Де взялася КНР: неймовірна історія успіху, жорстоких експериментів і громадського протистояння
Липень 1921 року. З десяток ідеалістів збираються у Шанхаї аби організувати створену напередодні партію, яка налічує десятки осіб. Французька поліція обшуковує їхню квартиру, тож з’їзд перенесли на прогулянковий катер — подалі від людських очей. Через три десятиліття ця ж партія управляє країною, з населенням у півмільярда. А через сто років — Китай уже є одним із геополітичних полюсів. Але між заснуванням та успіхом стояли десятиліття громадянської війни, у перипетіях якої розбирався Фокус.
Коли сімдесят років тому комуністи прийшли до влади в Китаї у Кремлі цю країну розглядали скоріш як гігантську базу сировини та людських ресурсів, але аж ніяк не бачили в ньому майбутнього сюзерена. А стартувала ця історія зкількох десятків членів у далекому 1921 році. Революційний Китай являв собою справжню розруху — у провінціях заправляли бунтівні воєначальники, а ключові міста контролювали «великі держави», які їх фактично колонізували. Епізод саме з французькою поліцією, про що згадувалося, вище — показовий.
Неприродний зв'язок та його наслідки
Владу в країні намагалася утримувати націоналістична партія Гоміньдан, до лав якої за вказівками Кремля влилася новоутворена Комуністична партія Китаю (КПК). Більшість населення становили малограмотні селяни. На фоні наскрізь корумпованого та вкрай некомпетентного бюрократичного апарату та тотальної суспільної нерівності такий стан речей становив ідеальний ґрунт для розвитку комуністичної ідеології. Недавня революція у сусідній з Китаєм Російській імперії була не просто фактичним підтвердженням цієї тези, а готовим алгоритмом, практичною інструкцією до дій. Тож не дивно, що комуністи дуже швидко перехопили ініціативу та здобували все більший вплив у Гоміньдані.
Самий факт об’єднання комуністичної та націоналістичної партії мав би шокувати будь-якого теоретика політології. Адже практика показує, що геополітичні інтереси можуть спонукати ще й не такі цікаві процеси. Лідер Гоміньдану Сунь Ятсен пішов на співпрацю із СРСР, оскільки розраховував на матеріальну підтримку Кремля. А за таких обставин такою дрібницею як крайні ідеологічні розбіжності між політичними силами можна впевнено знехтувати.
Але після смерті Сунь Ятсена все більшими амбіціями обростав лідер воєнізованого крила Гоміньдану Чан Кайші. В ході вдалого Північного походу — силової акції, яка поклала край пануванню бунтівних генералів, він вирішив одразу розправитися і з комуністами, влаштувавши на них справжні облави. Як наслідок – комуністи повернулися до підпільної боротьби, а Чан Кайші зосередивши усю повноту влади у своїх руках, облаштував власний уряд у Нанкіні.
Комуністи ж створили свою власну Червону армію Китаю (майбутня НВАК) і перейшли до партизанської боротьби у віддалених важкодоступних регіонах Китаю. Це увійшло в історію як «Великий похід» Саме в його ході владу у партію перебрав до своїх рук Мао Цзедун. Гоміньдан же ж організував репресії проти усіх, хто їм співчував, які згодом назвали «Білим терором» за аналогією з тим, що відбувалося на території колишньої Російської імперії упродовж 1919-1921 років.
Вижити всупереч усьому
Здавалося б, що у комуністів небагато шансів вижити, тим паче, що СРСР продовжував підтримувати взаємини із Гоміньданом. У Кремлі просто не вірили в успіх КПК. Натомість Китай був однією із небагатьох великих (принаймні за площею) держав, які були готові йти на контакт з Радянським союзом.
Але влада Гоміньдану була крихкою. Усієї країни уряду в Нанкіні так і не вдалося взяти під контроль. Натомість свій наступ почали японці, які окупувавши Маньчжурію, проголосили там свою маріонеткову державу.
За цих обставин комуністи зробили те, що їм залишалося – розпочали роботу зі своїм прямим соціальним ядром: знедоленими селянами, які не бачили для себе майбутнього у чинній системі. За іронією долі Національно-революційна армія Гоміньдану витіснила комуністів у віддалені регіони Китаю, які навіть депресивними важко назвати. По суті вони не впадали у депресію. Вони так жили завжди – в реаліях Середньовіччя. Тобто більшість селян працює на одного землевласника. І тут з’являються комуністи, які обіцяються світле майбутнє у суспільстві рівних. Який результат? Правильно – чисельність Червоної армії різко зростає.
Об’єднатися, щоб потім розділитися
Чан Кайші попри все намагався здолати всіх внутрішніх супротивників і вже самостійно протистояти японському вторгненню, яке у 1936 році вже виглядало неминучим. І тут відбулася унікальна подія у світовій історії – два генерали Чжан Сюелян та Ян Хучен викрали Чан Кайші та примусили його піти на союз із КПК у боротьбі проти зовнішнього ворога. У КПК, розуміючи загрозу, теж пішли на поступки: відмовилися від ідеї «Китайської радянської республіки» та реорганізували Червону армію в один із підрозділів армії Гоміньдану. Так, на наступні вісім років сили, які ненавиділи один одного справді об’єдналися у боротьбі проти Японії. Але настав 1945 рік і все знову змінилося.
В умовах, коли результат війни уже був всім очевидним, але бойові дії продовжувалися, сторони більше думали вже про життя після війни, а не про чинне поле бою. Американці перекидали десятки тисяч військових Гоміньдану аби врешті увести армію Чан Кайші до числа переможців у Другій світовій війні. Натомість радянські війська передали НВАК японські збройні запаси Маньчжурії.
Громадянська війна
В ході серії дипломатичних переговорів, які супроводжували кінець війни, Мао Цзедун і Чан Кайші неодноразово зустрічалися. Вони говорили про мир, демократію, необхідність сформувати процедуру мирної передачі влади. Але на практиці кожен готувався до подальшого протистояння. Тепер це уже була не просто боротьба внутрішніх китайських сил. Це був один з перших актів залаштункового протистояння двох нових гегемонів світу і ставки одразу стали максимальними – цілий Китай.
Першим знову вдарив Чан Кайші. Він відправив елітні сили своєї армії на північ аби остаточно знищити КПК. Комуністи знову не мали ані якісно вибудуваних збройних сил, ані контролю за великими містами чи ресурсними центрами. Натомість за ними були два десятки років досвіду партизанської боротьби, популярність серед селян, тобто переважної більшості населення Китаю та такий незначний нюанс як підтримка СРСР, що на той час володів наймогутнішою сухопутною армією у світі.
Комуністи продовжували діяти партизанською тактикою, заманюючи елітні сили Гоміньдану у пастки. Чан Кайші, який цього разу управляв загартованими у боях з японцями військами та опирався на пряму підтримку США, розраховував на перемогу над комуністами за три місяці. Мао Цзедун же ж говорив про щонайменше п’ять років боротьби. Але обоє вірили саме у перемогу власних військ.
Комуністи теж отримали належний бойовий досвід у війні з Японією, а тепер маючи за плечима підтримку СРСР перейшли до повноцінної конвенційної війни. Зі серпня 1948 року керівництво націоналістів почало готувати шлях відходу на щойно звільнений від японців острів Формоза (Тайвань). Тотальна корумпованість та некомпетентність уряду Гоміньдану призвела до економічної кризи, що на фоні невдачі на фронті відвернуло від уряду навіть дрібних підприємців та інших міських обивателів, які були далекими до комуністичних ідей, але далі терпіти зарозумілого генералісимуса уже ніхто не хотів.
У Вашингтоні готувалися до можливої невдачі Гоміньдану, але повного краху ніхто не очікував. Комуністи взяли під контроль сільську місцевість та Маньчжурію, яку їм передав СРСР. Далі коло все звужувалося, поки уряд Гоміньдану не обмежився східною частиною Китаю – притиснуту до Тихоокеанського узбережжя, але густонаселену, в якій і була зосереджена уся економічна база країни. 1949 рік почався із серії переговорів. Але Чан Кайші уже було нічого протиставити наступу армії комуністів, які спеціально постійно розширювали список вимог.
Упродовж весни-літа один за одним почали здаватися великі міста. У США ж видали «Білу книгу», завданням якої було виправдати поразку в Китаї, по суті зваливши усю вину на корумпованість та некомпетентність Чан Кайші. У Вашингтоні не поспішали надавати пряму військову допомогу Гоміньдану. Причини цьому були як політичні, так і суто технічні – на початку мова йшла про боротьбу із комуністичними партизанами: чим ту допоможеш. А коли ситуація перевернулася, усе відбувалося досить блискавично. Проте остаточну крапку у питанні можливого американського втручання постало радянське випробування ядерної зброї, що відбулося у кінці серпня 1949 року. Воно вибило з рук Вашингтона останній аргумент – США більше не були єдиною ядерною державою у світі.
Трохи більше як через місяць після цього на центральній площі Пекіна лідер китайських комуністів Мао Цзедун офіційно проголосив утворення Китайської народної республіки.
Життя після війни
Першим КНР визнав Радянський Союз. США відмовилися визнавати її наступні майже тридцять років, вважаючи Китаєм уряд Чан Кайші, який контролював лише невеличкий острів Тайвань.
Попри певні стереотипи, Тайвань став зразковою демократією лише через кілька десятиліть. А до того на острові тривав один з найдовших в історії воєнний стан. До середини 1970-х у Тайбеї всерйоз очікували що от-от комуністичний режим впаде і Гоміньдан повернеться до управління усім Китаєм. Тобто певний час Тайвань хотів анексувати КНР. Ось такі кульбіти історії.
А от на материковому Китаї розпочалися комуністичні експерименти: Великий стрибок, Культурна революція та інші ініціативи товариша Мао Цзедуна коштували китайському народу десятків мільйонів життів аж поки після його смерті до влади не прийшли реформатори, якій й запустили процеси, що довели Піднебесну туди, де вона знаходиться зараз.