Рай для естетів: рецензія на серіал "Ріплі" з Ендрю Скоттом

Факт появи на світ нуарного міні-серіалу "Ріплі" Стівена Зелліана (сценарист "Списку Шиндлера", "Місія нездійсненна", "Банд Нью-Йорка") дав змогу геніальному Ендрю Скотту ("Шерлок") нарешті позбутися свого неабияк заюзаного екранного лиходія Моріарті, а глядачам — отримати найглибше естетичне задоволення з усіх можливих. Особливо з урахуванням похмурого візуалу на тлі мінімуму саспенсу. Фокус подивився серіал і ділиться враженнями.

Коли мова заходить про кілька екранізацій "Ріплі", на першому місці завжди опиняється грандіозний дует Джуда Лоу та Метта Деймона. Для багатьох ця адаптація стала основною і прозивною, а хтось взагалі не знає, що існують інші.

Більш занурений у тему глядач звик бачити Томаса Ріплі юним лиходієм (за винятком екранізації з Джоном Малковичем). Ми знайомі з Ріплі Рене Клемана, з 27-річним непристойно привабливим для аб'юзивного соціопата Аленом Делоном у стрічці "На яскравому сонці". Однак Томас Ріплі у виконанні Ендрю Скотта — дорослий, "потертий", втомлений, заздрісний хлопець середніх років у стоптаному взутті та недорогий пом'ятий костюм: уособлення дрібного зла, що наче чекає на свій час, аби стати великим.

Інакше кажучи, Томас Ріплі Зелліана — один із тих, кому давно нема чого втрачати, але залишилося лише парочка шансів хоч щось знайти, і заради цього він виявляється готовий абсолютно на все. А головне — без вагань поглинути чужий світ.

Так, герой, якого цілком "вкрали" тіні, у повільній манері досягнення своїх цілей виходить на світло софітів і неквапливо творить зло. Так, саме творить, бо творять його явно швидше і хаотичніше. А Томас Ріплі — справжній маестро зла і геній тіней, утім, як і Моріарті: він пише зло, як художник шедевр, раз у раз доповнюючи своє творіння новими мазками і відтінками. Щоправда, Моріарті створював свої "шедеври" з позиції зверхності, а Ріплі — з положення приниженого і непомітного.

До речі, поверхневе враження вказує на те, що саме тему тіней і вирішили розкрити автори екранізації, і монохромний формат обрано не випадково. Хоча, можливо, вони просто бажали передати привіт Альфреду Гічкоку з його "Незнайомцями в поїзді", зробивши до нього візуальне й атмосферне відсилання. Спойлер: вийшло впізнавано і читається.

Про що серіал "Ріплі" 2024

Кінець 1950-х років. На вигляд не найобдарованіший аферист Томас Ріплі намагається поправити матеріальне становище, підробляючи банківські рахунки. Одного разу Тома запрошує на вечерю мільйонер Герберт Грінліф і пропонує йому посприяти поверненню його спадкоємця Дікі (Джонні Флінн) додому і в бізнес. Виявляється, син Герберта і колишній однокурсник Тома зі смаком марнує життя на березі моря в Італії в компанії нової подружки Мардж (Дакота Фаннінг) і зовсім не поспішає брати участь у батьківській справі.

Ріплі погоджується, однак після зустрічі з Дікі в Італії Томас зважується на найнеймовірнішу аферу — самому перетворитися на Дікі.

Чим примітний серіал "Ріплі"

Насамперед естетика. Спільні краєвиди з театральними сценами, до дрібниць продумані елементи одягу, аксесуари, навіть уніформа персоналу, що обслуговує, — справжній гімн скрупульозності в найкращому її втіленні.

Далі — гомогенність у сприйнятті атмосфери і головного героя: у нас немає сумнівів, подобається він нам чи ні: він нам точно не подобається з першого погляду. Нікому не хочеться бути на місці Томаса Ріплі або, Боже упаси, бути ним! І так: нам зовсім не хочеться в це італійське Амальфі, нездатне стати віддушиною глядачеві, попри всю свою якусь по-скандинавськи холодну досконалість.

Усе це сильно відрізняє драматичну екранізацію Зелліана від фільму Ентоні Мінгелли, 1999, в якому Джуд Лоу, Метт Деймон і Гвінет Пелтроу влаштували яскраву вечірку на трьох на очах у мільйонів глядачів. Багатьом відомо, що надто тривалі вечірки часто погано закінчуються, що логічно і сталося в "Талановитому містері Ріплі".

У Мінгелли вся драма розповіді розгорталася на тлі справжньої "дольче віти", її було ефектно "підсолоджено" поетичними краєвидами Амальфі, яскравими вбраннями і червоною помадою Гвінет Пелтроу, самовдоволеним виразом обличчя Джуда Лоу з незмінним келихом у руках. У Зелліана немає в картині жодного "притулку" для відпочинку і вже точно натяків на веселощі — там все абсолютно похмуро і красиво до досконалості.

Із невдалого — у серіалі надто мало саспенсу, на який розраховує шанувальник жанру, усе відтягує на себе "картинка" всередині оповіді. Вочевидь, творці так ретельно працювали над подачею нових смислів, створенням чергової версії Ріплі та атмосферним візуалом, що залишили надто мало простору жанру. Але це зовсім не завадить отримати задоволення від перегляду: Однозначно — в ізбарнне!

Раніше Фокус писав репортаж з прем'єри "Ми, наші улюбленці і війна".