щасливою нагодою не користуються
Представники повсталого корпусу взяли контроль над територією вдовж транссибірської магістралі, де-факто усією освоєною територією Сибіру. Скориставшись новою реальністю з еміграції повернувся той самий антибільшовицький уряд на чолі із Петром Дербером (революціонер як і більшість його «колег по цеху» змінив своє ім’я; при народженні його звали Пинхас). Проте ніхто не радий політичним активістам, які приходять на усе готове. Так влітку 1918 року в Омську був проголошений Тимчасовий сибірський уряд на чолі із міністром закордонних справ у попередньому уряді Петром Вологодським.
Цей переворот відбувся безкровно через те, що жодної реальної силової підтримки не мав як попередній декларативний уряд, так і новоутворений. Їх легітимність базувалася на підтримці Чехословацького корпусу, який був лояльним до країн Антанти – військового союзу, який тоді перебував на вирішальному етапу війни проти країн Четверного блоку, тобто партнерів більшовиків. Не дивно, що новий уряд очолив саме керівник зовнішньополітичного відомства. Усі рішення приймалися за межами тодішньої Росії.
Також новоутворений уряд намагався налагодити контакти із тією частиною армії, яка не перейшла на сторону більшовиків. Це були військові формування, де офіцерам, прихильникам якщо не монархії, то принаймні дореволюційних порядків, вдалося зберегти дисципліну. Для них більшовики були найбільшим ідеологічним ворогом. Так само як і в цілому «ліві» партії. Тож Вологодський, який був не таким явним есером як Дербер, був компромісною фігурою для усіх ворогів більшовиків: від Антанти до консервативних російських офіцерів.
Назад до світлого минулого
До падіння імператора Миколи II в Росії майже десять років діяв режим воєнної диктатури. Це було поширеним явищем у країнах, де занепадала монархія. Династії, які перебували при владі десятиліттями втратили основи своєї легітимності – середньовічні міфи. Тепер вони потребували нової підтримки. У Великій Британії місцева монархія опиралася на підприємливих людей, активних громадян. Німецька династія на британському троні практично втратила реальну владу, проте зберегла престиж. У Російські та Османській імперіях місцеві володарі знайшли підтримку серед військових. Монархи поступалися військовим частиною влади, але, як їм здавалося, надійно закріплювалися на троні. Цікаво, що схожим шляхом пішла і досить економічно та промислово розвинена Німеччина, але це трохи інша історія. Тож на момент революції, а фактично перевороту в лютому 1917 року, скинутий цар уже і так не мав тої абсолютної влади, якою володів номінально.
Новий тимчасовий уряд намагався балансувати між військовими, які прагнули зберегти свою владу в країні та народними очікуваннями, зокрема і щодо національного питання. Йому це вдавалося погано, що і призвело до перевороту найбільш радикальних сил – більшовиків вже у жовтні (за новим календарем у листопаді) 1917 року.
Цей переворот увів у ступор усіх противників більшовиків як на території самої колишньої імперії, так і за її межами. І лише дії Чехословацького Корпусу повернули усіх до розуміння реальності. Повернули відносно.
«Білі» проти «червоних»
Військові, які тепер стали діяти прямо, оформилися у «Білий рух», ціллю якого було повернення дореволюційних порядків, тобто воєнної диктатури.
В цей час обидва уряди займалися справжнісіньким «боксом по переписці». Тимчасовий сибірський уряд проголосив себе єдиною владою на території Сибіру. Уряд, який продовжував очолювати Петро Дербер не здавався і теж видав декларацію про безальтернативність своєї влади, щоправда, назвавшись Тимчасовим урядом автономного Сибіру. Ці декларації мало впливали на світ за межами кабінетів, у яких вони видавалися. Дослідники цього періоду вважають, що Омськ в якості столиці було обрано саме тому, що він ідеально підходив для такого типу органів. Місто бюрократів – найкраще місце для боротьби декларацій. Тим часом у світі за межами Омська реальну владу встановлювали білогвардійці.
У жовтні до Омська прибув адмірал Олександр Колчак, який очолив «білі сили». Адмірал на чолі армії, яка веде сухопутні бої. Чи варто заглиблюватися у революційні процеси, аби зрозуміти причини поразки білих у Росії?
В листопаді відбувся черговий переворот в Омську. Адмірала Колчака проголосили верховним правителем Росії із необмеженими повноваженнями. Він увів чи, правильніше сказати повернув, військову диктатуру і розв’язав Білий терор проти усіх противників старих порядків. З діяльністю білих сил українці познайомилися у же наступного року – на нашу територію наступав соратник Колчака генерал Антон Денікін.
Українці та Омський уряд
Українці Сірого клину увесь цей час не стояли осторонь. Надихнувшись подіями на Наддніпрянщині, вони створили свої представницькі органи й навіть кілька воєнізованих формувань. Українці Сибіру претендували як мінімум на національну автономію площею близько пів мільйона квадратних кілометрів. Якщо із Сибірськими урядами ще вдавалося налагоджувати певний діалог, то адмірал Колчак не бачив простору для компромісу в українському питанні. Білі прагнули відновити дореволюційні порядки. А до революції російська влада в принципі не визнавала існування українського народу. Тож жодних поступок «неіснуючому народу» ніхто робити не збирався.
А от більшовики вчинили більш хитро. Вони якраз пообіцяли, зокрема й українцям те ж, що їм обіцяла і Українська Директорія - Українську державу. А соціально-економічні обіцянки більшовиків і так були привабливіші за обіцянки будь-кого. Більшовики обіцяли багатство бідним і свободу пригніченим, не задумуючись як вони потім будуть ці обіцянки виховувати. Наївним їх прихильникам довелося заплатити за свою недалекоглядність через десятиліття.
У гонитві за втраченим минулим
Колчак, Денікін та інші Білі керівники пропонували людям повернутися до збанкрутілої системи минулого. Системи, за якої уся влада та усі ресурси країни концентрувалися в руках у жменьки еліт, яка навіть не намагалася ефективно (тобто в інтересах, які б хоча б враховували побажання інших суспільних прошарків) управляти всім цим. Сам Колчак був адміралом, що зійшов на сушу у прямому сенсі. Але такими ж «адміралами на суші» були усі його соратники. Більшість – це дворяни у багатьох поколіннях, які просто не цікавилися «світом зовні», надаючи перевагу силовій боротьбі із незрозумілими для них ворожими силами.
Їхні основні ж вороги більшовики – були «у тренді». Вони розуміли чого хоче більшість людей. По суті, після укладення Брест-Литовського миру розгорнулася боротьба за те, хто зможе переконати мільйони солдатів із бойовим досвідом, які демобілізувалися після майже чотирьох років війни підтримати саме його. Білі генерали та офіцери на чолі з адміралом набирали солдатів, які перебували на службі і були заполонені ідеями російського монархізму або просто найманців, які бажали мародерити. В принципі остання категорія, мабуть, була присутня в армії усіх воюючих сил.
Більшовики ж агітували вступати до себе обіцяючи побудувати комунізм — суспільство, де більше не буде грошей, відтак й соціальної нерівності, яку вони породили. Звучить утопічно? А подумайте, до кого в армію записалися б ви на місці безграмотного селянина, якого силою відправили воювати за царя, якого він ніколи не бачив і за поміщика, який все життя жив його коштом (принаймні так стверджували більшовики, есери та інші ліві сили).
Більшовики взяли собі на озброєння ще й гасло свободи поневоленим імперією народам. З 1919 року вони висунули ідею рівності та свободи народів колишньої імперії на передній план. Очевидно, це було проявом їх політичної гнучкості та своєрідною відповіддю на розгорнутий в той час Білий терор.
Тим часом Колчак провалився навіть в управління Омськом. Його уряд повністю загруз у корупції. Люди масово помирали від епідемії тифу, натомість на місцевому ринку торгували гуманітарною допомогою, присланою Антантою. За таких обставин навіть деякі українські підрозділи перейшли на бік більшовиків.
Колчака розгромили восени 1919 року, а стратили його взимку 1920 р. Повністю під свій контроль Сибір більшовикам вдалося взяти аж у 1923 році. Тоді вже у СРСР було розгорнуто політику коренізації – підтримка різноманітних націй та етнічних груп, які проживали на території Радянського союзу. До цих процесів залучили й місцевих українців. Коли ж на початку 1930-х років Сталін вирішив згорнути коренізацію, то місцевих українських активістів репресували так само як й інших, тих хто повірив у щирість солодких обіцянок більшовиків у буремні 1919-1920-ті роки.
Чи мали шанси на успіх Сибірські уряди? Восени 1918 року, більшість букмекерів, наврядчи прийняли б на них ставку – занадто очевидною тоді видавалася їхня перемога. Точніше перемога Білого руху: союзники Антанти, проти більшовиків, які підтримали сторону, що програла Першу світову війну. Але історія цього періоду – живий доказ: яка б не була потужна підтримка зовні, банкрут у внутрішній політиці не зможе перемогти тих, хто зумів повести за собою маси. Більшовики знайшли «ключ» до серця народу, а Білі його навіть не шукали.
Для України це була боротьба «жаби з гадюкою»: 1919 рік позначився для нашої землі черговістю Білого та Червоного терору. Білі прямо заперечували право українців на існування. Червоні його декларували, водночас знищуючи тих, хто мав би це право реалізовувати.
Найкращим варіантом для Української держави – це було б збереження статусу кво. Тобто усіх тих державних утворень, які були сформовані на території колишньої Російської імперії у 1918 році. Тоді б жодне з них не змогло б реально претендувати на територію Української держави.
Але сталося по-іншому. У життя був утілений найнесприятливіший сценарій для України. Більшовики змогли здолати усіх своїх опонентів, а в самій Україні розпочалася громадянська війна.